До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці. Вони об’єдналися з передовим загоном гордієнківців, який вирушив далі на південь і 25 квітня захопив Бахчисарай. Далі українські кіннотники наблизилися до Севастополя і Алушти
Організації, які перебували під впливом оунівців – «Відродження» та «Молоді друзі України» – на місці здійснювали різні акції протидії, доходило й до силового тиску
15 квітня, після напруженого 12-годинного бою, Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. 17 квітня богданівці увійшли до Слов’янська, а наступного дня запорожці визволили Бахмут.
Українці Красного Саду, убиті польською поліцією, стали одними із перших жертв польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Злочин вчинений у Красному Саду спровокував подальше кровопролиття, жертвами якого стали як українці, так і поляки
Не є великою таємницею, що радянська влада тенденційно фальсифікувала документи, а також, що радянська влада може і навіть не тенденційно у деяких випадках погано готовила чи тримала статистику , чи видавала документацію. Тому історик Кульчицький не повинен себе і других істориків чи професіоналів по стороні встановлення автентичності дискваліфікувати з питання дослідження Голодомору, а тим часом висувати на єдиних правдивих експертів демографів які, хіба з збігом обставин іронічно, обстоюють менш більш давніші теорії і тези Кульчицького. Це надто прозора скромність одного історика
З цього, останнього, табору Войтовичу пощастило втекти разом з кількома товаришами. Щоправда, втікали вони вже не від німців, а від шовіністично налаштованих поляків (також колишніх в’язнів) та совєтської репатріаційної комісії. Одним із цих товаришів був колишній член обласного проводу ОУН Київщини Степан Мудрик-Мечник, який і вивів групу втікачів повз союзницькі стійки. Останні охороняли колишні нацистські табори, щоби ті, хто вижив у «млинах смерті» не розбрідався навколишніми територіями
30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. В жовтні прибув в Україну. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки
Удома в нас була партизанська станиця. Станичним був мамин брат, мій вуйко Микола Іваськів (псевдо «Чорний»). Ми з сестрою були активними учасницями гуртка при читальні «Просвіти». У нашій хаті не раз таємно збиралися повстанці. Зв’язковими збройного підпілля були і мама, й старша моя сестра Варвара (1926 р. н.), і я (мала псевдо «Калина»)
Останнім часом, поруч із документами архівів Служби безпеки України, все більше оприлюднюється матеріалів з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. Серед таких є й документи з історії спецслужб Української Народної Республіки, зокрема розвідки
1955 р. – амністований. Він відсидів 6 років і 8 місяців. Покарання відбував на мідному руднику м. Джезказган (Казахстан)
Сучасний погляд на твори Олеся Гончара буде презентовано під час інтерактивної зустрічі із молоддю, яка відбудеться у просторі експозиційного залу, де представлені особисті меморіальні речі письменника
8 квітня виповнюється 127 років від народження однієї з перших українських жінок – фахівців з тіловиховання і спорту, практика, теоретика і методиста гімнастично-спортивного руху в Галичині Оксани Суховерської
«Жуков жив у нашій хаті з любовницею, а в іншій хаті в селі жила його жінка»
Також КГБ звертало увагу на ту обставину, що оунівці для поширення свого впливу на територію УССР намагалися використати українців, які були громадянами країн «соціалістичного табору». Через це в квітні й липні 1976 року у Києві відбулися робочі зустрічі за участі співробітників МВД Польщі й Чехословаччини. Було напрацьовано й погоджено заходи, які мали сприяти викриттю каналів зв’язку й перебирання контролю над ними
Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).
Розробка в багатьох випадках проводилася примітивно, часто – без будь якого контакту з МВД західних областей України. Фахової агентури явно не вистачало, через це в багатьох областях була відсутня цілісна оперативна обстановка.
Своєрідним «проривом» можна вважати академічний збірник матеріалів під назвою «За край і волю, за нації долю! Дослідження, документи, свідчення», видані щойно під егідою Національного музею історії України у Другій світовій війні (генеральний директор – заслужений працівник культури України І.П.Ковальчук) та Інституту історії України НАН України (директор – академік НАН України В.А.Смолій; до речі, він автор «Вступного слова» до цього збірника)
Також КГБісти звертали увагу на той факт, що закордонні націоналістичні центри спільно з редакціями антисовєтських радіостанцій здійснюють активну пропаганду висунутих від визвольного руху кандидатів в депутати. Серед таких речей згадувалися й агітаційні матеріали, які переправлялися на територію України та містили карикатурні зображення представників компартійного й совєтського активу
Український Інститут Національної пам’яті оприлюднив позицію щодо масового вбивства цивільного українського населення в Сагрині
Під час німецької окупації – провідник Тернопільського, Чортківського та Бережанського округів. Організатор загонів УПА на Тернопільщині (1943-1945), заступник крайового провідника Закерзонського краю в Польщі (1945-1947), Північно-західних українських земель (1948-1953). Член проводу ОУН та Української Головної Визвольної Ради (від 1950). 11 липня 1953 року в лісі на Хмельниччині Василя Галасу разом із дружиною Марією захопила структура МГБ.
