Парламент уніс до переліку пам’ятних дат, що відзначаються на державному рівні ювілей товариства «Просвіта». У 2018 році просвітяни Полтавщини відзначають 150-річчя з часу заснування «Просвіти» та 100-річчя проведення першого Полтавського крайового з’їзду цієї культурологічної організації. З нагоди цих поважних дат продовжуємо оприлюднювати історико-краєзнавчі матеріали. Перші три матеріали сайт «Український погляд» оприлюднював тут http://np.pl.ua/2018/07/prosvita-na-poltavschyni-v-dobu-ukrajinskoji-tsentralnoji-rady-berezen-1917-kviten-1918-r-uchast-u-hromadsko-politychnomu-zhytti/
Зібрання священиків-українофілів
6 квітня 1917 року на зборах духовенства Полтави і Полтавського повіту , викладачів трьох духовно-навчальних закладів міста (семінарії, Єпархіального жіночого училища і духовного училища), активістів «Просвіти», представників духовенства Гадяцького, Лохвицького і Костянтиноградського повітів (близько 150 учасників) пролунала пропозиція скликати надзвичайний Полтавський Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян.
Особливо палко відстоював цю ідею на згаданих зборах уродженець села Василівка Хорольського повіту (народився 5 серпня, 1865року), активіст Полтавського товариства «Просвіта», український православний церковний діяч, майбутній митрополит всієї України Української соборно-єпископської церкви (1929–1937рр.), митрополит Української автокефальної православної церкви (1942–1943рр.), архієпископ Харківський та Полтавський Феофіл Булдовський. За даними сайту «Полтавіка» і відомого полтавського історика Олександра Білоуська: «До Лютневої революції 1917 року в Російській імперії він служив священиком і був відомий прогресивними поглядами і українофільством, у 1917 року стає членом Полтавського єпархіального управління».
Учасників зібрання привітав і теж висловився за скликання надзвичайного зїзду голова Полтавської міської «Просвіти» Григорій Коваленко. З його ініціативи священики-українофіли Полтавської єпархії обговорили ставлення Російської православної церкви до політичних подій в Україні, зокрема появи Української Центральної Ради (далі-УЦР) й майже одноголосно підтримали ідею скликання з’їзду.
Важливим організаційним аспектом зборів стало те, що було розроблено норми представництва : від кожного церковного приходу на загальних зборах прихожан вибирати на благочинницький з’їзд одного священика, одного диякона або псаломщика і одного мирянина. Делегати благочинницького з’їзду з свого середовища мали вибирати делегатів на повітові збори духовенства і мирян, а ті, в свою чергу, — на Полтавський губернський з’їзд. Отже, вибори були багатоступеневими і мали завершитися до 26 квітня.
З’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії як крок до створення УАПЦ
У період підготовки до з’їзду, у квітні 1917 року вперше після російсько-імперських заборон полтавці масштабно й урочисто вшанували пам’ять Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук Віктор Ревегук у монографії «Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917-1922рр.)» (журнал «Рідний край», №1, 2013 рік) так описує подію: «Тисячі мешканців Полтави і навколошніх сіл, військ полтавської залоги, юнкери Віленського військового училища та вихованці Кадетського корпусу під синьо-жовтими прапорами зібралися 16 квітня на Соборному майдані для урочистої панахиди. Після закінчення панахиди із Собору разом із прихожанами вийшли священики. Оркестр заграв шевченківський «Заповіт», і всі зняли капелюхи.З проповіддю виступив о.Іван Петровський.Його проповідь була пересипана цитатами з патріотичних віршів Т.Шевченка.Зі святом вітав і о.Феофіл Булдовський. «Прийшов час,-говорив він,-і сталося диво:воскресла Україна,воскресла наша мова.Воскресла і пішла небоязко по вільній землі»».
Надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії розпочався 3 травня 1917 року. 420 делегатів представляли всі повіти губернії. Протягом чотирьох днів вони обговорювали зміну політичного устрою у зв’язку із створенням УЦР та ставлення церкви до до самовизначення України, знайомилися з програмами політичних партій.
Переконливо відстоювали ідею автокефалії української церкви Григорій Ващенко – делегат від Роменського повіту, основоположник української національної педагогіки, діяч «Просвіти»; Гаврило Міхновський — старший брат ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського; Григорій Коваленко- голова Полтавського міської «Просвіти».
Делегати висловили повну підтримку УЦР в її прагненні домогтися автономії України. У привітанні говорилося: «Єпархіальні збори Полтавського духовенства і парафіян щиро вітають Центральну Раду, благаючи Божої допомоги в її корисній праці. Бажаючи могутнього розвитку національної щиро-християнської культури і добробуту українського народу на підставі його славетної історії, збори одноголосно постановили добиватися автономії України, автокефалії Української церкви, служби Божої рідною мовою і національної школи. Бажаємо і віримо, що українське слово великодним дзвоном пронесеться по рідній землі». Це привітання делегати з’їзду прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський «Заповіт» та «Ще не вмерла Україна». Чулися вигуки «Слава Україні!».
Одною із ключових стала доповідь священика-просвітянина о. Феофіла Булдовського «Про українізацію церкви». В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: «…в автономній Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі».
Для перекладу богослужебних книг з церковнослов’янської мови на українську і видання проповідей рідною мовою створили спеціальну комісію.
Делегати продискутували доцільність збереження окремих освітніх закладів, які перебували у віданні Російської православної церкви (лише церковно-приходських шкіл на Полтавщині існувало 897). З’їзд підтримав пропозицію Григорія Ващенка українізувати церковно-приходські школи, зробити їх світськими і передати у відання Міністерства народної освіти Тимчасового уряду , але зберегти в них викладання Закону Божого. Духовні навчальні заклади пропонувалося залишити у віданні церкви, але також українізувати в них увесь навчально-виховний процес.Українізація перших класів духовних і єпархіальних училищ при наявності підручників і вчителів мала завершитися до осені 1917 року. У старших класах до цього часу ухвалили запровадити вивчення української мови, літератури, історії, географії і етнографії з тим, щоб протягом трьох-чотирьох років завершити їх повну українізацію.З ініціативи Григорія Ващенка і о.Феофіла Булдовського вирішено зберегти духовні навчальні заклади, але зробити їх самоврядними з виборною адміністрацією і батьківськими комітетами в них. Середні духовні училища мали бути прирівняні до державних гімназій. Пропонувалося провести українізацію Київської духовної академії і відкрити богословські факультети при українських університетах.
З’їзд зобов’язав духовенство Полтавщини взяти активну участь у пробудженні національної свідомості українського народу, дотримуючись при цьому платформи автономії України.
Делегати напрацювали програму демократизації Російської православної церкви на Полтавщині і всього церковного життя. Насамперед ухвалили , що все духовенство (священики, диякони і псаломщики) мають вибиратися самими прихожанами і затверджуватися Єпархіальною церковною радою. У церковних приходах мали створюватися приходські ради з 12 виборних мирян і членів притчу. Благочинні скасовувалися і замінювалися виборними на три роки окружними церковними радами у складі трьох священників, трьох кліриків і шести мирян. Їх вибори мали відбуватися на окружних зборах, на які від кожного приходу обиралися по одному священику, одному клірику і по два мирянина.
Постановою з’їзду скасовувалася губернська духовна консисторія, члени якої призначалися обер-прокурором Святійшого Синоду в Петрограді, і замінювалася вибраною на три роки Єпархіальною церковною радою при єпископі Полтавському у складі 7 священників, 7 кліриків і 15 мирян (по одному від кожного повіту), які збиралися раз на місяць і працювали безоплатно. Церковна рада із свого складу обирала виконавчий комітет (один священик, один клірик і двоє мирян), члени якого мали жити в Полтаві і працювати на платній основі. Комітет мав дбати про відродження церковного життя на засадах демократизму, соборності і виборності, морально і матеріально підтримувати віруючих. Ні адміністративної, ні судової влади він не мав. 27 травня 1917 року члени виконавчого комітету у складі священика із села Озеряни Лохвицького повіту Данила Попова, псаломщика з Великих Будищ Зіньківського повіту Миколи Лебединського, громадян Михайла Заливчого з Рашівки Гадяцького повіту і Бориса Бабука з Пирятинського повіту приступили до виконання своїх обов’язків. В останній день роботи з’їзд делегував до складу губернського комітету священика Якова Андрієвського і диякона Челебія, а до Полтавської міської ради робітничих і солдатських депутатів — протоієрея Григорія Лісовського і диякона Степана Гаєвського.
На Всеросійський з’їзд духовенства і мирян, який мав відбутися на початку червня 1917 року, з Полтавщини були обрані 15 делегатів — по одному від кожного з повітів. У їх числі від Гадяцького повіту був делегований Остап Христовий — тато майбутнього отамана антибільшовицьких повстанських загонів у Гадяцькому та Зіньківському повітах Леонтія Христового. На виконання рішень з’їзду в серпні 1917 року вийшли друком перший і другий випуски проповідей українською мовою, які підготував сільський священик протоієрей В.Гречулевич.
Отже, надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавщини засвідчив: українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви, яка впродовж століть була опорою самодержавства і провідницею великодержавної політики русифікації. З’їзд, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив суттєвий крок до створення в Україні і на Полтавщині Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте легалізувати її вдалося пізніще. 14-30 жовтня 1921 року в Києві Перший Всеукраїнський Церковний Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа».
Українізація освіти на Полтавщині
пожвавилася після проголошення УЦР у червні 1917 року автономії України. До Лютневої революції 1917 року в українських губерніях Російської імперії не було жодної української школи, а освітній рівень населення, особливо сільського, був низьким. Спроби домогтися навчання дітей рідною мовою зустрічали запеклий опір з боку російського самодержавства. Тому відразу ж після повалення царизму, не чекаючи дозволу Тимчасового уряду, з ініціативи батьків та «Просвіт» почався стихійний процес українізації шкільної освіти, насамперед початкової, де переважно навчалися діти робітників і селян, а вчителями були такі ж вихідці з народу, як і учні. Прагнення батьків навчати своїх дітей рідною мовою зустріло рішучу підтримку з боку вчителів.
Протягом 6-8 квітня 1917 року в Полтаві за участю просвітян відбувся повітовий з’їзд учителів, який відкрив голова повітової земської управи В.Петраш. Провідною ідеєю роботи з’їзду була українізація і демократизація школи та розширення шкільної мережі. У рішеннях з’їзду підкреслювалося: в Україні має бути і національна українська школа. Делегати з’їзду висловилися за ліквідацію інституту шкільних інспекторів і створення замість них повітової педагогічної ради з представників від учителів, земства і громадськості, підвищення мінімальної заробітної плати вчителям до 60 карбованців на місяць, створення профспілки працівників освіти в особі Учительської спілки та поповнення вчителями педагогічного бюро губернського земства, яке водночас зобов’язувалося приступити до видання підручників і посібників для українських шкіл.
За участю «Просвіт» була розроблена програма створення національної школи, яка дістала схвалення освітян і була затверджена в серпні 1917 року другим Всеукраїнським з’їздом вчителів. Згідно з його рішень в губерніях і повітах України вводилася посада комісарів у справах народної освіти. Полтавським губернським комісаром став діяч «Просвіти», публіцист і педагог Віктор Андрієвський. Перехід на українську мову навчання успішно здійснювався в Полтавському, Гадяцькому, Миргородському та інших повітах губернії. Створення системи української освіти проходило у двох напрямках: відбувалася повна або часткова (шляхом запровадження українознавчих предметів) українізація існуючих шкіл та відкривалися нові школи з українською мовою навчання. Вирішувалася ця проблема у складних умовах: не було підручників і посібників, навчальних програм і унаочнень.
І все ж українізація шкільної освіти давала свої наслідки. В Полтаві і Полтавському повіті до кінця 1917 року були українізовані всі 12 вищих початкових шкіл, у Гадяцькому — всі чотири. Характеризуючи стан народної освіти, Віктор Андрієвський у листі до секретаря у справах освіти Генерального Секретаріату України Івана Стешенка писав, що українізація шкіл у губернії перебуває «в гіршому стані, ніж могла би бути», хоча в цілому був задоволений її проведенням. Всі повітові земства, крім Переяславського, активно підтримували цей процес.
Вирішальну роль у розвитку національної шкільної мережі відіграли товариства «Просвіти». Саме вони в більшості випадків виступали ініціаторами створення українських шкіл і гімназій. Потяг народу, особливо селянства, до знань був таким великим, що органи місцевого самоврядування за браком коштів не могли задовольнити всі прохання, які надходили із сіл, про розширення існуючої шкільної мережі. Протягом 1917 року до Полтавського губернського земства надійшло більше 40 вимог про відкриття українських гімназій у селах, причому сільські сходи надавали землю під забудову безкоштовно і брали на себе їх утримання. До Миргородського повітового земства надійшло 9 заяв про відкриття нових вищих початкових шкіл та училищ, але до початку навчального року їх вдалося відкрити лише чотири.Восени 1917 року в Зіньківському повіті відразу було відкрито шість однокласних (у 1918 році вони стали двокласними) початкових шкіл у Бірках, Груні, Великих Будищах, Ковалівці, Комишах і Куземині. Сільські громади виділили для них по 1-2 десятини землі.Всього ж протягом літа 1917 — квітня 1918 року на Полтавщині було відкрито 69 вищих початкових шкіл, абсолютна більшість з яких була з українською мовою навчання.
Створення системи української національної освіти відбувалося в складних умовах: не вистачало підручників і посібників, навчальних програм і унаочнень, а також національно свідомих, або хоч би тих, хто вільно володів українською мовою, вчителів. Часто шкільні приміщення страждали від революційного безладдя, перетворювалися на зали для політичних мітингів і зібрань.
А восени 1917 року сталося ще кілька не менш важливих подій. Український патріот, просвітянин і громадський діяч Олекса Августинович Левитський (1872-1947) наприкінці вересня обійняв посаду директора Полтавського учительського інституту. Про це у статті «Український педагогічний інститут – перший заклад вищої освіти у Полтаві» (журнал «Постметодика») повідомляє кандидат географічних наук, завідувач кафедри географії і краєзнавства Полтавського національного педагогічного університету Леонід Булава. Тему розвитку інституту при Олексі Левитському пан Леонід разом із колегою-науковцем О.М.Мащенком висвітлює й у статті «Полтавський учительський інститут і Антон Семенович Макаренко у 1917 році». Цитую: «Олекса Августинович Левитський – досвідчений організатор освіти (до середини вересня працював директором Таганрозького комерційного училища), ще 28.07.1917 попросив у попечителя Київського учбового округу направити його на роботу в навчальний заклад, де викладання буде вестися українською мовою. Йому було запропоновано очолити Полтавський учительський інститут. Але потрібно було дочекатися затвердження в Міністерстві освіти уряду Росії, до якої тоді формально входила Україна. Як потім з’ясувалося, Наказ міністерства про призначення був підписаний 16.09.1917 р..О.А. Левицький писав попечителю 20.09.1917 р.: «Прийом слухачів зроблений, але немає кому вчити, бо половина вчителів-великоросів уже переведена в інші інститути. О.А.Левицький одночасно викладав педагогіку та українську мову з її методикою. Леонід Булава у цій статті оприлюднює спогад видатного педагога Григорія Ващенка: «Олекса Августинович Левицький швидко перетворив інститут на справжню українську школу. Він закликав до інституту українських педагогів і між ними В. Щепотьєва, пізніше відомого науковця, літературознавця і етнографа. Керування зразковою школою він доручив Ф. Пошивайлу, що потім став відомим як добрий методист. Із педагогів, що працювали в інституті раніш, залишилося небагато, але був між ними Лисогорський, запеклий україножер, який вміло приховував свої настрої».
18 вересня нарешті Полтавська «Просвіта» була офіційно зареєстрована під назвою «Українське товариство «Просвіта» у Полтаві». А 9 жовтня Олексу Левитського обирають його головою організації. Попередник Грицько Коваленко зосереджується на видавничій діяльності.
Освітянин Олекса Августович Левитський
– знакова постать в історії «Просвіти». Народився він 17 березня 1872 року у містечку Дашів на Київщині у багатодітній родині священика. Обійстя Левитських одночасно було приміщенням початкової школи, дев’ятеро дітей отця Августина з дитинства були знайомі з педагогікою нижчої школи доби. У 1981 році вступає до Київської другої гімназії, після закінчення чотирьох класів складає конкурсні іспити до Колегії Павла Ґалаґана. Вивчає німецьку, французьку, давні мови, поза програмою вивчали заборонені патріотичні вірші Тараса Шевченка. Бере участь у таємних учнівських зібраннях, стає свідком розправ над учасниками студентських заворушень після реакційного університетського статуту царя Олександра ІІІ 1884 року. По закінченню 1890 року Колегії Павла Ґалаґана вступає до Одеського університету на історико-філологічний факультет. На третьому курсі навчання подав на кандидатський захист тему про золотий вік польської літератури (XVI століття). Робота оцінена на «відмінно». Левитського залишають у виші для підготовки на професорську кафедру. Однак, Левитський відмовився заради роботи у народній школі. За більше ніж 50 років педагогічної діяльності на 1936 рік працював у 24 навчальних закладах. У 1896–1898 роках він працює у земській народній чотирикласній школі у селі Рибці на Полтавщині. Організовує вечірню школу для сільської молоді та літературний гурток. Через це спалахнув конфлікт з поміщиком Волковим, який запропонував вибір: добровільно покинути село чи опинитися під наглядом жандармів за «підбурювання селян проти шанованого всіма землевласника». Мусив переїхати на Кубань. Там обіймає посаду інспектора народних шкіл Армавірського навчального округу. Бере під опіку «неблагонадійних» учнів та опальних семінаристів, які теж тоді мешкали на Кубані. Серед них Симон Петлюра. У 1902 році той звернувся з проханням надати посаду вчителя. Левитський, хоч і не мав вакансій, рекомендував Петлюру кандидатом міській учительській раді. Симона Петлюру призначили 1902 року помічником учителя у п’яте Катеринодарське училище. Майже щорічно з 1902 по 1925 рік виступає як мовник-практик на учительських курсах Краснодара, Полтави, Житомира, Чернігова, Гайсина, Тульчина, Коростеня тощо. У 1907 та 1910 роках відвідав Німеччину, зокрема наукові установи Берліна, Мангейма, Дрездена, Мюнхена. Подорож дала змогу упроваджувати на Батьківщині новітні німецькі педагогічні методики. А ще займався збором коштів для навчання бідних дітей, організовував бібліотеки, з’їзди сільських членів педагогічних товариств. У 1908 році Олекса Левитський долучається до Київської міської «Просвіти», очоливши її шкільно-лекційну комісію при Київському товаристві «Просвіта». Вільне володіння іноземними мовами дозволило займатися перекладацькою діяльністю. Вдалим був переклад роману Еміля Золя «Шахтарі» (витримав три видання у 1926–1931 роках).
Матеріали систематизував
Олег Пустовгар,
перший заступник
голови Полтавського обласного
об’єднання ВУТ «Просвіта»
Джерела:
Ревегук В. Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр. – Полтава: АСМІ, 2007.
Ревегук В. Я. Полтавщина в огні Української революції (1917-21 рр.) – Полтава, видавець Шевченко Р.В., 2014..
Білоусько О. А., Феофіл (Булдовський Феофіл Іванович), Офіційний сайт «Полтавіка» (НРП-Центру дослідження історії Полтавщини), режим доступу http://history-poltava.org.ua/?p=1227
Пустовіт Т. Українська історія Грицька Коваленка//Зоря Полтавщини,офіційний сайт газети,17.02.2018. режим доступу http://zorya.poltava.ua/ukrainska-istorija-gricka-kovalenka/
Колектив авторів, Блавацький С., Пусепліна Н., ОДТРК «Лтава» / історико-документальний фільм «Поборники незалежності.Григорій Ващенко», 2014., режим доступу http://www.ltava.poltava.ua/pobornyky-nezalezhnosti/2/
Ващенко Григорій. Твори. [Т. 6]. Спогади. Статті / Григорій Ващенко ;Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка. – Київ : Школяр, 2006.
Колектив авторів, Вікіпедія,-Ващенко Григорій Григорович
Ревегук В.Я., Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917-1922рр.) : Монографія. – Полтава, журнал «Рідний край», №1 , 2013., режим доступу http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1989/1/Reveguk.pdf
Колектив авторів, упорядники Пустовіт Т.П.,Кульчинський М.Г., «Брати Миколи Міхновського (до історії родини видатного українського діяча) // Полтавська Петлюріана. [Ч.] 7. Матеріали восьмих Петлюрівських читань. – Полтава, ПОО ВУТ «Просвіта», 2009. – с. 136-149.
Колектив авторів, Блавацький С.,Чайка І.Ф., ОДТРК «Лтава» / історико-документальний фільм «Поборники незалежності. Леонтій Христовий»,2014., режим доступу https://www.youtube.com/watch?v=Of0rF1Rr0gc
Чайка І.Ф. , Дзвони над Лютенькою. Документальний роман.- Гадяч, 2001.
Пустовіт Т. Віктор Андрієвський – видатний літописець доби Української Народної Республіки//Зоря Полтавщини,офіційний сайт газети,25.08.2016., режим доступу http://www.old.zorya.poltava.ua/2016/08/25/viktor-andriyevskyj-vydatnyj-diyach-i-litopysets-doby-ukrayinskoyi-narodnoyi-respubliky/
Колектив авторів, Блавацький С., Ревегук В.Я., ОДТРК «Лтава» / історико-документальний фільм «Поборники незалежності. Іван Стешенко», 2014, режим доступу https://www.youtube.com/watch?v=tGKwvPpe-NM
Колектив авторів, «Історія Полтави» (сайт Бориса Тристанова),-Стешенко Іван Матвійович, режим доступу http://histpol.pl.ua/ru/poltavskij-rodoslov/alfavitnyj-ukazatel-rodov/spisok-rodov-l?id=3017
Л.М.Булава, С.М.Шевчук, О.М.Мащенко. Географічна освіта в контексті історії Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (1914 – 2014 роки) : Монографія. – Полтава, ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2014.
Л.М.Булава, О.М.Мащенко. Полтавський учительський інститут і Антон Семенович Макаренко у 1917 році – Полтава, ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2014.
Колектив авторів, Історія Полтавського педагогічного-від першопочатків до міжнародного визнання, Полтава, ПНПУ імені В.Г. Короленка , с.1-5 , режим доступу http://www.logos.biz.ua/proj/korolenka/pdf/008.pdf
Л.М.Булава, О.М.Мащенко. Український педагогічний інститут – перший заклад вищої освіти у Полтаві – Полтава, ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2014.
Колектив авторів, Блавацький С.,Пустовіт Т.П., ОДТРК «Лтава» / історико-документальний фільм «Поборники незалежності. Олекса Левитський»,2014, режим доступу http://www.ltava.poltava.ua/pobornyky-nezalezhnosti/7/
Пустовіт Т.П. Це був справжній український патріот, людина з ґрунтовною освітою (Олекса Августович Левитський) // Історія Полтавського педагогічного інституту в особах. – Полтава: АСМІ, 2004.
Колектив авторів, Вікіпедія,-Левитський Олекса Августович
Колектив авторів, Вікіпедія,Українська автокефальна православна церква
