Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели наукову конференцію «Українська національна хата і храм Андрея Шептицького».
У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич назвав головними для нас на конференції про Патріарха — нашу національну тему, національні акценти і національний контекст.
Наша національна потреба — розбудова української національної хати і творення української родової держави.
Наша національна потреба — піднесення українського Храму — української віри, культури, українського духу.
Наша національна потреба називати Шептицького — Патріархом.
Наша національна потреба — в поверненні представників українських шляхетських родів для служіння рідній українській нації.
Наша національна потреба — мати взірець служіння для українських патріархів, українських священників, духовних українців — діячів національної освіти і національної культури, меценатів національного поступу.
Маємо вимагати, аби наша сучасна Церква наслідувала діяння Андрея Шептицького, визнавала Його служіння як ідеальне, аби наслідувала Його на всіх рівнях церковної ієрархії від парафіяльних священників до першого ієрарха.
Маємо також тлумачити, інтерпретувати висловлювання Андрея Шептицького і мати їх як настанови до дії:
Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина.
Ідеалом нашої соціальної організації є соціальний організм.
Різновиди соціальної організації: родина, територіальна громада, нетериторіальні добровільні товариства, нація з власною державою.
Шкідником-руйнівником народного організму є лібералізм.
Духовна єдність передує державній єдності.
Українцям потрібен Київський Патріархат. Маємо говорити про те, що в назві нашої Церкви мають бути слова і суть — Київський Патріархат.
Маємо говорити про уособлення — про найповніше і найдосконаліше втілення нашої Батьківщини і Храму в образі Української національної хати.
Промову «Повернення сполячених українських шляхетських родів до свого народу: двох братів Шептицьких і двох братів Лідихівських-Салевичів» подав поет і директор Центру наукових досліджень давньої української літератури «Інститут Слова» Павло Салевич. За доповідачем про повернення сполячених українських шляхетських родів до свого народу дізнаємося із текстів закарпатського москвофіла Олексія Геровського та із цитат невідомого автора Михаїла Прокопа польської письменниці-комуністки єврейського походження Юлії Прайс, поданих у збірнику карпатського москвофільського літературного товариства «Путями истории…, т.˚2, виданого 1979 року в Нью-Йорку та з інших промосковських книг.
У згаданих працях мова йде про те, що після чотирьохсотлітнього польського володарювання в Галицькій Руси, коли од руського населення залишилися тільки «хлоп і поп» — неписьменний руський селянин і греко-католицький священник, коли українці неготові були боротися за Україну, коли відбувся розділ Польщі і Австрія отримала частину давнього Галицького Руського князівства, — папський Рим побудував фундамент для самостійного українства. Знайти спосіб створити у Галичині самостійницький український П’ємонт на початку 1880-х рр. запропонував папі римському Леву ХІІІ польський шляхтич і єзуїт кардинал Мечислав Лідихівський-Салевич. План полягав у тому, щоб українізувати греко-католицьке духовенство, яке виховувало багаточисленне потомство — майбутню світську інтелігенцію в руському (українському) дусі. Виховання нової генерації духовенства було вирішено провести через посередництво польських єзуїтів:
австрійського кавалерійського офіцера і польського графа Андрея Шептицького, який «відчув у своїх жилах руську кров» і вирішив повернутися «до свого народу», із римо-католика перетворившись у греко-католицького митрополита, ієрарха «східної Церкви»;
Станіслава Шептицького, приятеля цісаря Франца-Йосифа, який спершу не міг зрозуміти: як його брат Андрей, нащадок Шептицьких і внук польського письменника Александра Фредра, використовує свій сан для підтримки українського руху, який скеровано проти Польщі…; як Андрей міг бути духовним батьком Українських січових стрільців, які пролили багато польської крови; се Андрей продав Львів українським хлопам…; се Андрей підбурював Австрію віддати Холмщину українцям… У відповідь Андрей пригадав братові про те, що «рід Шептицьких походить із Руської землі… і лише через спокушення блиском польської культури, предки Шептицьких покинули східний обряд», а також навів братові повчальне спостереження про рід Шептицьких, кажучи: «Нашому предку, який надто наполегливо засвоював польські звичаї, в одній сатирі пригадали, що Шептицьким краще пасує бандура і козацький оселедець…» Врешті граф «Станіслав просив про прийняття його в легіон Українських січових стрільців, але його не прийняли, оскільки проти нього виступив батько радикалів Кирило Трильовський». Окрім того, Станіслав був безпосереднім наглядачем за василіанськими монастирями в Галицькій Руси — очолював студитський відділ василіанських монастирів, який заснував брат Андрей;
Мечислава Лідихівського-Салевича, кардинала (найвищої посадової особи римської католицької церкви після Папи) і примаса Польщі (архієпископа Гнєзненського);
Володимира Лідихівського-Салевича, який був 26-им «чорним папою» — генералом чернечого ордену «Товариства Ісуса», орден ще називають «солдатами Ісуса Христа» або «піхотинцями Папи».
Після того, як «12 травня 1882 році папа Лев ХІІІ опублікував «Апостольське Послання», яким він вилучив галицькі василіянські монастирі з-під влади Львівського митрополита та єпископів і підпорядкував їх польським єзуїтам» — згаданим двом братам Шептицьким та двом братам Лідихівським-Салевичам, які мали свій центр у Кракові, «реформували» галицькі василіянські монастирі, «перетворивши їх у єзуїтські філіали і “розсадники українського сепаратизму”», і впродовж 60 років виховали кілька поколінь нового греко-католицького духовенства в українському дусі, який в австрійських галицьких гімназіях прищеплювали новим поколінням. Ся праця Шептицьких і Лідихівських-Салевичів, які повернулися до свого народу, була увінчана в Галицькій Руси величезним успіхом.
Промови на конференції виголосили відомий історик Іван Сварник «Національна програма розбудови рідної хати в час німецької окупації», доктор історичних наук Ігор Гаврилів «Митрополит Андрей Шептицький і державотворча діяльність ОУН», доктор географічних наук Мирослав Дністрянський «Творення єдиного соціального організму нації в програмному творі і діяннях Патріарха», доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський «Традиція і культ східного обряду у Храмі Андрея Шептицького», кандидат філософських наук Віктор Маринюк «Теологія національної дії у світогляді і діяннях Андрея Шептицького». Редактор журналу Андрій Левик «Український храм Андрея Шептицького на сторінках «Нашої спадщини».
Слово на конференції мали доктор економічних наук Борис Карпінський «До питання духовних провідників нації», громадсько-політичний діяч Ігор Кузьмак «Проблеми творення національної еліти: критика українських університетів», доктор економічних наук Ірина Ревак «Університетські викладачі у творенні національної еліти».
Участь в обговоренні теми наукової конференції, окрім уже згаданих учасників, брали доктор економічних наук Олег Підхомний, кандидат філологічних наук Ольга Антоник, народний художник Василь Семенюк, відомий художник Ігор Колісник, діяч освіти Ярослав Даць, дійсний член Академії будівництва України Іван Вівчарівський, лікар Ірена Фільц, юрист Нестор Гнатів, громадські діячі Зеновій Бермес, Ярослава Пинда, завідувач відділу інформаційних технологій Ігор Капраль.
