З нагоди 155-річчя від дня народження Лесі Українки Український інститут національної пам’яті (УІНП) спільно із Міжнародним центром української мови при Полтавському національному педагогічному університеті (ПНПУ) влаштували у стінах цього вишу відкриття-презентацію виставки УІНП «(Не)знана Леся Українка: повернення». Виставковий проект УІНП, що є джерелом цікавих відомостей про знакову національну поетесу, драматурга і перекладачку, усі охочі студенти і викладачі ПНПУ та мешканці Полтавської міської громади матимуть змогу переглянути протягом найближчого місяця.
Вже експонували у столиці, на Контрактовій площі, в музеї міста Новодністровська Чернівецької області, після чого «помандрувала» до музею поетеси у селі Колодяжному Ковельського району Волинської області. Згодом до Гадяча – місцевих музею і мистецького коледжу. Полтава стала п’ятим містом України, де демонструють виставку. «Полтавщина для показу обиралася невипадково. Леся Українка брала участь у знаковій для українського національного відродження події – відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 12 вересня 1903 року. З літа 1893 року до середини 1906 року майже щоліта мешкала в Гадячі та поблизу міста, в Зеленому гаю. Саме у Гадячі написала твори «Порвалася нескінченна розмова», «Роберт Брюс, Король шотландський», «Три хвилини», «Пророк», «Напис на руїні», низку оповідань і статей; облаштовувала в Гадячі громадську бібліотеку-читальню; заприязнилася з учителькою Макаровою, котрій присвятила вірш «Товаришці на спомин», організувала фольклорно-етнографічну експедицію для запису народних дум», – розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.
Церемонію відкриття модерувала кандидатка філологічних наук, очільниця Міжнародного центру української мови при ПНПУ Віра Мелешко, яка зауважила, що виставка спростовує радянські міфологеми: «Творці виставки, фахівці УІНП та Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького відкривають заново постать Лесі Українки, спростовують стереотипи про постать письменниці, що роками навіювалися російською і комуністичною пропагандою».
Перший заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко передав вітання від депутатського корпусу, зазначивши, що «на таких постатях треба виховувати молодь».
«Триває російсько-українська Війна за Незалежність України. Мета агресора – знищити українську ідентичність. Педагогічний університет популяризує цей виставковий проєкт, бо має місію берегти духовні надбання, які плекала українська еліта», – сказав перший проректор ПНПУ Олексій Гура.
Завідувачка кафедри української літератури ПНПУ, професорка Світлана Ленська акцентувала, що Леся була новаторкою, розривала шаблони в творчості, перекладала її європейськими мовами.
Професорка кафедри журналістики ПНПУ Віта Семенко розповіла про родини Драгоманових-Косачів, котрі розуміли силу українського слова на еміграції, створили перекладну бібліотеку, усвідомлювали геніальність Лесі і об’єдналися навколо популяризації її творчого спадку.
«Мета виставки – показати Лесю Українку як видатну діячку українського національного відродження. У СРСР культивувалися кілька ідеологічних кліше, як про «співачку досвітніх вогнів», «робітничого класу як гегемона пролетарської революції», «марксистку» тощо. А історична правда у тому, що батьки походили зі старовинних козацько-шляхетських родів, що найближчі родичі зазнали комуністичних репресій. Можливо, якби Леся дожила до 1917 року, то так само, як багато хто із родини долучилася б до визвольного руху. Скажімо, її чоловік Климентій Квітка – заступник міністра юстиції Української Народної Республіки (УНР), жертва сталінізму. Наймолодшу сестру Ісидору у 1937 році енкаведисти арештовували і ув’язнювали як діячку ОУН. Важливо, що на виставці представлено маловідомий факт, про який я довідався ще у юному віці з газети «Літературна Україна»: за підтримку УНР матір Лесі, Олену Пчілку у Гадячі в 1920 році заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня; тоді письменницю вдалося вирвати з чекістської тюрми, а у 1929 році у київський дім Пчілки чекісти прийшли з обшуком, від арешту письменницю врятував лише вік, до того ж, була прикута до ліжка. Репресій зазнала і антимосковська п’єса Лесі Українки «Бояриня». Вперше театральну постановку «Боярині» за ініціативи Симона Петлюри зробив театр Миколи Садовського у тодішній тимчасовій столиці УНР — Кам’янці-Подільському. А потім після окупації УНР ленінською росією на «Бояриню» комуністична пропаганда наклала табу. Після розпаду СРСР Львівський театр імені Заньковецької відродив постановку. Було б добре, якби і Полтавський музично-драматичний театр імені Гоголя створив власну версію «Боярині». Сьогодні ми, популяризуючи цей проєкт УІНП, очищаємо постать Лесі Українки від намулу московської пропаганди і вслід за героїнею п’єси «Бояриня» кажемо: «Та й осоружна ж ся мені Москва» – звернувся до учасників церемонії представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Він поінформував, що виставка доступна також у електронному форматі на офіційному сайті УІНП. Для перегляду в інтернет-форматі кожен охочий може завантажити виставку на свій гаджет або комп’ютер за цим посиланням.
На презентації проєкту «(Не)знана Леся Українка: повернення» звучали вірші Лесі Українки у виконанні студентів ПНПУ.
Довідково: Виставка розповідає, що Леся Українка, яка народилася 155 років тому, 25 лютого 1871 року в козацько-шляхетській родині Петра Косача та письменниці Ольги Драгоманової -Косач (Олени Пчілки. Спершу навчалася за програмою матері, яка принципово до 5 класу вчила своїх дітей вдома українською, боячись, аби російська імперська школа їх не зіпсувала. Пізніше вчителі приходили до Лесі додому, бо через туберкульоз кісток, діагностований у десятирічному віці, вона тривалий час була прикута до ліжка. Читати навчилася у 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, у 6 років майстерно вишивала. У 9 років під враженням від засудження тітки Єлі, батькової сестри, на заслання до Сибіру за участь у замаху на шефа російських жандармів написала перший вірш «Надія».
Досконало вивчила з десяток мов — німецьку, англійську, італійську, польську, болгарську, грецьку, латину, французьку, якою володіла краще, ніж російською, тож перекладала Байрона, Шекспіра, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів». Була талановитою і працездатною — свою «Лісову пісню» написала за 12 днів, а поему «Одержима» — за одну ніч. Могла стати першою в Україні жінкою-композитором, мала абсолютний слух і хист до музики. У 5 років почала грати на роялі і написала власну музичну п’єсу. Знала більш як 500 народних пісень, а знайомство з її чоловіком Климентом Квіткою почалося з пропозиції записати ці пісні.
Прекрасно малювала, брала уроки у Київській школі Олександра Мурашка. Її називали першою жінкою-мариністкою в українському мистецтві. Збереглася картина, написана олійними фарбами. Аристократична родина Косачів усіляко підкреслювала свою українськість. Уся сім’я розмовляла українською, діти носили народні строї. Коли у Києві початку XX ст. після вбивства російського імператора Олександра II почався період реакції, на всю столицю залишилося тільки три такі родини—Лисенків, Старицьких і Косачів.
Представництво УІНП в Полтаві
