“C’est plus qu’un crime, c’est une faute”. («Це більше, ніж злочин — це помилка».)
(Буле де ла Мерт, голова Законодавчої комісії, яка розробила знаменитий Цивільний кодекс Наполеона.)
За кілька днів, що минули після перепоховання тіл лідера ОУН(М) Андрія Мельника та його дружини, я отримав величезну кількість прохань від моїх друзів і читачів прокоментувати цю подію. Я навмисно обрав саме такий епіграф. Вважаю, що з обох сторін — української та ізраїльської — були допущені помилки, які я розберу детально.
Я був украй зайнятий підготовкою до кількох конференцій як щодо Симона Петлюри, так і з інших тем, тому повідомлення про перепоховання останків Андрія Мельника стали для мене несподіванкою. Ще й тому несподіванкою, що це рішення ухвалювалося на рівні президента України. Перше, що я зробив, — це протягом кількох днів намагався з’ясувати, чому перепоховання знакових постатей українського визвольного руху почали саме зараз і саме з Мельника, а не з Петлюри чи Коновальця, не кажучи вже про головний символ — Бандеру. Отримані відповіді були приблизними, туманними та уривчастими.
Але звернімося до фактів. За всіх своїх заслуг Мельник не був керівником держави, як Симон Петлюра, не був засновником організації, як Євген Коновалець, не був символом безкомпромісного спротиву, як Степан Бандера, і не був керівником міжнародної антикомуністичної організації, як Ярослав Стецько. Тобто за пріоритетністю, значенням або, якщо хочете, субординацією, Мельник у найкращому разі мав би бути перепохований в Україні після Петлюри та Коновальця. А можливо, і після Бандери та Стецька.
В одній із отриманих відповідей зазначалося, що Мельник став першим лише через матеріальні труднощі його родичів із продовженням оренди місця поховання. Але це не узгоджується з логікою. Оскільки перепоховання здійснювалося на державному рівні, для бюджету та здорового глузду було б значно простіше матеріально допомогти родині Мельників із продовженням оренди, ніж поспіхом організовувати перепоховання на такому високому рівні та ще й під час війни.
Головне ж — сама постать Мельника і, що вкрай важливо, його діяльність у роки Другої Світової війни досі недостатньо добре досліджена. Тобто ані українська, ані світова громадськість не були підготовлені до настільки радикальних кроків.
На тлі 100-річчя вбивства Симона Петлюри, до якого заздалегідь готувалися, організовуючи наукові конференції та семінари, а також активно обговорюючи питання, чому досі ані в Києві, ані в Полтаві не встановлено пам’ятників керівникові Української Народної Республіки, форсоване перепоховання підлеглого Петлюри — А. Мельника — стало, по суті, шоком.
Андрій Мельник
Непідготовленість громадськості до перепоховання, природно, призвела до найсумніших наслідків. Вибуху емоцій та міжнаціональних скандалів. Принцип «сказано — зроблено, а вже потім, можливо, подумано» є заразним і, вибачте за відвертість, залишає по собі слід, мов кіптява.
Маю на увазі реакцію ізраїльського МЗС та Яд Вашем щодо перепоховання Андрія Мельника. Зовсім нещодавно той жеж самий МЗС також засуджував міністра Бен-Ґвіра за його виступ перед затриманими псевдомиротворцями з чергової антиизраїльської флотилії. Нападки МЗС на Бен-Ґвіра тоді розкололи ізраїльську, а також світову єврейську громадську думку. І ось — знову.
То що ж саме ці ізраїльські державні установи ставлять у провину Мельнику? Цитую:
«…Мельник, який співпрацював із нацистами. Немає місця для ігнорування історичної правди та пам’яті жертв, убитих нацистами та їхніми колаборантами».
Тобто єдине звинувачення, озвучене цими організаціями на адресу Мельника, — це колаборація з нацистами. Звинувачення, м’яко кажучи, досить розпливчасте та загальне. Як би дивно це не звучало, але подібне звинувачення можна висунути навіть офіційно визнаним самим Яд Вашем Праведникам народів світу. Включно з офіцерами Абверу Оскаром Шиндлером і Гансом фон Донаньї, а також офіцером Вермахту Віллемом Гозенфельдом.
Цікаво, що Шиндлер і Гозенфельд були визнані Праведниками лише після виходу на екрани фільмів «Список Шиндлера» та «Піаніст» відповідно. Складається неприємне враження, що співробітники Яд Вашем вивчають історію Другої світової війни, і Шоа зокрема, виключно за кінопроєктами.
Чи будемо тепер чекати фільмів про Альберта Герінга — брата того самого Германа Герінга, митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та керівника Абверу адмірала Вільгельма Канаріса? Усіх їх уже багато років поспіль номінують на звання Праведників до Яд Вашем, але безрезультатно.
На тлі суперечок навколо Андрія Мельника в соціальних мережах, хвиля Facebook винесла на поверхню публікацію якогось пана Леоніда Натанзона під назвою «І про Мюллера». Свій доволі об’ємний текст автор починає сентенцією:
«…прогрес допоміг зробити це відносно швидко. І, як просили, без жодного посилання на радянські та російські джерела…».
Після ознайомлення з текстом стає зрозумілим сенс цієї давно й добре відомої мені фрази. Мовляв, я (ім’ярек) не посилаюся на радянських, російських (та українських) істориків, а лише на праці західних дослідників виданими іноземними мовами. Зауважу, що дурість, упередженість або дезінформація, написані англійською, німецькою чи івритом, не можуть автоматично ставати незаперечною істиною.
Першого з істориків, згаданих паном Натанзоном (якщо, звісно, автором є саме він), мені вже щонайменше двічі доводилося спростовувати. Йдеться про одного з учасників промосковського проєкту монумента в Бабиному Яру — Карела Беркгофа. Саме він також був серед тих, хто оголосив радянські фальшивки (так званий «життєпис» Ярослава Стецька та псевдостенограму міфічної конференції ОУН(Б)) автентичними документами. Але це лише преамбула, щоб, так би мовити, очистити авторитетів автора від лушпиння звань і посад.
Тепер щодо суті публікації. Те, що члени ОУН(М) вважали союз із Німеччиною стратегічною лінією, а не тактичним прийомом, як це робила ОУН(Б), — не секрет. Але в дописі пана Натанзона, окрім того, що конкретно Андрій Мельник там не згадується, також не розкрито і не висвітлено найважливіших моментів:
- Якою була особиста участь Андрія Мельника в Шоа?
- Якщо особистої участі в Шоа він не брав, то чи підтримував він, або хоча б не реагував, на участь членів своєї організації в Шоа?
- Де фізично перебував Мельник наприкінці вересня 1941 року, під час трагічних подій у Бабиному Яру?
- Яку роль Мельник відігравав у створенні та керівництві допоміжною поліцією в Україні?
Андрій Мельник у Торонто (травень 1957 року). Урочистий вечір за участю прем’єр-міністра та міністра уряду Канади.
Наступний пункт у тексті, на який я звернув увагу, — це згадка,
«…розслідувань Відділу спеціальних розслідувань (OSI) Міністерства юстиції США».
Можливо, автор не бачив моїх публікацій про, м’яко кажучи, сумнівну роль цього Відділу у справі Івана Дем’янюка, яка лише завдяки щасливому випадку не зруйнувала репутацію ізраїльського правосуддя. Я процитую одну з цих статей:
«…17 листопада 1993 року, вже після винесення виправдувального вироку за апеляцією Дем’янюка у Верховному суді Ізраїлю, американський Федеральний апеляційний суд 6-го округу штату Огайо кваліфікував як «умисний обман суду» дії адвокатів OSI у 1978 році та в наступні роки. Федеральний суд визнав, що «адвокати OSI діяли з бездумним нехтуванням своїми обов’язками перед судом, коли вони не надали суду щонайменше трьох серій документів, які перебували в їхньому розпорядженні, ще до того, як справа Дем’янюка дійшла до стадії судового розгляду». У рішенні суду зазначено: «Отже, ми вважаємо, що адвокати OSI діяли з легковажним нехтуванням правдою та обов’язками уряду не вчиняти жодних дій, які могли б перешкодити обвинуваченому подати свою справу повністю та чесно. Щодо обставин цієї справи було вчинено обман суду». У зв’язку з цим суд постановив «у результаті цього та з вищезазначених причин скасувати рішення окружного суду про екстрадицію на тій підставі, що рішення було отримане нечесним шляхом унаслідок неналежної поведінки прокуратури, яка становила обман суду…».
Цікавий момент, який також привертає увагу в тексті:
«…У дослідженні зазначається, що українська допоміжна поліція (яка включала кадри ОУН(М)) була незамінною для німецьких сил у Києві завдяки знанню мови та місцевості…»
а також:
«…українська поліція Києва, сформована з активістів ОУН(м) та військовополонених…».
Якщо це написав ШІ, то претензій до робота немає, але дослідник зобов’язаний вказати, хто, окрім «кадрів ОУН(М)», входив до складу цієї поліції та в яких відсоткових співвідношеннях. Простою мовою — з кого вона складалася, ким і коли ця поліція створювалася та ким контролювалася. Оскільки автор (або ШІ) цього не зробив, зроблю це я. Основний склад цієї поліції набирався нацистами з числа радянських військовополонених, київських міських кримінальних угрупувань, різних колаборантів — громадян СРСР. Зрозуміло, що ця поліція перебувала під повним контролем і управлінням нацистської влади та її організацій.
Ще одна цитата:
«…без уточнення фракцій ОУН, що змушує істориків спиратися на мемуари та внутрішні документи самих націоналістів для встановлення їхньої належності до крила Мельника…»
Ця сентенція викликає якщо не сміх, то здивування. Історик-дослідник, який серйозно займається питаннями ОУН та її фракцій, знає, що бандерівська фракція почала зазнавати репресій з боку нацистів уже на початку липня 1941 року, а до середини вересня 1941 року ці репресії досягли піку і зачепили вже рядових учасників бандерівського руху. Тобто до трагедії Бабиного Яру ОУН(Б) не має відношення.
Сентенція,
«…Гефнер показав, що німецькі підрозділи не знали міста і не могли ефективно збирати людей. Він описав «українських міліціонерів» (багато з яких були активістами ОУН(М), що прибули з похідними групами)…»,
також є суперечливою і вельми сумнівною. Якщо «багато міліціонерів» були мельниківцями, що прибули до Києва, то вони знали місто не краще за німців. А отже, прочісуванням міста займалися не мельниківці, які прибули із західних, окупованих у 1939–1940 роках територій, а кияни — тобто не українські націоналісти, а повноправні громадяни СРСР різного етнічного походження.
Далі — ще цікавіше. Цитую автора:
«…Без участі української поліції, сформованої мельниківцями, німецька зондеркоманда з 150 осіб не змогла б за два дні організовано знищити понад 33 тисячі людей у незнайомому великому місті. У матеріалах також зазначається, що після «успіху» акції в Бабиному Яру мельниківська поліція отримала подяку від командування 6-ї армії вермахту за «зразкове сприяння»…».
Розберу по деталях. Тобто якщо повірити джерелу, що допоміжну поліцію формували мельниківці, це означає, що вони мали повний і безперешкодний доступ до таборів радянських військовополонених і до міста, а організація мала повну підтримку та довіру нацистів. У це важко повірити. Попри описувані автором романтичні взаємини між ОУН(М) і нацистами, Андрій Мельник із кінця липня 1941 року перебував під домашнім арештом у нацистів. Тобто ОУН(М), хоч і не потрапила під жорсткі репресії у вересні 1941 року, але свободи дій не мала. Про «незнайоме велике місто» я вже писав вище. Дивно, що місцева поліція отримала подяку від Вермахту, а не від СД чи СС, у чиєму підпорядкуванні перебували айнзацгрупи та зондеркоманди.
Як квінтесенція публікації — розділ «Резюме». Сентенції:
«…українці (поліція Києва, створена мельниківцями) не допускалися до безпосереднього виконання розстрілів…»,
та:
«…У британських та американських допитах фігурують свідчення, що після 30 вересня поліція, контрольована мельниківцями, систематично виявляла євреїв у Києві та доставляла їх до Бабиного Яру…».
в пунктах 1 і 3, із посиланнями на британські та американські джерела, що, за задумом автора, має додатково переконати читачів у тому, що допоміжна поліція створювалася та контролювалася (читай — управлялася) ОУН(М).
Вишенькою на торті пана (чи товариша?) Натанзона є, як я розумію, авторська довільна вставка про Пінхаса Векслярова як додаток до основного тексту, створеного за участю ШІ. Поясню. При всій повазі, штатним розвідником він не був. А натяк на Пантеон Героїв, з огляду на те, що в публікації про самого Андрія Мельника нічого не наведено, виглядає слабким і натягнутим.
Поясню, чому я приділив стільки місця й часу розбору тексту Натанзона. Я впевнений, що цей і подібні матеріали періодично з’являтимуться в мережі, підживлюючи міжнаціональні пристрасті та емоційні реакції. Однак головного питання — чи є Андрій Мельник воєнним злочинцем — вони не вирішують і не вирішать. Для досягнення консенсусу необхідне незалежне й повне дослідження, а за його підсумками — міжнародний науковий форум.
Розсекречений документ КДБ. Планування вбивства Мельника.
Істерики на кшталт: «Усі українці антисеміти. Не будемо їм більше допомагати» з одного боку, і «Ізраїль — наш ворог. Він дружить із Путіним» — з іншого, не приведуть ні до чого доброго для обох народів. Вони лише дадуть можливість радіти московії.
Поставлю кілька риторичних запитань.
- Скільки разів ізраїльські посли протестували проти маршів 1 січня на честь Степана Бандери?
- Хтось із них вивчав історію без радянських і лівих наративів?
- А який з цих маршів підтримав чинний президент України?
Далі:
- Навіщо в Києві так голосно вшановувати пам’ять вічно лівої Голди Меїр, яка назавжди залишила місто у 8-річному віці?
- І чому в Києві немає меморіалів на честь київського адвоката, соратника Симона Петлюри, заступника міністра закордонних справ УНР Арнольда Марголіна?
На тлі зростання у світі хвилі антисемітизму занепокоєння єврейської громадськості та держави Ізраїль є зрозумілим, пояснимим і необхідним. Також варто пам’ятати, що під червоними прапорами (і з білим колом і без нього) принижували, тероризували та вбивали євреїв. Характерно, що такі прапори й сьогодні можна побачити як на зібраннях так званих про-палестинських активістів, так і на ходах у різних країнах світу (включно з Ізраїлем) так званого «безсмертного полку». Я багато разів писав і повторю ще раз: усі, хто брав участь у Шоа, мають бути засуджені. Але реальні злочинці, а не уявні або тим більше призначені дезінформаторами чи чутками. Для цього потрібне дослідження — глибоке й всебічне, на міжнародному рівні.
Звісно, простіше воювати з мертвим полковником Мельником, ніж із масами про-палестинських прихильників геноциду євреїв або євразійською ядерною бензоколонкою, але слід правильно визначати головного ворога.
Мене турбує, що помилки, допущені владою двох країн, можливо були організовані та спровоковані третьою силою, яка вже понад століття зіштовхує два народи, перешкоджаючи їхньому союзництву та водночас вносячи внутрішній розкол в українське й єврейське середовище. Відповіддю на принцип «розділяй і володарюй» має бути запитання «кому це вигідно?».
Розумію, що правда завжди незручна для тих чи інших, але вона необхідна для досягнення взаєморозуміння і можливості розрізнення друзів і ворогів. Вона також необхідна для того, щоб помилки не перетворювалися на злочини.
