Жмут інформацій, спогадів та фраґментів із книги
О.Панченка про св.пам. Івана Вовчука (Федора Вовка) (*18.09.1902, село Очеретувате, Полтавщина – †14.05.1979, Пітсбурґ, США)
з нагоди річниці його дня народження 18 вересня 1902-го року
Як стало відомо, Інститут політико-правових та релігійних досліджень у 35-ту річницю Незалежности України оголосив лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року»-2026. Цей захід проведено Інститутом політико-правових та релігійних досліджень за підтримки Міністерства молоді та спорту України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури України, Європейської культурної асамблеї, Національної спілки письменників України, Національної академії педагогічних наук України, Національної академії мистецтв України, Київської міської державної адміністрації. Метою Премії є підтримка творчих діячів, відзначення авторів, видавництв, представників творчої спільноти, які зробили значний внесок у популяризацію української книжки, популяризація творчості, утвердження високих мистецьких стандартів у національному письменстві і літературній критиці, створення умов для творчого зростання. На підставі рішення Експертної ради Інституту політико-правових та релігійних досліджень визначено лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року» у 2026 році.
У номінації «Документально-історичне видання» серед інших авторів лавреатом названої премії став я, уродженець і мешканець Полтавщини, Панченко Олександр Іванович – доктор права, письменник, краєзнавець, правозахисник за книги про славетну Добу та чолових осіб української національно-визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА та УГВР у ХХ-ому столітті – 1.-«Люба Комар, – Мирослав Прокоп. – У боротьбі за Незалежність України», 2.-«Іван Вовчук (Федір Вовк) – український націоналіст, людина, борець за волю, праведник народів світу. – Постать на тлі Доби визвольних змагань». – Майже всі мої книги присвячені національно-визвольній боротьбі українців під проводом ОУН, УПА та УГВР (Української Головної Визвольної Ради), мають певну історичну й культурну цінність. – «….Вони не лише висвітлюють маловідомі сторінки нашої історії, але й зберігають живу пам’ять через написані чи упорядковані мною, зокрема, збірки спогадів безпосередніх учасників тих подій. Це джерела, що поєднують документальність із людським досвідом, а тому допомагають сучасникам краще зрозуміти героїчний чин, мотиви, цілі й, подекуди, трагедії визвольного руху…. – …Це не просто наукові чи мемуарні публікації. Такі книги є елементами колективної національної пам’яті, що формують ідентичність, підтримують зв’язок між поколіннями та є слушними застереженнями для майбутнього нашого народу….», – зазначав раніше представник Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП Олег Пустовгар.
До речі, передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998), член-засновник та член Президії УГВР Мирослав Андрій Прокоп (*06.05.1913-†07.12..2003), зокрема, писав, що: «…Особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, – але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, – а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало…. Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 й наступних років та часово ближчими формаціями як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутности чи неприсутности державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер при кінці 20 століття і п’ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР. А в тім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об’єднаного керівництва…».
Принагідно зазначу, що зовсім нещодавно я продовжив свою акцію безкоштовної передачі багатьох назв книг, що вийшли з-під мого пера, або ж були мною видані чи отримані від представників української діяспори протягом трьох десятиліть наших контактів та співпраці. – Зокрема, у травні 2026-го року мною було передано до усіх бібліотек Полтавської області книгу про віцепрезидента УГВР, одного із керівників Закордонних Частин ОУН, ООЧСУ та УККА під наголовком – «Іван Вовчук (Федір Вовк) – український націоналіст, людина, борець за волю, праведник народів світу. – Постать на тлі Доби визвольних змагань» (КП «Видавництво «Гадяч» – 2025, (УДК 94 (477) (045 046) П 67 ISBN 978-617-567-189-4), яка згодом була відзначена Інститутом політико-правових та релігійних досліджень Всеукраїнською літературно-мистецькою премією «Київська книга року» 24 серпня 2026 року.
Як на мене, ця книга, як мовиться, «полтавця про полтавця» поєднує певний історичний аналіз, деякі документальні фраґменти й вибрані публіцистичні праці героя розвідки Івана Вовчука, відкриваючи українському материковому та еміґраційному читачеві неупереджений погляд на складну визвольну Добу, нашу минувшину, епоху та Людину, яка присвятила все своє життя визволенню нашого народу. Пропонована книга – це наповнений історичними свідченнями матеріал текст та підбір світлин Івана Вовчука, його друзів, соратників та побратимів із кола життя та діяльності цього визначного українського націоналіста, вченого, педагога, публіциста й громадсько-політичного діяча славної Доби наших визвольних змагань у ХХ-ому столітті. У поданих мною, як автором та упорядником книги, спогадах та відгуках сучасників — Ярослава Стецька, Леоніда Полтави, Уласа Самчука, Степана Мудрика-Мечника, Євгена Стахіва, Романа Рахманного, Василя Омельченка та інших — постає направду глибокий, послідовний образ патріота, мислителя і борця Івана Вовчука, який присвятив усе своє життя боротьбі за Волю та Державну Незалежність України.
Притаманними рисами Івана Вовчука (Федора Вовка), які постануть перед читачами після прочитання цієї книги, є, серед іншого: 1) ідейна вірність, оскільки І.Вовчук завжди був відданим засадничим принципам українського націоналізму навіть у найскладніші історичні періоди боротьби за Волю; – 2) інтелектуальна глибина, бо він, як професор, публіцист, редактор й дослідник володів глибокими знаннями не лише у царині політичної думки, але й аґрономії, педагогіки та журналістики; 3) – його активна й плідна участь у національно-визвольному русі, спочатку як віцепрезидента УГВР (1944), а згодом – чолового члена Проводу Закордонних Частини (ЗЧ) ОУН на чужині; 4) – близького співробітника провідників Степана Бандери, Ярослава Стецька та Степана Ленкавського; 5) співорганізатора та діяча українських громадських та молодіжних структур на чужині, зокрема, – Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), й, зрештою, – Спілки Української Молоді (СУМ); 6) – повага серед однодумців, бо виключно всі цитовані у моїй книзі діячі одностайно визнавали моральний авторитет, аналітичний талант та людську шляхетність полтавця з походження Федора Вовка.
Ця книга народилася з мого прагнення зберегти відлуння життя й діяльності «…людини, яка відіграла помітну роль у національно-визвольному русі XX століття — Івана Вовчука. Біографія героя книги перетинає важливі віхи української історії: 1) від селянського походження на Полтавщині до активної участі в підпільній боротьбі у складі ОУН(р) та УГВР; 2) від наукової праці й педагогічної діяльності до громадської і політичної діяльності на чужині. У цих віхах — і особисті втрати, й невтомна праця, і складні моральні вибори часів німецько-совєцької війни та повоєнної структурної та політичної розпорошеності українці. Слід зауважити, що матеріали цієї книги зібрані з різних джерел: архівних справ, спогадів сучасників, еміґраційних видань і частково — із листування, яке стало надбанням автора-упорядника. – Особливу увагу приділено ролі Івана Вовчука в дослідницькій та освітніх царині української діяспори, у збереженні публіцистичної традиції і в тому, як його переконання формували ставлення до московської імперської політики. Також у книзі надано матеріали про співпрацю й співіснування українського націоналістичного руху з іншими спільнотами, зокрема єврейською, — а це питання, яке набуває насьогодні особливої ваги в діалозі про історичну відповідальність і пам’ять.
Як відзначено у деяких публікаціях після виходу у світ книги про Івана Вовчука (Федора Вовка), вона не претендує на таке собі останнє слово. Вона — лише початок діалогу інших дослідників із архівами, з родинними спогадами, з нащадками учасників подій. Мета книги — не лише реконструювати небуденну й непересічну постать Федора Вовка (Івана Вовчука), але й подати певний матеріал для подальших досліджень та обговорень і, коли це доречно, – корекцій історичної пам’яті.
Слід також пригадати, що раніше іменем віцепрезидента підпільного українського парламенту УГВР (1944) й праведника народів світу Івана Вовчука (правдиве прізвище, ім’я та по-батькові – Федір Іванович Вовк), який народився 18 вересня 1902-го року у полтавському селі Очеретувате, – було названо одну із вулиць міста Полтави, однак його направду леґендарна постать та важливий внесок у нашу визвольну справу були донедавна в сучасній України трохи призабутими. – Ситуацію на краще суттєво змінила низка книг та заходів, що була проведена завдяки американсько-українській «Фундації Вовк», заснованої онуками Івана Вовчука (Федора Вовка) – Юрієм, Борисом та Зиновієм.
Про Івана Вовчука писали в різний час багато провідних людей, мистців та чолових діячів українського національно-визвольного руху, серед них був, зокрема, й Голова Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН) та очільник Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) Ярослав Стецько, який говорив, що «…Незабутній був полум’яним патріотом, людиною глибокої думки, небуденним інтелектуалом, непересічним знавцем революційно-визвольних процесів в Україні й в російській імперії. Він був гордістю революційної ОУН. Його праці для підпільної України, як теж для інтелектуальної української еліти знаходили глибокий відгомін серед патріотичних кіл України. Його головна, ширшим колам невідома, творчість була скерована довгі роки, у плянах Проводу ОУН, на відтинок ідейно-політичного бою проти російського імперіялізму і комунізму в Україні й в цілій імперії. Своїми есеями і статтями він завдавав дошкульних ударів большевицькому окупантові, російським наїзникам. …Це була велика і многогранна індивідуальність. Непересічний націоналістичний суспільно-політичний діяч, незвичайно передбачливий ум, який інколи у своїх проєкціях, задумах і плянах випереджував своїх співпрацівників. …Був високої якости пориваючим промовцем і вдумливим аналітиком світово-політичних – процесів і значення місця в них України, як революційної проблеми світу. – Це був гордий націоналіст-революціонер, який ніколи не схилив прапора революційної ОУН. Як жив скромно, так і відійшов з цього світу з таким же своїм останнім бажанням — поховати його скромно близько своїх Рідних. Він відійшов у вічність до своїх Друзів Романа Шухевича і Степана Бандери, ідеям яких остався вірним до останнього свого віддиху…».
«…Генерал політичної самостійницької думки. Політичний письменник-аналітик. Видатний журналіст і редактор багатьох видань. Талановитий промовець. Гідний син козацького Вовчукового (українського!) роду; якому ніколи не буде переводу! Як він сам казав — «Вовкового роду», – так писав про Івана Вовчука український письменник, поет, громадський діяч на еміґрації Леонід Полтава (Пархомович). – Ми багато його читали. Але не менше читала і буде читати Нескорена Україна, для якої він, на доручення Проводу Революційної ОУН, писав окремі праці. Москва, крім лайки — нічого йому не могла протиставити. Немов досвідчений хірург, він розтинав кожний московськобольшевицький з’їзд, кожне рішення імперської КПСС, виводячи на чисту воду кожний черговий підступ окупанта нашої Батьківщини. Вихідною точкою була завжди Україна, і власне через неї він бачив комплекс світових проблем. У вільній Україні будуть надруковані, його аналітичні праці, а тепер вони виконують свою роботу і в машинописі. – За кордоном статті сл. п. проф. Івана Вовчука легко знайти в багатьох числах журналу «Визвольний Шлях», «Вісник ООЧСУ», який він довший час редагував, у «Шляху Перемоги», в газетах «Українському Народному Слові», якого також був редактором, і в «Національній Трибуні» (1950-52 рр.), яку тахож редаґував. Педагог, аґроном-науковець і дослідник у Харкові, він під час воєнної хуртовини Другої світової війни безпомильно відчув, куди хилилась маґнітна стрічка його серця. Загальновідомо, що сл. п. проф. Іван Вовчук — віце-президент підпільного українського Революційно Державного Центру УГВР. Але менше знали про те, що він — довголітній член Проводу ОУН, Тереновий Провідник; що він був одним із найближчих співробітників Голови Генерального Секретаріату УГВР, Головного Командира УІІА, Голови Проводу ОУН на Рідних Землях, сл.п.Тараса Чупринки — Романа Шухевича. Він тісно співпрацював у Головному Проводі Революційної ОУН із сл.п.Провідником Степаном Бандерою і з теперішнім Головою Проводу ОУН Ярославом Стецьком, виявляючи до нього особливий респект, як до останнього прем’єра Нескореної України — нескореної перед силою двох таких потуг, як гітлерівська Німеччина і сталінська Росія. – Був промовцем-трибуном. Не раз на велелюдних здвигах і злетах під розпеченим сонцем; частина людей мандрувала із площі ген у затінок дерев. Та ось хвилею ішло між народом: «Козак, наш козак буде промовляти!» — і йшли люди під нестерпне сонце, ставали щільними лавами перед трибуною, ловлячи кожне слово тієї спокійної, мудрої принципової людини…».
Професор Василь Омельченко, член УККА наголошував, що «…Славної пам’яті проф. Вовчук так вірно служив святим ідеям боротьби за українську державну незалежність — усе своє життя — спочатку на Україні, а потім на еміґрації….Ціла українська еміґрація втратила людину, яка віддала себе цілком справі українського національного визволення в боротьбі з поневолювачами України. Цю втрату не можна заступити, бо проф. Вовчук підходив до справи української національної боротьби, маючи добру науково-ідеологічну зброю…».
Згідно з матеріалами Вікіпедії, ЕСУ та інших відкритих джерел – Іван Федорович Вовчук, (правдиве ім’я та прізвище — Федір Іванович Вовк; *18 вересня 1902 с.Очеретувате, тоді – Хорольський повіт, Полтавська губернія під московською окупацією — †14 травня 1979, Пітсбурґ, США) — український громадський й політичний діяч, віцепрезидент УГВР, член Проводу ОУН в еміґрації. – Народився Федір Іванович Вовк в бідній селянській родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовк. В 1926 року закінчив Харківський університет і працював співробітником Науково-дослідного інституту рослинництва в Харкові. Потім працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», директором школи на Харківщині. Влітку в 1936 р. він переїхав з родиною в м.Нікополь. Його дружиною була Єлизавета Максимівна Шкандель, 1902 року народження, за фахом педагогиня, і син Вадим, 1926 р. народження. Федір Вовк був призначений директором новозбудованої СШ №9. Під його керівництвом був організований навчально-виховний процес і позашкільна робота на високому рівні. У середині вересня 1941 року, після відступу совєцьких військ від Дніпра, німецьке військове командування в Нікополі почало формувати міське та районне управління з числа місцевих жителів. Майже одночасно в місто проникли члени Південної Похідної групи ОУН-Б Климишин Микола і Целевич-Стецюк Уляна (з дому – Дида). Вони вже знали з розповідей вчителів, які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що тут живе директор школи, свідомий українець Федір Вовк. Вони розшукали його і запропонували влаштуватися на роботу до Нікопольської районної управи на посаду керівника сільгоспуправи. У жовтні 1941 року Федір Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіта» імені Тараса Шевченка та його діяльності до літа 1942 року, коли Товариство було заборонено німецьким ґебітскомісаріатом. Федір Вовк створив таємний осередок Організації Українських націоналістів. Нікопольська окружна організація мала завдання проводити на Нікопольщині підпільну, організаційну та агітаційну діяльність за ідею Української Самостійної Соборної Держави. Федір Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН (р) і підтримував зв’язок з Нікопольським окружним провідником ОУН (р) «Тиміш» і крайовим провідником ОУН (р) Південно-східних Українських Земель в Січеславі (Дніпропетровську) (тепер – м.Дніпро) Василем Куком (він же – «Леміш», «полковник Коваль»). Маючи можливість відвідувати села та громадські господарства Нікопольського ґебітскомісаріату, Федір Вовк під час організації посівних кампаній і збору врожаю, залучив до таємної антинімецької діяльності десятки нікопольців. У складі осередку ОУН, який він очолював, було до 40 чоловік. Федір Вовк сприяв створенню восени 1941 року Нікопольської аґрошколи, де навчалося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі в промисловій артілі, за допомогою спільників таємно приховував частину хліба для населення, сприяв переховування молоді від вивезення до Третього Райху (Німеччини). За свідченнями членів ОУН (р), Ф.І.Вовк був заарештований ґестапо за підозрою в саботажі, але після тортур вчитель був відпущений. Під час проведення німецької зондеркомандою винищення єврейського населення Нікополя восени 1941 р., Ф.І.Вовк разом зі своєю дружиною Є.М.Шкандель і вчителькою М.П.Мізіною врятували від розстрілу вчительку Сару Бакст, її матір і двох синів, їх переховували певний час в Нікополі, а потім організували перевезення в безпечне місце. У 1998 році Національний інститут «Яд Вашем» в Ізраїлі присвоїв Ф.І.Вовку, Є.М.Шкандель, М.П.Мізіній звання «Праведники народів світу». У жовтні 1943 року у зв’язку з викриттям німецької службою безпеки підпілля ОУН в окупованому німцями місті Нікополі, Ф.І.Вовк з сім’єю та групою молодих членів ОУН виїхали під виглядом біженців в Західну Україну. Під час перебування на Галичині Ф.І.Вовк підтримував зв’язки з керівництвом ОУН на Українських Землях, командуванням УПА, Ініціятивним Комітетом для створення представництва українського народу УГВР (очільник – Лев Шанковський). Він отримав псевдо «Іван Федорович Вовчук», який мав до кінця життя. – Іван Федорович Вовчук брав участь в організації та проведенні 11-15 липня 1944 р року першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР), який відбувся в карпатських лісах біля селя Сприня на Самбірщині. Перший Великий Збір сформував і прийняв основні законодавчі документи УГВР — «Тимчасовий Устрій УГВР», «Плятформу УГВР» й «Універсал УГВР», обрав керівні органи УГВР: Кирило Осьмак — президент, Василь Мудрий — перший, доктор Іван Гриньох — другий, Іван Вовчук — третій віце-президенти, Роман Шухевич («Роман Лозовський) — Голова генерального секретаріяту, він же був вже на той час командувачем УПА. Великий Збір УГВР затвердив Присягу вояка УПА та інші документи. УГВР мало своїм завданням керувати всією Національно-визвольною боротьбою українського народу, представляти верховний політичний центр усієї України та українців за її межами. У серпні 1944 року Іван Федорович Вовчук переходить на територію Словаччини. Звідси, після Словацького національного повстання — на територію Третього Райху (Німеччини), де проживав у важких матеріальних умовах.
Взимку 1945–1946 рр. І.Ф.Вовчук перебував у таборі Карлсфельд, неподалік баварської столиці Мюнхену (Західна Німеччина). Виконуючи доручення ОУН, працював редактором часопису «Визвольна політика». У лютому 1946 року членами ОУН під керівництвом Степана Бандери був створений Закордонний Центр ОУН, а пізніше – й Закордонні Частини ОУН, членом Проводу яких став І.Ф.Вовчук. Він був також кооптований до Провіду ЗЧ ОУН. Іван Вовчук в 1946–1949 рр. був також у складі Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР). На доручення Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук в 1949-1950 рр. перебував на посаді Голови Центрального Представництва Української Еміґрації у Західній Німеччині (ЦПУЕН), брав участь в роботі редколеґії мюнхенського тижневика «Українська трибуна». Тут, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. У 1946 році померла дружина Ф.І.Вовчука Єлизавета Максимівна Шкандель під прибраним прізвищем Марії Вовчук. У 1950 році за завданням Проводу ЗЧ ОУН І.Ф.Вовчук перебирається до ЗСА (США). Він став редактором газети «Національна трибуна» (1950–1952), а від 1953 року очолював Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), як Голова її Головної Управи. При цьому він залишався членом Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери. – І.Ф.Вовчук також очолив видавництво «Вісник» й однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діяспори та громадян іноземних держав про стан в окупованій совєтами Україною та боротьбу націонал-визвольного руху за її Незалежність. Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі й сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму у «Віснику ООЧСУ». – І.Ф.Вовчук брав участь в організації та проведенні багатьох масових суспільно-політичних акцій: 20-річчя Великого Голодомору в Україні (1953), 100-річчя народження Івана Франка (1956), 300-річчя перемоги української й татарської армії над московитським військом під Конотопом та ін.
У жовтні 1959 року Голова ООЧСУ професор Іван Вовчук брав участь в похоронах Провідника ЗЧ ОУН Степана Бандери, підступно вбитого в Мюнхені аґентом МҐБ СССР Сташинським. – Протягом двох термінів проф. Іван Вовчук був Головою політичної Ради Українського Конґресового Комітету Америки (УККА). У 60-70-х рр. XX століття професор І.Ф.Вовчук прикладав зусилля в своїй політичній діяльності в двох напрямах: Розкриття колоніальної політики московського керівництва КПСС і СССР щодо України через численні статті, доповіді, виступи. Зокрема, характерним прикладом є його виступ на II Конґресі Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) в листопаді 1973 року в Торонто перед більше ніж 1000 делеґатів з усіх країн української діяспори та інших. Консолідації всіх національно-політичних угруповань української громадськости за кордоном і відстоювання головного принципу ОУН: у боротьбі за самостійну Українську державу, спиратися на сили власного народу. Як член Проводу ЗЧ ОУН, він був найближчим соратником не тільки Степана Бандери, але й – Степана Ленкавського, Ярослава Стецька, співпрацював з пресовими органами ЗЧ ОУН «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний Шлях».
14 травня 1979 року після важкої хвороби професор Іван Федорович Вовчук (правдиве ім’я та прізвище– Федір Іванович Вовк), уродженець історичної Полтавщини, помер і був похований через три дні поблизу Пітсбурґу (ЗСА) (США) на українському цвинтарі Святої Трійці…
За цими стислими біографічними інформаціями, які були подані мною у відзначеній престижною Премією «Київська книга року» – 2026, – книзі*, виявляємо насичене, плідне, часто – небезпечне життя та кипуча діяльність українського патріота-державника, вірного сина України козацького роду, полтавця з походження св.пам. Федора Вовка, сина Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовк….
Олександр Панченко, – автор і упорядник книги «Іван Вовчук (Федір Вовк) – український націоналіст, людина, борець за волю, праведник народів світу. – Постать на тлі Доби визвольних змагань» (2025)*, – місто Лохвиця Полтавської області
*Довідково:
Розлогий зміст книги «Іван Вовчук (Федір Вовк) – український націоналіст, людина, борець за волю, праведник народів світу. – Постать на тлі Доби визвольних змагань» (2025), (УДК 94 (477) (045 046) П 67 ISBN 978-617-567-189-4), яка була відзначена Інститутом політико-правових та релігійних досліджень Всеукраїнською літературно-мистецькою премією «Київська книга року»-2026:
1-2. «Віцепрезидент підпільного українського парламенту (УГВР) проф.Іван Вовчук (Федір Вовк) – полум’яний патріот, людина глибокої думки, небуденний інтелектуал, гордий націоналіст-революціонер й праведник народів світу; 3.Професор Іван Вовчук («Голубенко») (Федір Іванович Вовк) та визвольна боротьба на Рідних Землях. – Голова Революційного Проводу ОУН Степан Бандера, Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), Похідні групи ОУН(б), клітини Товариства «Просвіта», радіовисильня ОУН та УПА «Афродита», Третій НВЗ ОУН (1943)…; – Іван Вовчук коло витоків Спілки Української Молоді (СУМ-у) у спогадах Є.Стахіва, інж.М.Сердюка, С.Мудрика, В.Шушка (Сушка), Р.Рахманного (Олійника) та інших: Професор Іван Вовчук в Закордонних Частинах ОУН та коло керма фракції бандерівців УНРаді (ЕСУ, П.Полтава, М.Лебедь, С.Мудрик-Мечник, І.Кедрин-Рудницький, О.Антонович, В.Гришко та ін.); – «Плянета Ді-Пі»… Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів (СЛУПВ), Український Народний Університет, ЦПУЕ, Мистецький Україський Рух (МУР) (Улас Самчук, Юрій Шерех-Шевельов), а також – УВФ (Роман Малашук); – Ярослав Стецько, Антибольшевицький Бльок Народів (Anti–Bolshevik Bloc of Nations) (АБН), та дещо про повоєнну діяльність різних відламів колись єдиної ОУН – мельниківців, бандерівців та «двійкарів»; – За кордоном – Ярослав Стецько, проф.Борис Андрієвський, Роман Петренко, Іван Вовчук… – УГВР-ЗП УГВР, УПА – Об’єднання Братства вояків УПА та Місія УПА; – Вовки. – Федір Вовк. – 1902-ій рік. – село Очеретувате Хорольського повіту під московською окупацією… – 18-го вересня 1902-го року Божого у родині Івана Васильовича і Марії Захарівни Вовків народився у хлопчик Федько, тогоріч також покладено початок будівництву сільської церкви на честь Святої Живоначальної Трійці… – Від родинного села Очеретуватого до індустріальних міст Харкова й Нікополя… – Голодомори, репресії, окупації, втрати і трагедії… – Відкриття О.Панченка: Батьки Єлизавети Шкандель (Вовк) – Максим Трохимович та Анна Власівна Шканделі спочивать від 1930-их років у китайському місті Харбіні?!; – Федір та Вадим Вовки, Тимофій Кисіль, провідник ОУН «Тиміш», члени підпілля – «Маруся», «Хвиля», Єлизавета та Зінаїда Шканделі, Алла Хрустенко й українське націоналістичне підпілля з рамени ОУН (б) та клітин «Просвіти» в розвідках, документах та протоколах допитів катів із совєцьких спецслужб НКВД, «СМЕРШ», МҐБ та КҐБ; – Співробітники Федора Вовка (пізніше – Івана Вовчука) по підпільній діяльності з рамени ОУН(б) та клітин «Просвіти» в окупованому німцями Нікополі в 1941-43 роках. – Спроба ідентифікації осіб і теренів; – Іван Вовчук (Федір Вовк) – редактор еміґраційних видань та один із організаторів освітнього життя українців на теренах Західної Німеччини. – Дещо про Єлизавету Шкандель, нікопольський часопис «Промінь», як також – про ЛУПВ, Український Народній Університет на чужині, часопис «Українська Трибуна», МУР та «Арку». – Слідами спогадів підпільника з рамени ОУН(б) й політв’язня німецьких кацетів Миколи Климишина-Недобитого; – Українці і євреї, – деякі міркування… – Про національно-визвольний рух під еґідою ОУН, УПА, УГВР і єврейське питання – Федір Вовк, Єлизавета Шкандель і Марія Мізіна серед Праведників народів Світу. – Слідами дописів Осина Дяківа-Горнового, споминів Ярослава Стецька, праці Євгена Стахіва, розвідок – Петра Перепаді, Мирослава Жуковського, Володимира В’ятровича та Юлії Рацибарської; – – За океаном… Професор Іван Вовчук й Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ). – Коло керма знаменитої ООЧСУ (Організації Оборони Чотирьох Свобід України, заснованої інж.Евгеном Ляховичем) та Політичної Ради УККА (Українського Конґресового Комітету Америки) ц участь у громадському житті українців Північної Америки… Пригадка про фраґменти з листування Голови ООЧСУ Івана Вовчука й заходи на підтримку наукової праці професора-історика Олександра Оглоблина; – Про Івана Вовчука (Федора Вовка) та його родину на Рідних землях і на чужині . – Передруки та посилання з різних джерел; – – 16.Патріотичні друковані виданння українців на чужині, з якими співпрацював професор Іван Вовчук (Федір Іванович Вовк); – Біографічні інформації та пригадки про Івана Вовчука (Федора Івановича Вовка) з різних джерел (подаються, як виняток, з наявними у публікаціях деякими неточностями та скороченнями); – Публіцист і аналітик Іван Вовчук та його антимосковство. – Міркування автора праць про імперську природу та антиукраїнську сутність московської тиранії та совєцького большевизму; – «Іван Вовчук (Федір Вовк) – трибун, аналітик, мислитель й публіцист». – Слідами його роздумів, вибраних праць та згадок про нього (У цьому розділі читачеві пропонується передруки (із деякими скороченнями упорядника) із книги – Громадсько-політичного видання – «Федір Вовк – Івана Вовчук. – «Вибрані публіцистичні твори: видані з нагоди 100-ї річниці з дня народження». (Дніпропетровськ: Пороги, 2003); – Джерельна література, посилання та матеріали (подається по розділах книги про Івана Вовчука (Федора Вовка). – Стосовні фраґменти із листування Олександра Панченка з активними учасниками національно-визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР в Краю та на чужині, що були використані ним у книзі про Івана Вовчука (Федора Вовка)…
