Слово отця Юстина Бойка на пам’ятній академії «Жертви польської окупаційної політики та український спротив»
Слава Ісусу Христу!
Шановні науковці, ветерани, представники громадськості!
Насамперед хочу щиро подякувати громадській організації «Пам’ять і справедливість», ветеранським та національно-патріотичним організаціям за проведення цієї пам’ятної академії.
Сьогодні ми зібралися, щоб говорити про важку сторінку нашої історії. І відразу хочу наголосити на одній речі. Минулого не повернути. Минулого не виправити. Але минуле можна і потрібно пізнати. Бо народ, який не робить висновків зі своєї історії, ризикує знову заплатити за ті самі помилки. Саме тому пам’ять про пацифікацію 1930 року важлива не тільки для істориків. Вона важлива для нас сьогодні.
Восени 1930 року польська держава розгорнула на українських землях Галичини так звану «пацифікацію» — «умиротворення». Саме слово звучить майже мирно. Але за ним стояли обшуки, арешти, побиття, нищення українських установ і майна, тиск на громадське життя. Каральні заходи торкнулися широких верств українського населення. І це дуже важливий урок історії: насильство можна назвати «умиротворенням», репресію — «наведенням порядку», а несправедливість — «державною необхідністю». Але від зміни назви зло не перестає бути злом.
У ті драматичні місяці особливу позицію зайняв Митрополит Андрей Шептицький. І для мене як священника це надзвичайно важливо. Митрополит Андрей не сказав: це політика, Церква не повинна втручатися. Він розумів інакше: коли принижують людину, коли б’ють невинного, коли порушують людську гідність – це вже не тільки політика. Це моральне питання.
17 жовтня 1930 року греко-католицькі єпископи на чолі з Митрополитом Андреєм підписали пастирське послання у зв’язку з пацифікацією. Польська влада намагалася вплинути на його зміст. Від Митрополита домагалися усунення гострих фрагментів, які стосувалися дій каральних формувань. Андрей Шептицький не погодився. Послання було заборонено, а надрукований наклад конфісковано.
Але Шептицький не замовк. Він збирав інформацію про зловживання. Захищав духовенство і вірних. Інформував Апостольську Столицю. Намагався зробити так, щоб правда про те, що відбувається в Галичині, не залишилася замкненою всередині державних кордонів. І ось тут я бачу величезний урок Митрополита Андрея для нашого часу: не ненавидіти – але й не мовчати; не мстити – але називати зло злом; не жити минулим – але не дозволити нікому його сфальсифікувати.
Минуло багато десятиліть. І Господь дав нашим народам ще одну велику постать – святого Івана Павла ІІ. Поляка, який любив свій народ. Християнина, який знав трагедію польської історії. Але водночас людину, яка мала мужність говорити про необхідність очищення історичної пам’яті. Під час свого перебування в Україні 2001 року він закликав українців і поляків не залишатися невільниками минулого. А в контексті українсько-польського примирення наголошував: треба мати мужність визнати помилки минулого, щоб будувати інше майбутнє.
І це надзвичайно актуально сьогодні. Бо є дві небезпеки. Перша – забути історію. Друга – це перетворити історію на зброю ненависті. Обидві дороги небезпечні. Ми не маємо права забувати жертв. Не маємо права замовчувати пацифікацію. Не маємо права викреслювати з історії українців, які зазнали репресій лише тому, що хотіли залишатися українцями, берегти свою культуру, Церкву, мову та національну гідність. Але так само ми не маємо права зробити з історичної кривди спадкову ненависть до іншого народу. Бо діти не успадковують вини своїх дідів. Але народи успадковують обов’язок знати правду про те, що сталося.
Ось чому сьогоднішня Академія потрібна. Не для того, щоб повернути нас у 1930 рік. А для того, щоб 1930 рік промовив до нас у 2026-му. Пацифікація вчить нас, що державне насильство не вирішує національного питання. Приниження не народжує миру. Репресія не народжує довіри. Замовчування не стирає пам’яті. А несправедливість, якої вчасно не названо несправедливістю, дуже часто повертається до наступних поколінь.
Тому сьогодні нам потрібні і пам’ять, і справедливість! Але понад усе нам потрібна правда. Правда без помсти, без ненависті, без амнезії. Саме так, на моє переконання, мислив наш праведний Митрополит Андрей. Саме до такого очищення пам’яті закликав святий Іван Павло ІІ. І саме цього сьогодні потребують українці та поляки.
Ми не змінимо 1930 року. Ми не повернемо тих, кого били, переслідували, принижували. Але від нас залежить, що ми передамо наступному поколінню: стару кривду — чи мудрість, здобуту дорогою ціною. Тому нехай пам’ять про жертв буде живою. Нехай правда буде названа правдою. Нехай зло буде назване злом. Але нехай останнє слово в історії наших народів належить не кривді й ненависті. Нехай останнє слово належить правді, справедливості, взаємній пошані та свободі.
Вічна пам’ять усім невинно постраждалим. І нехай Господь береже Україну! Слава Україні!
