70 років тому:

5.06.1956 – у м. Гіммельпфортен (Західна Німеччина), помер Борис Крупницький – історик, освітній діяч.

Походив із сім’ї сільського псаломщика. Закінчив Черкаську гімназію (1913), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913–1915 та 1918–1919). Під час Першої світової війни мобілізований до московитської армії (1916), отримав поранення шрапнеллю у праве передпліччя. У 1919 році – доброволець Армії УНР, воював у складі 2-ї Волинської дивізії, де зазнав важкого поранення. Після відступу Армії УНР на територію Польщі інтернований у таборі в Каліші. Невдовзі емігрував до Німеччини; одружився з німкенею Маргаритою Шпрекельзен. У 1926 році вступив на історичний факультет Берлінського університету; захистив докторську дисертацію (1929).

Працівник Українського наукового інституту в Берліні, заснованого гетьманом Павлом Скоропадським. Плідно співпрацював із Дмитром Дорошенком, В’ячеславом Липинським та Іваном Мірчуком, досліджував історію України ХVІІ – початку ХVІІІ століть, зокрема українсько-шведські відносини. Задля цього вивчив шведську мову. Приват-доцент Українського вільного університету у Празі (1932); наступного року повернувся до Берліна в Український науковий інститут. Закордонний співробітник Українського наукового інституту у Варшаві (1938) та дійсний член Наукового товариства імени Шевченка у Львові (1938). Надзвичайний (1941) та звичайний (1944) професор УВУ.

Після війни оселився в містечку Гіммельпфортен у Західній Німеччині. Активний учасник відновлення УВУ та НТШ у Мюнхені, голова історичної комісії НТШ (1947–1949), дійсний член і голова історичної секції УВАН, співзасновник і професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, редактор історичного відділу «Енциклопедії українознавства». Член і науковий співробітник Науково-дослідного інституту української мартирології у Мюнхені (від 1946), дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі (від 1951). Вивчав проблеми української історіографії ХVІІІ–ХХ століть, історіософії, методології історії, політичної історії Гетьманщини, обстоював інтеграцію української історичної науки в європейську, опрацював власну періодизацію української історії. В останні роки тяжко хворів, проте все ж написав близько 50 наукових і науково-популярних праць. Мав багато наукових планів, однак реалізувати їх перешкодила передчасна смерть. Народився у с. Медведівка на Черкащині 1894.

Усе це наповнило театральну залу в Гайльбронні цього особливого вечора, що мав назву «Візерунки долі». Ініціаторкою проєкту є українська дизайнерка Ольга Дрозд, чия соціальна ініціатива вже давно вийшла за межі України.

Вперше в Німеччині вона представила унікальну колекцію суконь, вишивка на яких нерозривно переплетена з життєвими історіями українських жінок — жінок, які знайшли в собі мужність розповісти про свій досвід війни, про свій біль, втрати та про силу, що допомагає їм жити далі після того, як найцінніше було відібране жорстокою війною, розв’язаною Росією проти України.

Організатором заходу виступило Німецько-українське товариство Гайльбронна під керівництвом Анастасії Козак, яка наголосила на важливості таких культурних ініціатив для української громади в Німеччині.

«Візерунки долі» об’єднали гостей із Гайдельберга, Нюрнберга, Дюссельдорфа, Мюнхена, Лейпцига та багатьох інших міст Німеччини.

Вечір розпочався зі зворушливого вшанування пам’яті тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. Присутні схилили голови в глибокій вдячності перед кожним захисником і захисницею України, перед світлою пам’яттю тих, хто пожертвував життям заради нашого майбутнього. Зала наповнилася звуками Державного Гімну України, які подарували відчуття впевненості та надії.

Особливою честю стала присутність Генерального консула України в Мюнхені Юрія Никитюка. Він підкреслив значення таких заходів для жінок, які пережили тяжкі втрати, але не зламалися, які виховують дітей, підтримують свої родини та допомагають Збройним силам України.

Після цього завіса відкрилася для найемоційнішої частини вечора.

П’ятнадцять моделей вийшли на сцену театру в сукнях із вишуканою вишивкою — символами жіночої сили, болю, любові до життя та людей. Усі погляди в залі були прикуті до них.

Цими моделями стали українки, які нині живуть у Німеччині й чиї життя назавжди змінила війна. Серед них були жінки, які втратили чоловіків на фронті, чекають повернення своїх рідних із російського полону або втратили свій дім.

Кожна сукня мала символічну назву — «Між сиренами», «Лінії долі», «Повернення додому» — і супроводжувалася відеоісторією, що розповідала про долю жінки, якій вона була присвячена.

Відеоісторії про кожну з героїнь і субтитри німецькою, створила Аліна Бурдейна, студентка академії мистецтв.

З кожною новою історією глядачі ближче знайомилися з героїнями вечора. Вони говорили про втрати, страхи, надію та найглибші почуття свого серця. Атмосфера була настільки довірливою, теплою й проникливою, що ніхто в залі не міг залишитися байдужим. Сльози не приховувалися. Емоції не стримувалися. Ці історії торкалися самого серця і дозволяли присутнім відчути біль та силу цих жінок.

Особливої глибини презентації надали розповіді Ольги Дрозд про кожну сукню. Вручну зроблений стібок ніби розповідав історію жіночої долі — про характер, життєвий шлях, біль і надію нашого часу.

Тут про стійкість і мужність говорили не слова, а самі нитки, спрямовані рукою мисткині. Сукні стали набагато більшим, ніж просто модою. Вони перетворилися на символи захисту, пам’яті та незламності.

Можливо, саме в цьому прихована й особиста правда самої Ольги Дрозд. Як вдова, вона носить у своєму серці біль втрати чоловіка. Можливо, тому її вишиті візерунки часто промовляють голосніше за слова. Через орнаменти, кольори, тканини та форми вона прагнула передати те, що сьогодні хвилює українських жінок у всьому світі.

«Ми бачимо красиво вдягнену жінку, але не знаємо, який тягар вона несе в собі», — каже дизайнерка. Ця думка стала головним посланням проєкту.

«Йдеться не про жалість, — наголошує Ольга Дрозд. — Йдеться про те, щоб побачити, вислухати й зрозуміти».

Наприкінці дефіле вона особисто вручила кожній учасниці подяку — момент, сповнений тепла та вдячності.

Ініціатива привезти цей соціальний проєкт до Гайльбронну належить Олені Хаваліц, заступниці голови Німецько-українського товариства.

«Ми хотіли показати Німеччині Україну через людські долі — не лише через новини та цифри», — пояснила вона.

«За останні чотири роки ми організували багато заходів на підтримку України. Але такого відгуку ще не бачили. Люди плакали, дякували та говорили, що лише тепер зрозуміли, що приховується за усмішками українських жінок», — розповіла Олена Хаваліц.

Серед почесних гостей були Марійка Ковалишин, голова Організації українських жінок у Німеччині, Еліна Чернова, громадська діячка та мати лауреата премії «Оскар» Мстислава Чернова, а також Ріна Соболевська, голова нюрнберзького благодійного об’єднання «Menschlichkeit spenden e.V.».

Особливу атмосферу створили музичні виступи Анни Доблер, яка також була ведучою та перекладачкою вечора, а також німецької співачки Марлен Маас із Аахена, яка переклала українську пісню «Ой у лузі червона калина» десятьма мовами світу, побувала в Україні під час війни, дала безліч концертів.

Вражаючий танцювальний виступ юної мисткині показав не лише страждання війни, а насамперед силу жінки, її незламність, характер і шлях до перемоги.

Світлі почуття наповнили залу. Вони перетворилися на потужну енергію, яка об’єднала всіх присутніх. Натхненні цим духом стійкості, учасники та гості були одностайні:

Цей проєкт має подорожувати не лише Німеччиною. Його повинна побачити вся Європа.

Вечір відбувся завдяки Анастасії Козак, голови НУТ, її доброти, небайдужості, матеріальної та моральної підтримки.

Дякуємо за вашу людяність у цей непростий для України час.

Віра Марущак
письменниця, журналістка.

30 травня – 7 червня 2026 року

Ванкувер та Одеса зміцнюють історичні побратимські зв’язки через культуру, солідарність та людську взаємодію

ВАНКУВЕР, Британська Колумбія — З 30 травня по 7 червня 2026 року у Ванкувері відбудеться другий щорічний «Тиждень Одеси у Ванкувері» — масштабна гуманітарна та культурна ініціатива, організована Maple Hope Foundation та Ukrainian Cultural Society (Ванкувер) в межах офіційного партнерства між містами-побратимами Ванкувером та Одесою.

Програма цього року об’єднає культурні події, публічні мистецькі інсталяції, освітні ініціативи, благодійні заходи та громадську активність, покликані зміцнити зв’язки між двома містами та підтримати мешканців Одеси в умовах триваючої російської війни проти України.

У день народження Одеси, 19 травня, організатори мали честь отримати офіційну Прокламацію від Мера та Міської ради Ванкувера, яка засвідчує підтримку та визнання Тижня Одеси у Ванкувері.

Ця Прокламація є важливим визнанням історичного зв’язку між Ванкувером та Одесою, які є містами-побратимами з серпня 1944 року, а також підкреслює важливість зміцнення культурних, гуманітарних та громадянських зв’язків між нашими громадами сьогодні.

«Вітаю, Одесо! Хочу, щоб ви знали: ми думаємо про вас. Ми щиро любимо вас тут, у Міській раді Ванкувера. Ми підтримуємо вас і стоїмо поруч з вами у солідарності», — сказав мер Ванкувера Кен Сім під час церемонії проголошення Прокламації на підтримку Тижня Одеси у Ванкувері.

Одеса стала містом-побратимом Ванкувера під час Другої світової війни — у той час, коли поранені канадські військові поверталися з фронту, а місто Ванкувер готувало житло, реабілітацію та підтримку для мужніх чоловіків і жінок, які боролися проти нацизму. Сьогодні історія знову перегукується із сучасністю.

«Поки українці захищають свою землю та свободу, Одеса приймає поранених військових, підтримує родини загиблих і внутрішньо переміщених осіб та продовжує жити під постійною загрозою російських ракетних і дронових атак. Діти в Одесі досі навчаються під час повітряних тривог. Мешканці проводять ночі в укриттях, а вранці прибирають зруйновані культурні та історичні пам’ятки після масованих атак», — говорить Світлана Комінко, співзасновниця Maple Hope Foundation.

«У такі моменти надзвичайно важливо, щоб Одеса та її мешканці відчували: далеко за океаном, у Ванкувері, є люди, яким небайдужа їхня доля. І ця турбота вимірюється не лише словами, а й конкретними та дієвими вчинками. Від людини до людини. Від громади до громади. Саме так молодший брат Ванкувер піклується про старшу сестру Одесу, яка цього року святкує своє 618-річчя», — зазначає Ірина Мітнович, співзасновниця Українського культурного товариства.

Програма Тижня Одеси 2026 включатиме:

• Офіційну церемонію відкриття та вручення Прокламації від Мера Ванкувера (19 травня);
• Зустріч у форматі запитань і відповідей з українським громадським діячем та волонтером Сергієм Стерненком (30 травня);
• Інтерактивну публічну мистецьку інсталяцію «Одеса Live. Пряме з’єднання Ванкувер–Одеса» у Ґастауні (1–5 червня);
• Марш солідарності «Ванкувер крокує заради Одеси — через океан» на підтримку поранених ветеранів Одеси (6 червня);
• Благодійну вечерю, присвячену кулінарній та культурній спадщині Одеси (6 червня);
• Презентацію книги та бранч «Одеська кухня», присвячені багатокультурній історії та традиціям Одеси (7 червня).

Ключовою благодійною ініціативою Тижня Одеси 2026 стане збір коштів на дрони-перехоплювачі для південних регіонів України у партнерстві з Благодійним фондом Сергія Стерненка.

Ініціатива також має на меті протидіяти російській пропаганді через сторітелінг, громадську освіту, культурну дипломатію та безпосередній зв’язок між людьми у Ванкувері та Одесі.

Минулорічний Тиждень Одеси приніс дух Одеси до Ванкувера через концерти, кінопокази, історичні дискусії, кулінарні події та благодійні ініціативи на підтримку поранених військових, матерів полеглих захисників, культурних установ та дітей Одеси.

«Тиждень Одеси у Ванкувері» демонструє, що побратимські відносини між містами є не просто символом, а живим проявом міжнародної солідарності під час війни.

Служба безпеки та Національна поліція ліквідували вісім нових схем ухилення від мобілізації і затримали організаторів оборудок у різних регіонах України.

За суми від 3,5 до 20 тисяч доларів США ділки пропонували військовозобов’язаним уникнути призову через підроблені документи або допомагали втекти за кордон поза пунктами пропуску.

Так, на Київщині викрито заступника гендиректора обласної психіатрично-наркологічної лікарні та завідувача одного з відділень медустанови, які «заробляли» на ухилянтах.

За хабарі посадовці оформлювали потенційним призовникам фіктивне «стаціонарне лікування», а потім безпідставно встановлювали їм групи інвалідності. Для пошуку клієнтів фігуранти залучили знайомого сімейного лікаря.

На Буковині викрили місцеве подружжя, яке намагалося налагодити переправлення військовозобов’язаних до сусідньої країни ЄС «в обхід» блокпостів та контрольно-пропускних пунктів.

Встановлено, що ділки залучили до співпраці ще вісьмох осіб , які на авто й мотоциклах доставляли ухилянтів до кордону і допомагали їм під час його перетину лісовими стежками.

Разом з організаторами оборудки затримано правоохоронця, який «зливав» їм інформацію про наявність блокпостів на маршруті.

У Черкаській області затримано місцеву жительку, яка торгувала фіктивними висновками військово-лікарської комісії про непридатність до служби за станом здоров’я.

Для отримання підробок фігурантка залучала знайомих лікарів, які входили до складу місцевої ВЛК.

На Львівщині підозру отримав місцевий ділок та його син, які допомагали ухилянтам оформити фіктивну інвалідність через зв’язки серед медпрацівників.

Також затримано лікаря-хірурга, який вимагав гроші за сприяння в продовженні терміну дії ІІІ групи інвалідності військовозобов’язаному та оформленні потрібних меддокументів.

У Вінниці затримано посадовця однієї з державних установ, який за хабарі обіцяв переведення мобілізованих чоловіків до тилових підрозділів, а також подальше оформлення відстрочки від служби.

На Дніпропетровщині викрито двох сестер, які продавали військовозобов’язаним фіктивні довідки про інвалідність для уникнення призову.

До схеми вони залучили лікарів декількох медзакладів області, які вписували до підроблених документів неіснуючі важкі діагнози.

На Хмельниччині 35-річний місцевий мешканець «відмазував» ухилянтів від мобілізації. Для цього він продавав їм підроблені висновки про інвалідність, які отримував нібито через особисті зв’язки в одному з медичних закладів.

Наразі фігурантам повідомлено про підозру відповідно до вчинених злочинів за декількома статтями Кримінального кодексу України:

• ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 114-1 (перешкоджання законній діяльності ЗСУ в особливий період, вчинене за попередньою змовою групою осіб);
• ч. 3 ст. 332 (незаконне переправлення осіб через державний кордон України);
• чч. 2, 3 ст. 369-2 (зловживання впливом).

Зловмисникам загрожує до 9 років ув’язнення з конфіскацією майна.

Комплексні заходи проводили за процесуального керівництва Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, Броварської, Черкаської та Синельниківської окружних прокуратур, а також Чернівецької, Вінницької та Львівської обласних прокуратур.

Служба безпеки України

Львівʼянин.

Навчався у середній загальноосвітній школі №54 м. Львова, згодом — у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

Працював у сфері виробництва металопластикових конструкцій на приватному підприємстві.

Зі слів рідних, Остап із раннього віку захоплювався футболом. Вирізнявся комунікабельністю, добротою та щирістю, завжди був готовий прийти на допомогу.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Запорізькому та Донецькому напрямках у складі 151-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

Нагороджений відзнакою командира 151-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України — медаллю «Слава і Честь».

У Остапа Рудника залишились мама, тітка, племінник та родина.

Ігор Коваль (17.12.1987 — 21.05.2026)

Львів’янин.

Навчався у ліцеї №17 Львівської міської ради. Згодом навчався у Комунальному закладі Львівської обласної ради «Львівський фаховий коледж спорту».

Працював пекарем на приватних підприємствах.

Зі слів рідних, Ігор був добрим, відповідальним, мужнім і сміливим, завжди залишався доброзичливим та комунікабельним. Любив музику, спів, риболовлю та готування, мав особливу любов до тварин. Захоплювався водним поло, брав участь у спортивних змаганнях і здобував призові місця.

У 2025 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Запорізькому напрямку у складі 210-го окремого штурмового полку Сухопутних військ Збройних Сил України.

В Ігоря Коваля залишилися дружина, сестра, бабуся, дядько, тітка та родина.

Павло Кирилич (12.07.1971 — 02.06.2026)

Уродженець села Тисовиця Львівської області.

Навчався у філії Опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Михайла Вербицького села Стрілки Стрілківської сільської ради Самбірського району Львівської області — «Тисовицька гімназія». Згодом здобув фахову освіту у професійно-технічному училищі.

Проходив строкову військову службу.

Працював пекарем на приватному підприємстві, а також водієм навантажувача у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія САТ».

Зі слів рідних, Павло був товариським, комунікабельним, відповідальним, добрим і щирим. Вирізнявся позитивним світоглядом, життєрадісністю, турботливістю та гарним почуттям гумору. Захоплювався спортом, зокрема футболом, любив збирання грибів та відпочинок на природі.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Дніпропетровському та Донецькому напрямках у складі 12-ї окремої бригади армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка Сухопутних військ Збройних Сил України.

Нагороджений медаллю «Ветеран війни».

У Павла Кирилича залишилися дружина, донька, син, брати і сестри з сім’ями, родина, сусіди, друзі та побратими.

Прощання з Павлом Кириличем розпочнеться о 09:30 у храмі Христового Воскресіння УГКЦ (вул. Городоцька, 319).

Чин похорону воїнів відбудеться об 11:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла. Опісля, орієнтовно об 11:30, буде загальноміська церемонія прощання на площі Ринок.

Павла Кирилича та Остапа Рудника поховають на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №87 (вул. Пасічна), а Ігоря Коваля — на Голосківському кладовищі, на полі 34-В.

Львівська міська рада

Служба безпеки та ДБР затримали ще одного ворожого поплічника, який співпрацював з рф після захоплення Херсона. Ним виявися колишній працівник загону воєнізованої охорони регіональної філії Укрзалізниці.

Встановлено, що фігурант охороняв військові ешелони рф, які транспортували озброєння, боєприпаси та амуніцію для російських військ на передовій.

Після звільнення Херсона окупаційні угруповання рф покинули свого поплічника у місті, а самі втекли на лівобережжя регіону.

Намагаючись уникнути правосуддя, фігурант переховувався на півдні України в орендованих помешканнях, адреси яких регулярно змінював.

Встановлено, що чоловік виходив з оселі тільки у разі крайньої потреби і більшість часу ні з ким не контактував.

Але зловмиснику це не допомогло. Співробітники СБУ розшукали його і затримали наприкінці травня 2026 року.

До цього, у 2025 році, йому було заочно повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану).

Наразі фігурант перебуває під вартою. Йому загрожує довічне позбавлення волі з конфіскацією майна.

Комплексні заходи проводили співробітники СБУ в Херсонській та Одеській областях спільно з ДБР за процесуального керівництва Херсонської обласної прокуратури.

Служба безпеки України

Студія онлайн-освіти EdEra за підтримки Tokarev Foundation запускає пілот платформи зрозумілої математики «БігМат». Це безоплатний освітній продукт для учнів, учителів і батьків, створений на основі дослідження освітніх втрат в Україні. Платформа допомагає пояснювати складні теми просто — через практику, інтерактив і життєві приклади.

Необхідність такого рішення підтверджують критичні показники: у 2025 році 12 % учасників та учасниць НМТ з математики не подолали поріг тестування — тобто не впоралися із завданнями рівня 5–6 класів. Це кожен восьмий учень. Щоб зрозуміти причини таких результатів, студія онлайн-освіти EdEra за підтримки Tokarev Foundation провела комплексне дослідження. Воно показало, що прогалини в знаннях часто формуються ще в середній школі.

«Наразі БігМат перебуває на стадії MVP, але вже має високу практичну цінність: ми запускаємо пілот, щоб разом з учнями, освітянами та батьками протестувати рішення, вдосконалити його та в перспективі зробити ефективним інструментом підтримки математичної освіти в Україні», — коментує Ілля Філіпов, CEO EdEra.

Команда EdEra також дослідила явище математичної тривожності — стану, коли страх перед предметом заважає навчанню, — і визначила ключові «слабкі місця» в розумінні математики. Саме ці інсайти стали основою для створення рішення — платформи зрозумілої математики «БігМат».

На етапі пілоту команда:

• розробила матеріали для 8 тем, присвячених дробам;

• створила 8 інтерактивних рівнів у застосунку;

• підготувала 8 шкільних уроків.

Понад 500 учителів і вчительок математики подали заявки на участь у першому пілоті, і зараз 60 освітян з різних шкіл уже тестують платформу разом зі своїми учнями й ученицями.

Восени відбудеться друга хвиля пілоту, під час якої команда EdEra врахує коментарі освітян і школярів з першого етапу, щоб поліпшити платформу та створити більше інтерактивних уроків на інші теми. Також для батьків планують створити корисні підказки, які допоможуть поліпшувати результати з математики вдома — без репетиторів.

«Ми вже четвертий рік живемо в умовах технологічної війни, коли математичні навички напряму пов’язані з економічним зростанням і національною безпекою. Україна не може дозволити собі ще одне покоління дітей, які вважають, що в них немає хисту до математики, тоді як насправді їхній досвід навчання не завжди давав змогу розкрити власний потенціал», — додає Анастасія Дєєва, виконавча директорка Tokarev Foundation.

Дізнатися більше про БігМат можна на сайті: https://cutt.ly/Et1MXyQm

Протягом серпня 2022 — червня 2025 років лікар-кардіолог однієї з медичних установ Житомира систематично, використовуючи доступ до електронної системи охорони здоров’я та власний кваліфікований електронний підпис, видавав безпідставні висновки про тимчасову непрацездатність (лікарняні).

За це отримував кошти від «хворих». Оформлення таких документів здійснювалося без фактичних медичних показань, без проведення обстежень чи підтвердження захворювань.

Посередником виступав працівник державної установи – він підшукував клієнтів, надавав їхні дані лікарю та пересилав на його банківську картку грошову винагороду.

Правоохоронці задокументували щонайменше 7 епізодів протиправної діяльності.

За процесуального керівництва прокурорів Житомирської обласної прокуратури до суду скеровано обвинувальний акт стосовно лікаря та посередника за фактом неодноразового одержання та надання неправомірної вигоди в інтересах третьої особи, а також несанкціонованої зміни інформації, яка обробляється в автоматизованих системах та зберігається на носіях такої інформації (ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 354, ч. 3 ст. 362 КК України).

Досудове розслідування здійснювали слідчі Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Житомирі) ТУ ДБР, розташованого у місті Хмельницькому, за оперативного супроводу УСР у Житомирській області ДСР Національної поліції України.

Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду.

Пресслужба Житомирської обласної прокуратури, 04.06.2026

29 травня 2026 року у Парижі відбулася стратегічно важлива подія для всієї європейської будівельної індустрії — Генеральна асамблея Федерації європейської будівельної промисловості (FIEC). Лев Парцхаладзе, Президент КБУ, та Генеральний директор КБУ Олександр Червак взяли участь у заході для посилення співпраці з європейськими партнерами.

📍 Одним із головних рішень асамблеї стало обрання Жана-П’єра Пасері новим Президентом FIEC на наступний мандат 2026-2028 років.

👏 Команда Конфедерації будівельників України висловлює вдячність П’єро Петрукко, який завершує свою каденцію Президента FIEC в кінці 2026 року, за особисте сприяння ефективній роботі робочої групи Task Force Ukraine, та утримання українського питання серед головних пріоритетів європейської будівельної спільноти, а також за безпосередню підтримку важливого соціального проєкту — відновлення медичного коледжу на Чернігівщині.

🧷 Також важливою новиною стало офіційне приєднання Польського союзу роботодавців будівництва (PZPB) до FIEC. Враховуючи, що Польща є ключовим логістичним та економічним хабом у контексті підтримки нашої держави, це рішення значно посилить ефективність спільних дій у майбутній відбудові.

🌐 Окрім організаційних та кадрових питань, під час засідання учасники детально обговорили поточні виклики та європейську стратегію розвитку будівництва. Значну увагу делегати приділили загальноєвропейському плану будівництва доступного житла, який потребує залучення масштабних інвестицій та повної цифровізації процедур видачі дозволів. Також на порядку денному гостро стояли питання сталого розвитку й декарбонізації (зокрема, розробка оновленого калькулятора викидів вуглецю до 2027 року), впровадження інновацій у будівництві, а також соціальні аспекти: захист прав працівників, координація соціального забезпечення та регулювання ланцюгів субпідряду.

👥 Значна частина асамблеї була присвячена діяльності робочої групи Task Force Ukraine. Учасникам продемонстрували складні реалії, в яких працює український бізнес, зокрема наслідки ворожих ракетних обстрілів та пошкодження офісу Конфедерації будівельників України. Європейські партнери підтвердили свою солідарність та наголосили, що відбудова має базуватися на європейських правилах закупівель, новітніх стандартах якості та безпеки.

Президент КБУ Лев Парцхаладзе під час свого виступу висловив глибоку вдячність європейським асоціаціям за допомогу у відновленні конкретних об’єктів соціальної інфраструктури та підкреслив фундаментальну роль будівельного сектору в євроінтеграції країни:

🗨️ «Особливо символічно, що вже 16 червня Україна розпочинає переговори щодо вступу до Європейського Союзу, і будівельна галузь є однією з ключових сфер цієї інтеграції. За останній рік у межах роботи FIEC та Task Force Ukraine ми разом працювали над питаннями відбудови та гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами, розвитком цифровізації, підтримкою бізнесу, професійної освіти та механізмів фінансування відбудови. Українські компанії вже залучили понад 64 мільйони євро грантового фінансування у межах європейських програм. Разом ми не лише відновлюємо зруйноване — ми будуємо сучасну європейську Україну».

🏠 Окремо Лев Парцхаладзе відзначив вагомий внесок Кетіла Тоннінга, Голови робочої групи FIEC-EIC з питань України (Task Force Ukraine), Почесного Президента FIEC, та Норвезької асоціації риштувальників за допомогу у відновленні ліцею в Бучанському районі Київської області.

🤝 Зустріч у Парижі вкотре засвідчила беззаперечну підтримку з боку міжнародної спільноти. Спільні зусилля європейських підрядників та інвесторів спрямовані не лише на вирішення економічних викликів континенту, а й на глибоку інтеграцію України до європейського простору. Попереду багато системної роботи, масштабна модернізація та впровадження найкращих світових практик.

🗓️ Наступне засідання Генеральної асамблеї FIEC відбудеться 4 грудня 2026 року в Брюсселі, а літня Генасамблея FIEC запланована на 24-25 червня 2027 року в Празі.

ПЕРЕМОЖЕМО І ВСЕ ВІДБУДУЄМО! 💪
РАЗОМ ДО ПЕРЕМОГИ! 🇺🇦
СЛАВА УКРАЇНІ! 💙💛

В історичному центрі Одеси за адресою вулиця Успенська 46 вже рік як існує кав’ярня «Сад Божественної кави». Символічно, що неподалік розташовано знаковий пам’ятник Іванові Франку – єдиний такий на півдні України. Але привертає увагу ця кав’ярня далеко не лише чудовою назвою, смачними напоями та тістечками, але й тим, що її господарка, уродженка Одеси, Віра Бойчук з самого початку позиціонує це місце як ідейний центр українців Одеси. Тут ми побачимо портрети українських діячів, невелику бібліотеку з книгами на націоналістичну тематику, наприклад, Юрія Руфа, Ірини Фаріон, Степана Бандери («Перспективи Української революції»). Більшість подібних локацій намагаються бути, так би мовити, «поміркованими», «не радикальними», так чи інакше підлаштовуватися під, на їх погляд, «специфіку Одеси», що є складним (і це правда) для поширення справжнього українського світогляду та мови містом. Тому й обирають для інтер’єру щось загальне, лайтове, в стилі рушників-вишиванок і т.п. Але у кав’ярні пані Віри перш за все н можна не сконцентруватися передусім на портреті Степана Бандери, що гордовито розміщений на видному місці на стіні закладу. Це досі неординарно для Одеси і я не знаю іншого публічного закладу, де б був такий портрет. Для тих, хто хоче більш докладно дізнатися про представницю найкращої молоді Одеси Віри Бойчук та її заклад пропоную подивитися за цим посиланням мою з нею бесіду:

Я попросив пані Віру більш докладно розповісти про значення С. Бандери та націоналістичних ідей, адже це буде цінним матеріалом для історії поширення українського націоналізму на Великій Україні, сприятиме зміцненню нашої Соборності.

Далі пряма мова пані Віри Бойчук: «Хотілось би почати зі шкільної історії та сказати що дізналась я про С. А. Бандеру саме звідти, але не можу. Тому що в школі про це зовсім не розповідали, бо навіть якщо й розповідали то дуже не цікаво, власне тому я нічого й не пам’ятаю. Тож почну зі своєї, як на мене, найяскравішої ситуації повʼязана зі Степаном Андрійовичем. Отже на самісінькому початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, коли українці були наповнені патріотизмом, мотивацією, духом об’єднання проти єдиного ворога на просторах інтернету зʼявилось відео оживленого портрета Степана Бандери який насміхався над Кадировим, на той момент це було дійсно дотепно і я поширила його собі в інстаграмі, на що отримала бурхливу реакцію тітки, яка, вочевидь, була б не проти якби москалі зайшли в Одесу в класичному стилі московських манкуртів, на кшталт, Бандера – нацист-фашист-з німцями працював і тому подібне. Звісно на мої аргументи вона нічого не могла відповісти, крім того що я ще дитина і нічого не розумію. Мені було тоді 20 років, до слова. І, власне, в той момент я зрозуміла, що навіть мертвий Степан Андрійович неабияка зброя проти малоросів, з того й почалось моє захоплення ним.

Далі я передивилась всі відео Ірини Дмитрівни Фаріон, які підсилювали тодішні мої патріотичні погляди. Того ж року на свій день народження я зі своїм, на той момент майбутнім чоловіком поїхали у Львів і пішли в «Криївку», де той початок патріотизму, який в мені тільки зароджувався підсилився ще більше. Бо там я почула запис голосу Провідника, власне звідти в мене вдома й з’явився червоно-чорний прапор.

З тих пір кожного першого січня ми відзначаємо не новий рік, а день народження пана Бандери, а заразом і новий рік.

З часом в нашій бібліотеці зʼявились книги «Український націоналізм» та «Перспективи української революції». Першою я відкрила «Перспективи української революції», але далеко не одразу бо усвідомлювала наскільки там потужна інформація і мені потрібен був час для підготовки її засвоєння.

Мені здається не просто так я відтягувала, а тому що так вимагала доля, або відчувала моя підсвідомість. Адже прочитання цієї праці збіглось із черговим ядерним терором росії щодо України. Саме розділ про совєцьку ядерну зброю та те як росія в майбутньому буде нею маніпулювати я читала рівно тоді коли це відбувалось насправді. Дійсно, в мене складалось враження, ніби це хтось пише прямо зараз, бо те що було написано слово в слово передбачало нинішні дії москви.

В той момент я ще більше зрозуміла чому ординці настільки бояться Провідника нашої нації. Та тому що якщо всі українці відкриють його статті, вони стануть занадто передбачуваним ворогом, що одразу призведе до розгрому такої «надпотужної держави».

А далі ми з чоловіком почали планувати відкриття нашої кав’ярні «Сад Божественної Кави». Ми одразу знали що в ній відображатиметься наш світогляд і тоді виникла ідея почепити там портрети тих, хто формує світогляд всієї української нації. Звісно, серед всіх важливих постатей буде й Степан Андрійович – ідеолог українського націоналізму, голова проводу Організації Українських Націоналістів, борець за незалежність України, Герой України і в цілому неймовірна особистість.

Тож нам важливо було, по-перше, показати людям хто ми є і завдяки кому; по-друге, зазначити, що для нас націоналізм та його основоположник – це не просто популярна тема, а дійсно важливий аспект нашого життя; по-третє, створити в Одесі простір, де українці, що поділяють наші цінності зможуть відчути себе в ментальній безпеці. Відвідати заклад в якому вас зрозуміють, почують, підтримають, де ви зможете насолодитись українсько музикою, нетривіальною літературою і смачними десертами, адже це те чого так не вистачає Одесі. І ми раді що такі люди дійсно є. Вони приходять і поділяють з нами наші цінності.

Проте, звісно, є люди, яким недовподоби наші націоналістичні погляди. Але як добре, що нас це не хвилює. За моїми спостереженнями дуже мало людей, які проти українського в Україні можуть в обличчя сказати це українцям, і це радує, проте слід розуміти, що це тільки тому що російська армія відносно далеко від Одеси, бо була б вона ближче так невпевнено вони б себе не почували. Тож історія з прямим доріканням щодо портрету Степана Бандери в нашій кав’ярні лише одна і та максимально бездарна і беззмістовна, адже москаль, що намагався принизити мене за цим фактом пішов знервованим, мокрим від семи потів, які стікали з нього в ході нашої розмови. Відтоді він більше не заходив…

Багато відвідувачів, що звертають увагу на портрети, в нас їх декілька, а саме Григорія Сковороди, Володимира Івасюка, Івана Франка, Лесі Українки та Тараса Шевченка, у випадку якщо їм подобається ця ідея говорять приємні речі та висловлюють свої емоції в позивному ключі, ті кому недовподоби просто мовчки виходять і можливо говорять щось на вулиці. До речі, цікавий факт – портрет очільника Проводу ОУН ми почепили саме біля вікна, щоб його якнайкраще було видно з вулиці, аби ті кому це може не сподобатись знали куди заходять. Щось подібне до гасла в «Криївці» у Львові. І я часто спостерігала як люди і фотографуються на фоні нашого вікна й обертаються проходячи повз і навіть просто заглядають притуляючись обличчям до скла, мабуть для того аби якомога найкраще роздивитись.

Бували смішні випадки, коли відвідувачі або зовсім не впізнавали хто зображений на портреті, або плутали і з Симоном Петлюрою і з Романом Шухевичем і з молодим Тарасом Григоровичем. Словом, така Велична Особистість, як Степан Бандера є смолоскипом в прозрінні українців, в житті тих, хто пізнає українських націоналізм, хто живе за принципами патріотизму, хто виховує в собі почуття гідности перед своєю державою».

Бойчук Віра, Музичко Олександр

“Групи, пов’язані з Бандерою, ОУН та її військовим крилом, УПА, мають дещо суперечливу спадщину. Навесні та влітку 1943 року члени УПА вбили тисячі поляків по всій Волині в окупованій нацистами Польщі, території, яка зараз є частиною західної України. Після цього тисячі українців також були вбиті поляками у відповідь. Плохій оцінює, що кількість убитих українців може коливатися від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки щодо польських жертв коливаються від 60 000 до 90 000.”

Це виглядало як пережиток радянських часів, коли кожна можливість використовувалася радянцями, щоб очорнити визвольну боротьбу українських націоналістів. Чесно кажучи, я був дуже здивований. Зрештою, це було українське видання без жодних ознак упереджених уявлень чи зовнішнього впливу.

Я відповів «The Kyiv Independent» статтею, яку я вважав виваженою, що спростовує її твердження про Стефана Бандеру, Організацію українських націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА). Моя стаття не була опублікована.

Однак через продовження польського шовінізму та очевидну російську агресію, я вирішив, що такі жарти не зникнуть. Сьогодні хіба неактуально, але необхідно уважніше розглянути Волинь 1943 року.

Історія Волині 1943 року набагато складніша, ніж можна було б повірити з наведеної вище цитати. Чесно кажучи, це одна з найскладніших подій історії. Її часто повторюють, особливо росіяни, з наміром здійснити стару імперіалістичну мантру «розділяй і володарюй». Короткозорі або шовіністично налаштовані поляки навіть сьогодні намагаються вбити клин між сучасними українцями та поляками. Деякі відносно нормальні польські історики часто посилалися і далі посилаються на цю подію, підтримуючи аргумент, що українці повинні вибачитися перед поляками. Існують такі поляки, які вимагають, щоб українці не шанували своїх героїв, таких як ОУН, УПА та Степан Бандера. Деякі польські лідери, включаючи нинішнього президента Польщі, який колись очолював Інститут національної пам’яті Польщі, який, очевидно, добре освічений, але є шовіністом. Навіть деякі українські вчені як професор Ярослав Грицак з Українського Католицького Університету приймають польську сторону.

Мабуть ці теми актуальні й сьогодні, тому що ці три назви (Бандера, ОУН, УПА) не лише вважаються майже священними багатьма в Україні, але й дуже часто є мотивацією для захисту українських земель сьогодні. Гімн ОУН є гімном Збройних сил України сьогодні. Напад на ці символи – це напад на сьогоднішні оборонні зусилля України. Чесно кажучи, ці зусилля – це захист усієї Європи. Нещодавні атаки безпілотників у Румунії не є відхиленням від норми, а радше прогноз майбутнього.

Я хотів би повернутися до Сергія Плохія, українського історика, про якого згадувалося вище, який проживає та працює у Сполучених Штатах. Окрім того, що було цитовано, Плохій писав у своїй фундаментальній історії України «Брама Європи»: «Наплив на Волинь невдовзі після перемоги Радянського Союзу під Сталінградом у лютому 1943 року радянських партизанських загонів під керівництвом Сидіра Ковпака спричинив українсько-польський конфлікт. Вони отримали підтримку від деяких польських поселенців на Волині, які розглядали радян як потенційних союзників проти українців. Українські та польські історики досі сперечаються про те, чи санкціонувало керівництво ОУН українські напади на польські села, і якщо так, то на якому рівні. Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток були поляками. Оцінки кількості українців, убитих в результаті польських дій у Галичині та Волині, коливаються від 15 000 до 30 000, тоді як оцінки польських жертв становлять від 60 000 до 90 000 — у два- три рази більше. Німці, хоча й не брали активної участі в українсько-польському конфлікті, підбурювали обидві сторони продовжувати це, іноді постачаючи зброю комбатантам. Якщо вони не могли контролювати сільську місцевість, вони могли принаймні тримати своїх ворогів розділеними. Вони також отримували вигоду від операцій УПА проти наступальної Червоної Армії».

Незважаючи на непідтверджені цифри, Плохій вводить принаймні два додаткові елементи до цієї історії, роль нацистів та радянських партизанів. Він міг би згадати додатково роль польської Армії Крайової, польського цивільного населення, яке майже повністю складалося з політичних колонізаторів, які були ворожими до українців та агресивними, наступаючої Червоної Армії та польських комуністичних сил. Таким чином, включаючи Українську Повстанську Армію (УПА), у 1943 році на Волині було щонайменше сім дійових осіб, усі залучені до безлічі конфліктів, жоден з яких, окрім УПА, не приносив користі українській визвольній боротьбі. УПА, яка могла налічувати 100 тисяч осіб на своєму піку та по всій Західній Україні, була змушена відбиватися від шести ворогів. Це особливо актуально щодо подій на Волині та кількості та складу жертв. УПА була у переважаючі меншості.

Неоднозначність, зокрема щодо кількості жертв, розглядається, хоча й опосередковано, істориком Америки Тімоті Снайдером, який зараз проживає і працює в Канаді. Він писав, що багато польських цивільних осіб були завербовані або добровільно приєдналися до нацистів чи радянських партизанів. Тімоті Снайдер підрахував, що до семи тисяч поляків приєдналися до радянських партизанів на Волині в 1943 році. Ще більше приєдналося до них до 1943 року. Снайдер писав: “Радянські партизани запропонували полякам можливість заспокоїти українські села, які вважалися притулком для націоналістів. Це ускладнило завдання УПА на Волині, але й спростило його: складніше, оскільки УПА забезпечилась від радянсько-польської співпраці, якій вона мала намір запобігти; просте, оскільки чистка поляків тепер мала як оперативне, так і пропагандистське значення в важливішій боротьбі УПА з радянською владою.”

Останній польський перепис населення, який включав Волинь, було проведено в 1931 році після більш ніж десятиліття польського правління там та політики умиротворення. Умиротворити українців означало вирвати їхні душі, щоб вони стали слухняними та пасивними. Основою для перепису була мова, якою розмовляли, без урахування змішаних шлюбів. Я уявляю, що переписувач просто запитав, чи розмовляє родина польською та скільки осіб було в родині. Більшість українців у окупованій Польщею Західній Україні повинні були розмовляти польською, щоб навчатися по школах, і вони так і робили. Обоє моїх батьків вільно розмовляли польською в 1931 році, тому я підозрюю, що їх вважали поляками. У моєї матері були обоє батьків, брат і сестра, які також розмовляли польською, тобто пятеро осіб можна було зачислити до польського населення. У мого батька були обоє батьків, шість братів і сестер, двоє померли молодими, тому щонайменше шестеро осіб у цій родині могли бути вважані поляками.

Була війна, і кордони змінилися. Наступний перепис відбувся після війни (1946) і не включав Волинь, оскільки Волинь більше не була частиною Польщі. Жодних наукових чи демографічних розрахунків втрат 1943 року на Волині ніколи не проводилося. Хоча багато поляків називають події 1943 року на Волині різаниною, наведені цифри, швидше за все, перебільшені на користь поляків. Волинь 1943 року стала головним предметом суперечок з Україною з боку Польщі. Багато історичних матеріалів про цей період було і є написаними польськими істориками.

Одне зауваження вимагає від читача подумати про те, що зробив польський електорат на останніх президентських виборах у Польщі. Кароль Навроцький – популістський вибір. Це був абсолютно неправильний вибір для Польщі. З іншого боку, доречно оцінити нинішнього президента України. Він українець єврейського походження, який довго не тримає образи, але служить тому, щоб захистити Україну від московської напасті. Це дві дуже різні люди. Незалежно від Навроцького, українсько-польські відносини є актуальними і навіть вирішальними сьогодні. Для цього є причини.

Тим не менш, історіографія без наукової документації є побічним продуктом діяльності вчених, але упереджених людей, які є дуже недосконалими. У цьому випадку історики спочатку встановлюють свою позицію на основі особистих упереджень, а потім шукають факти, щоб підтвердити цю позицію. Це відомо як телеологічний підхід до історіографії. Це просто неправильно, але дуже часто є нормою в історіографії. Зрештою, історію пишуть переможці, а не переможені.

Розглянемо історію польських офіцерів, убитих у Катині. Історія розповідала про масакру як про злочин нацистського режиму, як її представили радянська влада. Лише після розпаду Радянського Союзу (50 років пізніше) правда була розкрита. Польських офіцерів у Катині вбили не нацисти, а радянські воїни. Польський президент згинув, вшановуючи цих жертв в результаті авіакатастрофи. Хоча правда про Катинську масакру 1941 року була розкрита, смерть президента Качинського та багатьох інших залишається загадкою.

Я вважаю, що кількість жителів Волині 1943 року – це гра в здогадки. Я б сказав, що Сергій Плохій, шановний історик, витратив недостатньо часу на незалежні дослідження в архівах, які б дозволили провести незалежні розрахунки. Я ніколи не бачив жодних першоджерел. Він просто припустив точність розрахунків, зроблених польськими істориками, такими як Гжегож Мотика, який навів цифру 60-90 тисяч поляків. Чесно кажучи, я ніколи не бачив первинного обґрунтування цієї цифри ні від Плохія, ні від Мотики, хоча я читав обох. Я слухав Мотику на спільній українсько-польській конференції в Перемишлі у 2007 році. Його висновки були недостатньо обґрунтовані.

Польський історик Владислав Філар запропонував меншу цифру – 60-70 тисяч поляків. З іншого боку, український історик Володимир Сергійчук запропонував 20 тисяч поляків і вдвічі більше українців (40 тисяч). От розбіжність. Сергійчук наводив контекст:

“Одразу ж по приході німців на українські землі завязалась жорстока боротьба між українським народом, який не давав себе поневолити, і німецьким загарбником, що поневолював. Поляки, замість того, щоб стати спільним фронтом проти спільного ворога, пішли за антиукраїнськими кличами, що вкинула їх шовіністична і безвідповідальна верхівка, запрягши до цього польські шовінізовані маси, які мешкали на українських землях. Посипались масові доноси і провокації на українців, за тим пішли побої, грабіж, розстріли, палення сіл, кидання в огонь жінок і дітей та інші дикі оргії, що їх виправляли по українських селах на спілку з озвірілим гестапом вславлені польські кріпо, зондердінсти, баншуци, фольксдойчі та інші польські агенти на німецькій службі. До складу цих гітлерівських душогубів і вислужників входили також члени польського підпілля.”

Інший український історик Микола Посівнич пише:

“1. польські дослідження Владислава та Еви Сємашко поіменно або через свідчення очевидців зафіксували смерть близько 19 000 осіб і встановлено за прізвищами. Ева Сємашко з урахуванням ймовірних невідомих жертв висуває гіпотетичну цифру до 60 000 загиблих поляків на Волині

2. Інститут національної пам’яті Польщі — IPN: Польська держава зазначає цифру у близько 100 000 загиблих поляків. Проте ця цифра охоплює ширший часовий проміжок (1943–1945 рр.) та значно більшу територію, включно зі Східною Галичиною, Холмщиною та Підляшшям

3.Радянські звіти періоду війни оцінювали польські втрати на Волині приблизно у 20 000 осіб, а звіти польського підпілля АК тих років (1944 р.) давали первинну оцінку в 15 000 вбитих.

4. Акціями відплати польської Армії Крайової (АК) та самооборони, польської поліції на німецькій службі та в числі радянських партизанських загонах втрати українського мирного населення на Волині оцінюють у межах від 10 тис. до 18 тис. осіб.

5.Дослідницький проєкт Українського католицького університету (УКУ) «Жертви українсько-польського протистояння у 1939–1947 роках», яким керує професор Ґданського університету Ігор Галагід, встановив, що загалом під час протистояння 1939–1947 років (включно з Волинню, Галичиною, Холмщиною, Лемківщиною та Надсянням) загинуло близько 30 000 українців.

На основі свідчень, документів та церковних метрик дослідники УКУ оцінюють кількість загиблих українців на Волині у межах 9 000 – 10 000 осіб.”

Тож що робити далі? Цифри настільки різняться, а докази настільки ненадійні, що серйозні дослідження тут фактично відсутні. Безсумнівно, Волинь у 1943 році була трагічною. Її населяли понад 90% українців (навіть польські вчені визнають, що населення Волині в 1943 році становило лише 8% поляків) і згадано, що існувало щонайменше шість ворожих сил які мали намір вбивати українців. Тому цифрі професора Володимира Сергійчука слід надати значну достовірність. Його джерелами є українські етнографи, які збирають цифри з різних сіл. Це не перепис але бодай первинне джерело.

Є ще один дуже важливий фактор. Волинь була і є історично українською землею. Українсько-польська історія триває три чверті тисячоліття і є досить складною, принаймні з точки зору української сторони. Поляки вторгалися в Україну щонайменше тричі. Українці ніколи не вторгалися в Польщу. Навіть сьогодні існує ворожнеча, яку не пом’якшує політична доцільність.

Моя власна мати, яка жила в Західній Україні, була на половину полькою. Проте вона так зневажливо ставилася до польських загарбників, що порівнювала їх як з нацистами, так і з радянською владою. Вона також була католичкою, як і Папа Римський, але звинувачувала польських католицьких священиків у багатьох злочинах і, зокрема, у жорстокості. Вона недвозначно сказала, що ніколи не зустрічала нікого більш антиукраїнського, ніж польські ксьондзи, які були катами польського «умиротворення».

Моя власна позиція — це позиція як адвоката, так і давнього дослідника історії. Я оцінюю історичні знахідки за допомогою власного підходу до дослідження, який спирається на переконання, що всі історики упереджені та заслуговують на довіру лише настільки, наскільки заслуговують на довіру їхні джерела. Чесно кажучи, у випадку Волині 1943 року джерела сумнівні або їх бракує. Звичайно, у мене є власні упередження щодо палких та націоналістичних поляків. Існує рішення цієї дихотомії. Розгляньте факти. Вони точно не на боці істориків, які просто здогадуються. Має бути альтернатива, коли історіографія не дає відповіді. Але її немає.

Наразі українсько-польські відносини сьогодні кращі, ймовірно, тому, що обидві сторони потребують одна одної. Триває війна, найбільша в Європі з часів Другої світової війни. Багато українських мігрантів знайшли притулок і роботу в Польщі, що добре для них. Водночас вони зміцнили польську економіку, оскільки вони влаштувалися на роботу, від якої більшість поляків відмовляється, і сплачують податки. Я бачив це під час своїх подорожей до України через Варшаву, Краків, Жежув та Перемишль. Є українські ресторани, які подають українську їжу. Не дивно, що Перемишль має міцну українську громаду. Поляки там іноді підтримують, але часто
вороже налаштовані, особливо кармеліти, які представляють Польську католицьку церкву.

Чесно кажучи, українці, захищаючи свою землю, захищають Польщу від москалів. Москва є головним ворогом обох країн, а також держав Балтії, колишніх сателітів і, можливо, навіть більше, оскільки російський апетит історично не має меж. Прем’єр-міністр Дональд Туск та міністр закордонних справ Радослав Сікорський виявилися цінні союзники. З іншого боку, президент Польщі Кароль Навроцький залишається войовничим польським шовіністом. Ось чому він добре ладнає з президентом Дональдом Трампом.

На жаль, зовсім недавно Сікорський змінив курс, виходячи з того, що Україна назвала один зі своїх полків на честь УПА. Ця сліпа ворожнеча є помилковою і може бути дуже небезпечною. Українська влада не висловлює таких застережень щодо польськох АК, а роль обох дуже подібна.

Я пам’ятаю зустріч у 1997 році з президентом Польщі Александром Кваснєвським. Ми розмовляли більше години. Він розмовляв польською, а я – українською. Розговірні мови подібні. Був перекладач, але ми вирішили говорити безпосередньо. Ми мали однакові погляди щодо українсько-польських відносин. Ми визнавали, що історія була складною, але обов’язок двох сторін – примиритися заради майбутнього, не прощаючи та не забуваючи.

Поляки знають, що окрім трьох вторгнень, польське правління на українській території, включаючи правління Польської католицької церкви, було жорстоким. Поляки також несли відповідальність за спробу геноциду українців, які жили на українській території, що була передана Польщі після Другої світової війни. Кількість жертв, які були вбиті або насильно переселені “для вирішення української проблеми” Акція “Вісла” в Польщі, налічувала сто п’ятдесят тисяч.

Події на Волині 1943 року слід розглядати в цьому контексті. Усі учасники були відповідальні за вбивства. Чи була жорстокість? Так, з усіх боків! Польські цивільні колонізатори брали активну участь у жорстокості, допомагаючи АК, а потім, як зазначали Тімоті Снайдер та Володимир Сергійчук, багато хто приєднався до радянських партизанів та нацистів. Багатьох убили радянські партизани, нацисти та УПА, а також наступаюча Червона Армія. Українців убивали радянські війська, нацисти, Польська АК, польські цивільні колонізатори, Червона Армія та польські комуністичні сили. Можливо, більше поляків загинуло, бо вони були не невинними перехожими, а активними учасниками. З іншого боку, можливо, більше українців загинуло, бо їх було більше і вони мали більше ворогів.

Фраза «етнічні чистки» недоречна за цих обставин. У випадку УПА їхньою місією було позбавити українську територію від загарбників. Нацисти, радянські війська і партизани та поляки були загарбниками. Етнічні чистки за сучасних обставин слід застосовувати до того, що москалі роблять на окупованих українських територіях, Криму, Донбасі, Херсоні, Запоріжжі. Етнічні чистки також були парадигмою і фактично конкретною інструкцією, яка з’являється у формі документів під час убивств та переміщення українців на їхній власній землі, яка стала частиною польської території в 1947 році, відомою як «Акція Вісла».

Я їжджу до України тричі на рік. Через війну я лечу до Польщі, а потім прямую до України. Незмінно я їжджу до Перемишля, де є пішохідний перехід. Це найшвидший перехід. У глибині душі я усвідомлюю, що Перемишль був українською землею, але я погоджуюся з сьогоднішньою реальністю та заради українсько-польських добросусідських відносин.
Незважаючи на обурення, висловлене моєю матір’ю щодо польської жорстокості, і навіть мій власний досвід на польському кордоні з боку примітивних польських прикордонників, я розумію, що є важливіша мета. Я не обов’язково мовчу, але я зберігаю елемент пристойності.

Події Волині 1943 року важливі сьогодні лише з однієї причини: щоб зрозуміти, як Москва сьогодні продовжує дотримуватися парадигми «розділяй і владарюй» для задоволення власних імперіалістичних цілей. Для Москви Україна та Польща є ворогами, і немає нічого легшого для використання, ніж старі рани та ворожнеча. Очевидно, що в обох таборах є охочі обдурені. Я відмовляюся бути одним із них.

Одна остання думка. У сучасній Польщі є село, яке колись було українською
(лемківською) землею. Його назва — Павлокома. Це особливо цікаве місце, тому що у березні 1945 року там відбулася трагедія. Українці казали, що польська Армія Крайова вбила 459 українських цивільних жителів. Польща не заперечувала цей випадок, але спростувала звинувачення, наполягаючи на тому, що це були загиблі солдати УПА, які воювали з польським військом. Я відвідав місце поховання жертв. Як не дивно, для прозорості, але, чесно кажучи, що компрометувало поляків, там був пам’ятник з написами, що включали імена, дати народження та смерті похованих. Переважна кількість мала жіночі імена, і для багато було вказано, що прожив менше восьми років. Я подумав як поляки сміють говорити, що це не вбивали жінок і дітей. Інша реакція була такою: як це не приховали, як цьому пам’ятнику дозволили стояти? Але цього не сталося. Памятник стоїть. Тобто скрізь є добрі люди.

Згадайте Волинь та інші місця, такі як Павлокома. Ми не можемо ні пробачити, ні забути. Але нам потрібно працювати. Є більше зло, яке загрожує обом народам сьогодні і не тільки сьогодні – Москва!

Аскольд Лозинський

7 червня 2026 р., 13:00
м. Київ, вул. Лаврська, 27
Національний музей історії
України у Другій світовій війні

7 червня 2026 р. о 13:00 у просторі Музею відбудеться захід пам’яті, присвячений роковинам загибелі під час виконання службових обов’язків працівників Державної служби з надзвичайних ситуацій України Павла Єзгора, Андрія Ременного та Данила Скадіна.

Трагічні події сталися в ніч проти 6 червня 2025 р., коли рф вкотре атакувала Україну з неба. За своїм розмахом цей обстріл на той час був одним із найбільш масових. Тоді ворог застосував 407 безпілотників різних типів і 44 балістичні та крилаті ракети. Під вогонь потрапили м. Київ і Київщина, Харківщина, Полтавщина, Чернігівщина, Рівненщина, Хмельниччина, Волинь, Львівщина, Тернопільщина.

Загалом у столиці постраждало до тридцяти людей, серед них дев’ятеро співробітників ДСНС. Троє вогнеборців 18-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Київ, які ліквідовували наслідки ворожих ударів у Солом’янському районі, Павло Єзгор, Андрій Ременний і Данило Скадін – загинули. Їхні життя в одну мить обірвали російські нелюди, повторно вдаривши БпЛА по рятувальниках о 04:35.

Рідні, друзі, колеги на зустрічі згадають цих мужніх чоловіків, які, попри небезпеку, завжди першими приходили на допомогу, були поруч із іншими в найбільш кризові миті.

Модеруватиме зустріч завідувачка сектору Музею Ганна Легкоконець.

Запрошуємо долучитися до події та разом вшанувати людяність, гідність і життя, віддане порятунку.

7 червня у Києві пройде щорічний благодійний забіг на підтримку ветеранів, які втратили кінцівки — Go to the Future-2026 від фонду Future for Ukraine.

Взяти участь можна не лише у Києві, а й з будь-якого куточка України — онлайн. Головна мета забігу — об’єднати якомога більше людей навколо підтримки ветеранів.

Сьогодні тисячі військових і цивільних живуть із наслідками війни: ампутації, втрата зору, слуху, травми. Рівне ставлення та підтримка суспільства допомагають їм швидше повертатися до повноцінного активного соціального життя. Саме про це Go to the Future — спільними діями створювати майбутнє, де сприйняття різності людей — базова цінність.

Серед ветеранів, на підтримку яких відбувається забіг, захисник Дмитро Колесник, який втратив обидві ноги після удару ворожого FPV-дрона.

До повномасштабного вторгнення Дмитро будував спортивну кар’єру — професійно грав у футбол за «Кривбас», «Динамо» та «Зірку». У 2019-му пішов на військову службу за контрактом до Нацгвардії України. А після 24 лютого перевівся до батальйону оперативного призначення (БОП), щоб збивати ворожі дрони над своїм містом. «Потім командир вирішив їхати на фронт і забрав мене з собою. Мені подзвонили та сказали: “Тепер ти мінометник”. Так я потрапив на нуль, на Покровський напрямок», – розповідає захисник.

У 2024 році, під час ротації, автомобіль Дмитра із побратимами потрапив під удар FPV-дрона. «Я відчув удар під собою. Відкриваю очі — шалений приток адреналіну, страх, навколо мене нікого. Я намагаюся вилізти з джипа, та раптом розумію: щось не так з ногами. Товариш дістав мене та відтягнув у бік лісосмуги. Я пам’ятаю кадри, як горіло наше авто і моя ліва нога…. Уся посічена та лежить на правій, ніби ганчірка».

За перший місяць захисник пережив 25 операцій. Лікарі боролися за збереження правої ноги, але зрештою ухвалили рішення про ампутацію обох. Загалом за два роки Дмитро переніс 69 хірургічних втручань.

Дмитро досі проходить реабілітацію, але крок за кроком він повертає собі активне життя. Протезування у США за програмою Future for Ukraine, зйомки в головній ролі у документальному фільмі «Сталеві», в якому весь його шлях — від лікарняного ліжка до самостійних кроків на протезах. Ветеран намагається відкривати для себе інші сторони життя: займається творчістю, запустив свою лінійку одягу та планує записати власну пісню разом із другом, співаком ALEKSEEV. «Завдяки підтримці людей почав вірити в себе», — каже ветеран.

Серед учасників забігу цього року ветеран Олександр Чайка, який у 2022 році втратив ногу у боях під Попасною.

У цивільному житті Олександр Чайка був дитячим хореографом. На початку повномасштабної війни він пішов захищати країну від окупантів у складі 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

На Донеччині під Попасною у військового влучив танковий снаряд і, лише дивом, йому вдалося вижити. Проте через гангрену бійцю довелося ампутувати праву ногу повністю.

Лікарі давали лише 20% ймовірності, що він виживе.

Проте Сашко не лише вижив, а й зміг повернутися до своєї професії та знову викладає дітям акробатику вже у власній школі у Києві. Це стало можливим завдяки гарній фізичній формі та високофункціональному протезуванню, яке Олександр пройшов у США за програмою фонду Future for Ukraine.

“Пам’ятаю, як складно було прийняти нову ногу (протез), я навіть і не мріяв про те, що колись зможу повернутися до активного життя. Тому вважаю своїм обов’язком підтримувати інших бійців власним прикладом, бо ми пройшли через одне пекло заради спільної мети — звільнити рідні землі від окупантів”, — розповідає ветеран.

Разом із Олександром Чайкою участь в Естафеті Єдності братиме Гліб Кравченко, який у 2024 році втратив ногу внаслідок удару FPV-дрона.

До війни Гліб будував карʼєру в IT, але з початком повномасштабного вторгнення не міг залишитися осторонь: спершу волонтерив у рідному Дніпрі, а у 2024-му долучився до лав 3-ї штурмової.

У складі 3-ї ОШБр 27-річний «Холден» виконував бойові завдання на сході країни. Під час евакуації поранених у вересні 2024 року потрапив під удар FPV-дрона, внаслідок осколкового поранення втратив ліву ногу.

Після пережитої високої ампутації ноги йому довелося знову налагоджувати своє життя. Цілеспрямованість і функціональне протезування за програмою фонду Future for Ukraine допомогли захиснику повернутися до активного цивільного життя. «Протез — це інструмент, але рухатися вперед — це рішення, яке ти приймаєш сам щодня», — переконаний Гліб.

Сьогодні він повернувся до професії — очолює рекрутинговий відділ в українській MilTech-компанії. Крок за кроком він повертає собі життя, яке зруйнувала війна.

Підтримайте ветеранів — долучайтеся до забігу “Go to the Future-2026” там, де вам зручно!

• 7 червня виходьте на пробіжку коло дому, в парку поруч чи будь-де, беріть друзів і долайте власну дистанцію.

• Викладайте фото з хештегом #GoToTheFuture2026 та підписом “Біжу за земляка”, а фонд опублікує їх у своїх соцмережах.

Це буде потужна підтримка для Дмитра та інших ветеранів, які втратили кінцівки на війні та повертаються до активного життя.

Для участі необхідно зареєструватися за посиланням.

Дізнайтеся про інші формати участі у забігу на сайті заходу.

Для фермера земля — це основа господарства. І дуже часто ризик втратити земельний банк виникає не через відсутність роботи, а через помилки в договорах, строках або діях під час продовження оренди.

На вебінарі розберемо практично:

як правильно визначати строк дії договору оренди землі

у чому різниця між поновленням договору та укладенням на новий строк

які права має орендар після завершення строку оренди

як реалізувати переважне право на продовження оренди

які помилки найчастіше призводять до втрати права користування земельною ділянкою

які правові позиції Верховного Суду варто враховувати

як діяти у разі спорів із власниками землі або іншими претендентами на оренду

Цей вебінар допоможе краще зрозуміти, як захистити свої земельні права, вчасно побачити ризики та не втратити землю через юридичні помилки.

Реєстрація за посиланням: https://bit.ly/4uV5MoT 

Всеукраїнський Конгрес Фермерів

70 років тому:

4.06.1956 – у с. Станіславчик на Київщині народився Марко Гейко – художник-авангардист, графік, скульптор.

Закінчив Київський державний художній інститут (1985; майстерня Олександра Лопухова). Під час навчання неодноразово зазнавав критики за «авангардизм». За розподілом працював на Полтаському художньому комбінаті. У Полтаві познайомився з художником Левом Маркосяном, який мав на молодого мистця значний вплив. Разом із Маркосяном Гейка вважають творцем нової полтавської живописної школи. Від 1985 року – учасник всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставок. Учасник мистецького об’єднання «Живописний заповідник», член Спілки художників України (1989). Лавреат премії імени Марії Башкирцевої (1988). Помер у Києві 2009.

110 років тому:

4.06-20.09.1916 – на фронті від Луцька до Чернівців чотири московитські армії під командуванням генерала О. Брусилова провели найвдалішу наступальну операцію за всю війну у висліді якої московити зайняли Південну Галичину, Буковину, підійшли до карпатських перевалів. Територія бойових дій зазнала страшних руйнувань, десятки тисяч вояків-українців з обох сторін загинуло, велике число галичан депортовано до Московії, пограбовано і вивезено чимало культурних цінностей.