НАБУ і САП повідомили про підозру чинному народному депутату України [Миколі Тищенку, колишньому члену «Слуги Народу», а тепер «Відновлення України» – ред.] у проханні надати неправомірну вигоду, легалізації коштів та внесенні недостовірних відомостей до декларації.

За даними слідства, у серпні 2023 року нардеп, прикриваючись боротьбою з діяльністю так званих «кол-центрів», попросив у особи, яку вважав причетною до їхньої діяльності, понад 1 млн дол. США неправомірної вигоди. За це він обіцяв використати свої повноваження для втручання в діяльність одних «кол-центрів» в інтересах цієї особи та не перешкоджати роботі інших. Втім, неправомірної вигоди він не отримав.

Крім того, за версією слідства, депутат легалізував 12,6 млн грн незаконного походження, оформивши фіктивний договір дарування коштів із колишньою дружиною. Слідство встановило, що законних доходів для такого подарунка вона не мала, а фактичної передачі коштів не відбулося.

Згодом депутат відобразив цей дохід у щорічній декларації, чим, за даними слідства, умисно вніс до неї завідомо недостовірні відомості.

Дії особи кваліфіковано за ч. 4 ст. 369 КК України, ч. 2 ст. 209 КК України та ч. 2 ст. 366-2 КК України.

Досудове розслідування триває. Встановлюються всі обставини кримінального правопорушення та інші особи, які можуть бути причетними до його вчинення.

НАБУ

НАБУ і САП завершили розслідування у кримінальному провадженні щодо незаконного збагачення чинного народного депутата України.

За даними слідства, протягом 2020–2021 років підозрюваний набув у власність активи на загальну суму майже 13 млн грн, що значно перевищувало рівень його офіційно задекларованих доходів.

На ці кошти посадовець придбав котедж та земельну ділянку на узбережжі Чорного моря (село Коблево), а також купив квартиру в центрі Києва площею 132,6 кв. м. Причому тільки на розробку дизайну та ремонт апартаментів народний обранець витратив понад 5,5 мільйона гривень.

У квітні 2026 року йому повідомили про підозру за ст. 368-5 КК України.

НАБУ

30 червня ми відзначаємо 85 річницю початку національного державотворення, ініційованого українськими націоналістами у вкрай складних умовах. В останній день літа 1941 р. перший заступник провідника ОУН Ярослав Стецько у Львові на Національних зборах проголосив Акт відновлення Української держави. На жаль, тогочасне українське державотворення досі належить до найбільш міфологізованих та недооцінених сторінок історії нашої Батьківщини новітньої доби. Дотепер часто його сприймають викривлено. В чому ж історичне значення Акту відновлення Української держави?

По-перше, Акт 30 червня засвідчив суб’єктність української Нації на історичній арені. Не чекаючи дозволу нацистів, ОУН під проводом Степана Бандери розпочала творити історію, змагаючи до відновлення незалежності України. Було обрано політику доконаних фактів, що мала поставити Берлін перед реальністю українського самостійного буття. Провід ОУН(р) ініціював національну революцію. Українські націоналісти підняли повстання проти московських окупантів і власними силами визволили цілі райони Заходу України та низку важливих населених пунктів. Зокрема, до приходу німців та їхніх союзників, взяли під контроль Коломию, Станіславів, Теребовлю та інші міста. Рішучі дії ОУН (р) стали викликом не лише для СРСР, а й для гітлерівської Німеччини, представники якої вже 30 червня 1941 р. продемонстрували негативне ставлення до українського державотворення. Попри це, голова Українського державного правління – тимчасового національного уряду Я. Стецько продовжував державотворчу діяльність. 4 липня 1941 р. на нараді з громадськістю у Львові він наголосив, що гітлерівців варто ставити перед доконаними фактами, «не чекаючи на їх дозвіл чи згоду». Українська держава, відновлена 85 років тому, поряд з Литвою, де місцеві націоналісти проголосили Акт 24 червня, стала єдиним в Європі політичним організмом, що виник без зовнішньої підтримки жодної з великодержав в умовах ІІ світової війни. Український визвольний рух продемонстрував, що є суверенною силою. Акт 30 червня заманіфестував волю Нації до самостійного політичного буття, став символом безкомпромісного прагнення до національної свободи.

По-друге, Акт 30 червня та подальше українське державотворення засвідчили результативність визвольної боротьби ОУН. За 12 років протистояння переважаючим силам окупантів Організація Українських Націоналістів зуміла реалізувати свою центральну мету – здобути національну державність для українців. Державотворення 1941 р. мало не лише символічну вагу, а й цілком конкретні практичні плоди. Було створено українську владу на різних рівнях: від сільських до обласних управ та тимчасового національного уряду. Попри арешт Я. Стецька 9 липня 1941 р., процес державотворення тривав завдяки просуванню на схід похідних груп ОУН. Підпорядковані УДП українські органи влади на регіональному рівні постали в сучасних Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Хмельницькій, Житомирській, Дніпропетровській областях, а на нижчих щаблях врядування також у Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях. Йшлося про грандіозний масштабний процес державотворення. Сформовані українські органи влади сприяли реалізації інтересів місцевих українців, встановлюючи порядок, надаючи допомогу постраждалим від війни, налагоджуючи соціально-економічне, культурне та громадське життя. Українці вперше за тривалий час відчули себе господарями на власній землі. Загалом процес українського державотворення тривав близько 2 місяців і остаточно був придушений хвилею масштабних гітлерівських репресій восени 1941 р.

По-третє, підходи до українського державотворення ОУН під проводом С. Бандери продемонстрували зрілість тогочасної національної еліти. Було враховано помилки перших визвольних змагань, коли українську державність зсередини розривала внутрішня партійна боротьба, а відсутність вчасної розбудови збройних сил призвела до катастрофи. Я. Стецько сформував склад УДП не за політичним, а за професійним принципом, керуючись концепцією національного солідаризму. Він активно залучав до співпраці вчорашніх політичних опонентів ОУН, що належали до легальних міжвоєнних партій Заходу України : правого ФНЄ, правоцентристського УНДО, лівої УСРП. Серед 13 ресортів (міністерств) УДП лише двома – державної безпеки та закордонних справ керували члени ОУН (р). Прагнучи згуртувати самостійницькі сили навколо розбудови Української держави, Ярослав  Стецько здійснював спроби залучити до співпраці опонентів з табору Андрія  Мельника та очільників конкуруючих еміграційних політсил – голову Державного центру УНР в екзилі Андрія Лівицького та гетьмана Павла Скоропадського. Національний інтерес було поставлено вище вузькополітичних амбіцій. Водночас українські націоналісти розпочали активні заходи з формування війська. Уже в Акті 30 червня було згадано про творення Української національної революційної армії (УНРА), командиром якої 1 липня 1941 р. став Іван Климів.

По-четверте, без Акту 30 червня та тогочасного державотворення не було б героїчної двофронтової боротьби УПА, що дозволила українцям стати самостійною воюючою стороною в реаліях Другої світової війни. Після арешту гітлерівцями Я. Стецько та С. Бандера, незважаючи на шалений тиск, категорично відмовилися відкликати проголошення відновлення Української держави і розпускати уряд. 15 вересня 1941 р. через безкомпромісне відстоювання національних інтересів лідерів українського визвольного руху було відправлено до берлінської в’язниці, а згодом – до концтабору Заксенгхаузен. ОУН (р) під тиском репресії перейшла в підпілля та почала готуватись до активного протистояння німецьким окупантам. Водночас військове будівництво літа 1941 р. в значній мірі заклало підвалини УПА в матеріальній та кадровій площині. При створенні УНРА було проведено десятки старшинських та підстаршинських шкіл, залучено до співпраці ветеранів перших визвольних змагань, зібрано значну кількість зброї та спорядження. Наприклад, офіцер армії УНР Леонід Ступницький, що був начальником штабу рівненського полку УНРА, в подальшому керуватиме штабом УПА-«Північ», а командир згаданого підрозділу імені Холодного Яру Сергій Качинський стане одним з перших організаторів повстанських підрозділів. Показово, що український визвольний рух в своїх документах неодноразово покликався на відновлення Української держави влітку 1941 р. Зокрема, в постановах ІІ конференції ОУН (р) в квітні 1942 р. було стверджено: «У своїй сучасній боротьбі стоїмо на засадах, на яких був оснований Акт 30 червня 1941 р.». Цілком справедливою є думка, що без рішучих державотворчих заходів революційної ОУН літа 1941 р. український визвольний рух чекала б доля білоруського патріотичного табору, який в умовах Другої світової обрав пасивну позицію та виявився дискредитованим через співпрацю з німецькою адміністрацією.

Отже, Акт 30 червня 1941 р. відкрив нову сторінку в історії української визвольної боротьби, вивівши її на новий рівень. Опираючись винятково на власні сили, актив ОУН під проводом Степана Бандери зумів відновити Українську державу на значній території, де запанувала незалежна українська влада. Ці події є яскравим прикладом того, як в складних обставинах сміливі та рішучі дії можуть справити далекосяжний вплив на долю нації. Поза сумнівом, національне державотворення літа 1941 р. стало важливим етапом історії української державності, прецедентом, який мотивував українських націоналістів на героїчні подвиги в подальшій надскладній двофронтовій війні. Сучасна Україна є спадкоємцем не лише традиції УНР доби перших визвольних змагань, а й Української держави, відновленої Актом 30 червня 1941 р.

13 червня в Чикаґо Об’єднання Оборони Чотирьох Свобід України провело свої річні збори та святковий бенкет з нагоди 80-річчя організації. На подію прибули делегати, ветерани, духовенство, урядовці, громадські діячі, культурні організації та прихильники української справи з різних осередків Сполучених Штатів.

Об’єднання Оборони Чотирьох Свобід України було засноване у 1946 році українцями Америки, які були віддані захисту свободи, прав людини та незалежності України. Протягом 80 років ООЧСУ працює для підтримки України, зміцнення українського громадського життя в Америці, збереження української ідентичності й культури та захисту прав і майбутнього українського народу.

Цьогорічний ювілей мав особливе значення, бо Україна продовжує боротьбу за свій суверенітет, свободу, культуру і саме право на існування проти російської агресії. Це було не лише вшанування попередньої праці ООЧСУ, але й оновлення місії організації на майбутнє.

Микола Грицковян відкрив засідання і представив звіт про працю та досягнення організації за останні три роки. У своєму виступі він підкреслив відданість ООЧСУ підтримці України, українсько-американської громади, громадської праці, збереженню культури та допомозі Україні під час війни.

Делегати також заслухали фінансовий звіт, який представила Христина Балко, скарбник ООЧСУ. У звіті було висвітлено фінансовий стан організації, її поточні обов’язки та важливість належного фінансового контролю і прозорості. Делегати розглянули фінансові питання, затвердили бюджет на 2026-2027 роки та прийняли резолюції з важливих питань для України і українсько-американської громади.

Важливою темою зборів було майбутнє організації. Делегати говорили про потребу зміцнювати місію ООЧСУ, залучати молодше покоління українців Америки, покращувати комунікацію, підтримувати освітні та культурні програми, а також продовжувати адвокацію України перед ширшою американською громадськістю. У виступах також йшлося про збереження культури під час війни, підтримку захисників України та відповідальність діаспорних організацій у вихованні молоді до громадської праці.

Під час зборів було обрано нове керівництво ООЧСУ на наступну каденцію. Юрій Вовчук був обраний головою Головної Управи ООЧСУ. Також було обрано нову Головну Управу, Контрольну комісію та Товариський суд, які провадитимуть працю організації у наступному терміні. У своєму слові після обрання Юрій Вовчук наголосив на важливості залучення молоді, сучасної комунікації, оновленої громадської праці та подальшого служіння Україні й українській громаді в Америці.

Головна Управа ООЧСУ:

Заступники голови: Микола Грицковян, Андрій Добрянський, Ростислав Сацюк

Секретар: Богдан Чернявський

Фінансовий реф: Христина Балко

Члени: Володимир Зарицький, Павло Бандрівський, Василь Перець, Роман Мигаль, Борис Вовчук, Степан Ґбур

Входячи у своє дев’яте десятиліття, ООЧСУ залишається відданим підтримці боротьби України за перемогу, зміцненню українського життя в Америці, збереженню спадщини попередніх поколінь та підготовці молоді до продовження місії організації.

УІС

НАБУ і САП завершили розслідування у справі злочинної групи, очолюваної народною депутаткою України.

За даними слідства, учасники групи запропонували бізнесмену за $250 тисяч організувати накладення санкцій Ради національної безпеки і оборони України на компанію конкурента.

[Йдеться про нардепку Анну Скороход від партії “Слуга Народу”- ред]

Гроші обіцяли передати членам Ради національної безпеки і оборони України як плату за санкційне рішення.

Для маскування оборудки та гарантії розрахунку представнику компанії сказали написати розписку про начебто запозичення коштів.

Після одержання $125 тисяч «замовника» запевнили, що цю частину передадуть посадовцям РНБО. Насправді ж гроші залишилися у зловмисників, адже вони не змогли знайти особу, яка б погодилася вчинити незаконні дії.

У грудні 2025 року НАБУ та САП у співпраці з ГУВБ СБУ про підозру повідомили чинній народній депутатці України та її спільникам.

Їхні дії кваліфіковано за ч. 4 ст. 27 ч. 4 ст. 369 КК України.

НАБУ

Служба безпеки затримала ще вісьмох агентів рф, які на замовлення ворога реєстрували супутникові термінали Старлінк для збройних угруповань країни-агресора.

Як встановило розслідування, фігурантами виявилися мешканці різних регіонів України віком від 18 до 44 років, які потрапили до уваги російських спецслужбістів у Телеграм-каналах з пошуку «легких заробітків».

Так, на Рівненщині затримано двох мобілізованих, які самовільно залишили військову частину, а потім пішли на співпрацю з ворогом.

Після вербування обидва дезертири спочатку зареєстрували Старлінки на свої імена і передали відповідні реквізити кураторам з рф.

Після цього агенти одержали від російських спецслужбістів вказівки залучити до незаконної верифікації терміналів максимальну кількість людей.

Для цього обидва зловмисники під вигаданими приводами використали паспортні дані щонайменше 14 своїх знайомих.

У Дніпропетровській області затримано двох фігурантів, які вже мали судимість за крадіжки та грабіж.

За даними контррозвідки СБУ, ділки оформили Старлінки спочатку на себе і передали необхідні реквізити куратору з рф, а потім залучили ще 14 осіб до незаконної реєстрації терміналів.

На Волині викрито 18-річного мешканця обласного центру, який оформив Старлінк на себе та передав доступ рашистам, а потім залучив ще сімох знайомих, які незаконно активували супутникові системи для рф.

На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки повідомили затриманим про підозру відповідно до вчинених злочинів за декількома статтями Кримінального кодексу України:

• ч. 2 ст. 111 (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану);
• ч. 1 ст. 111-2 (пособництво державі-агресору);
• ч. 4 ст. 408 (дезертирство).

Зловмисникам загрожує від 10 років тюрми до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.

Комплексні заходи проводили за процесуального керівництва Дніпропетровської та Волинської обласних прокуратур, а також Рівненської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону.

Служба безпеки України

Андрій Бучак
Уродженець міста Луганська. У 2015 році проходив військову службу у складі військової частини А3066 Національної гвардії України. Із початком повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ. Виконував бойові завдання на Південно-Слобожанському, Донецькому та Луганському напрямках у складі 125-ї окремої важкої механізованої бригади. Нагороджений орденом Президента України «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест», відзнакою Міністерства оборони України – медаллю «За поранення», відзнакою «Хрест Сил територіальної оборони» та медаллю «Ветеран війни». Не стало воїна 12 серпня 2024 року.

🕯️ Роман Горячий
Львів’янин. Був учасником АТО. Із початком повномасштабного долучився до лав ЗСУ. Виконував бойові завдання на Південно-Слобожанському напрямку у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, на Північно-Слобожанському напрямку у складі 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя та на Донецькому напрямку у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани». Не стало воїна 21 червня.

🕯️ Василь Мазур
Львів’янин. Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів долучився до лав ЗСУ. Виконував бойові завдання на Південно-Слобожанському напрямку у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, на Донецькому напрямку у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади та на Північно-Слобожанському напрямку у складі 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя. Не стало захисника 22 квітня 2026 року.

🕯️ Ярослав Шургот
Житель Борислава Дрогобицького району.
До лав Збройних Сил України долучився у березні 2025 року. Ніс службу на посаді радіотелефоніста 1-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 2-го штурмового батальйону військової частини А7400. Загинув 27 липня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кіндратівка Сумського району Сумської області. З того часу вважався безвісти зниклим. Захиснику було 37 років.

🕯️ Богдан Ковальчук
Уродженець села Ямпіль Мурованської громади Львівського району. Служив старшим матросом, старшим навідником 1 мінометного взводу мінометної батареї батальйону морської піхоти військової частини А4935. Загинув під час виконання бойового завдання 16 червня поблизу Новопавлівки Синельниківського району Дніпропетровської області.

🕯️ Василь Кушка
Житель села Вихопні Жовтанецької громади Львівського району. Служив солдатом кулеметного відділення механізованого батальйону військової частини А4594. Вважався безвісти зниклим. Загинув 6 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олександропіль Краматорського району Донецької області.

🕯️Микола Шевчук
Житель Нового Роздолу. Служив гранатометником 2 штурмового відділення 1 штурмового взводу 1 штурмової роти військової частини А7400. Тривалий час вважався зниклим безвісти. Загинув 18 січня 2025 року при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Дар’їно Курської області.
Вічна та світла памʼять Героям😢
Співчуття рідним.

10 років тому:

29.06.2016 – біля смт. Луганське Бахмутського району Донецької области в бою, прикриваючи побратимів як кулеметник, від кулі снайпера загинув Василь Сліпак-«Міф» – оперний співак світової слави, соліст Паризької національної опери, волонтер, воїн України, Герой України (2017, посмертно). Змалку був учасником Львівської хорової капели «Дударик» (1983-1994). Співав дискантом і альтом. Про його голос диригент Микола Кацал зауважив (1995): «Його голос я навіть боюсь кваліфікувати певним терміном, бо, мабуть, такого нема». З часом виконував чоловічі баритонові та високі сопранові партії (від фа великої октави до ля другої октави), що є рідкісним явищем у вокальному мистецтві. Навчався у Львівській консерваторії (1992-1996) в класі сольного співу Марії Байко. Перед викладачами консерваторії постало складне завдання навчання за різними програмами: як контр тенора та як баритона. Вже будучи студентом багато гастролював, учасник і лауреат багатьох європейських престижних конкурсів. Від 1997 соліст Паризької національної опери. Продовжив студії у навчальному центрі Lyric Паризької національної опери. Вільно спілкувався та виконував твори французькою, італійською, англійською, німецькою, іспанською, польською та московитською мовами. 19 років прожив у Парижі, двічі отримував пропозицію прийняти французьке громадянство, проте обидва рази відмовлявся, вважаючи себе виключно громадянином України.

Вже від початку 1990-х разом із братом Орестом долучився до діяльности руху «Віра і світло», який опікується розумово неповносправними особами, виступали з концертами в колоніях для неповнолітніх. Активний учасник Помаранчевої революції (2004). Під час Революції гідности, через укладений контракт не зміг особисто бути в Києві, проте від початку подій на Майдані (11.2013) очолив волонтерський рух у Франції. З метою збору коштів влаштовував благодійні концерти, регулярно зустрічався із журналістами та політиками, організовував маніфестації проти московської агресії проти України. Для збору коштів на допомогу дітям жертв війни в липні 2014 разом із відомими європейськими оперними співаками створив фонд «Opera friends for children» («Оперні виконавці – дітям»). У грудні 2014 для допомоги українським воякам заснував благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne» («Українське братство»). В січні 2015 долучився до діяльности (обраний заступником голови) асоціації «A travers l’Europe» («Перетинаючи Європу»), яка займалася допомогою дітям, вдовам і родинам військових (посмертно почесний голова асоціації).

Проте інтенсивна волонтерська праця не могла заспокоїти душу українського патріота. Вже на початку 2015 Василь написав Валерії Бурлаковій, воїну добровольчого батальйону «Карпатська Січ»: «Хотів з Вами товаришувати. Тяжко сидіти в тому Парижі. Душа рветься до вас». 9 травня 2015 відспівав на концерті в Парижі, а наступного дня виїхав в Україну на фронт. В лавах 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор» воював понад місяць, брав участь в боях у Пісках, в районі Донецького аеропорту, за Авдіївку. Після поранення наприкінці вересня повернувся в Париж. Тоді на рішення «зіркового співака» змінити блискучу творчу кар’єру на виснажливу працю та щоденні небезпеки війни з подивом відреагували медіа. На це Василь Сліпак з окопу влучно відповів: «О Боже, Василь Сліпак – оперний співак – їде на фронт… Наші люди люблять героїзувати будь-що. Гламурний?.. А хто сказав, що Донбас не гламурний? Ось так – Данбасс! Це також гламурне місце. Я не бачу нічого страшного в тому, щоб поміняти комфортне ліжко на бліндаж. Ми, мирні поети, співаки, письменники, вирішили приїхати сюди для підтримки. Хлопці чекають останнього бою. Щоб його виграти…». Вдруге виїхав на фронт у вересні 2015 і в жовтні знову повернувся до Парижа. В червні 2016 втретє опинився на лінії вогню і планував там залишитися на півроку. Загинув в бою біля смт. Луганське. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 76. Волонтери ідентифікували снайпера, який убив українського патріота та всесвітньо відомого співака. Ним виявився зрадник Денис Єфременко на псевдо «Морячок», родом з Донецької области, який у 2004-2006 проходив строкову службу у ВМС України в Криму. Василь Сліпак посмертно відзначений «Бойовим Хрестом Корпусу» ДУК «Правий сектор» та довічно зарахований в лавах Добровольчого Українського Корпусу. Народився у Львові 1974.

З інтерв’ю Василя Сліпака «Громадському» (червень 2015): «Україна є сильною завдяки своєму народу. Маємо базуватися в майбутньому саме на людях. “Почути свій народ” — насправді це і є суть. Наш народ дуже мудрий. Я бачу Україну успішною державою, в тому числі й на європейській арені. Якщо ми послухаємо самих себе. Тобто український народ».

З публікації французької газети «La Montagne» (1994): «Він дарує винятковий, рідкісний, нечуваний спів… Надзвичайно обдарований сопраніст, володіє тонким, вміло безмежним, що просто зводить з розуму – вібрато – сповненим могутньої сили, що невідомо як вміщається у такому молодому співаку. Ніхто, здається, так не зумів би».

Із спогадів Валерії Бурлакової про Василя Сліпака: «Інакше не міг. Інакше не зміг би дивитися собі в очі у дзеркалі. Як на мене, він хотів не просто ілюзії причетності, він хотів у бій. Міг завжди десь «відсидітися», де тихіше – і всі думали б, що герой все одно… Він хотів у саме пекло, якщо вже вирвався на фронт, нарешті, то максимально діяти, максимально приносити користь».

20 років тому:

29.06.2006 – у Житомирі помер Михаїл Сабрига – ЧНІ (новіціат 1963, довічні обіти 8.11.1971), священник (1974) та єпископ (1986) катакомбної УГКЦ. Єпископську хіротонію в підпіллі уділив Архиєпископ В. Стернюк. Після легалізації УГКЦ єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, згодом Тернопільсько-Зборівський єпарх. Народився у с. Бортків на Львівщині 1940.

Олег Медуниця

Чому приватна ініціатива виявилася сильнішою за російську військову машину

Коли історики аналізуватимуть російсько-українську війну, однією з найважливіших її сторінок стане дронова революція. Йдеться не лише про новий вид зброї чи нову тактику ведення бойових дій. Насправді ми стали свідками значно глибшого явища – протистояння двох різних суспільних моделей.

З одного боку – Україна, де держава, армія, волонтери, інженери, програмісти та приватний бізнес об’ єднали свої зусилля навколо спільної мети. З іншого – Росія з її централізованою системою управління, бюрократичним військово-промисловим комплексом і звичкою чекати наказів з верху.

На початку повномас­штабного вторгнення жодна зі сторін не мала готової доктрини масового застосування безпілотників. Але саме в Україні виникло унікальне середовище, у якому тисячі людей почали діяти самостійно. Волонтери закуповували цивільні дрони, інженери адаптовували їх для бойового використання, програмісти створювали нові програмні рішення, а військові безпосередньо на фронті випробовували їх у реальному бою.

Головною перевагою України стала швидкість адаптації. Якщо на фронті з’являлася нова тактика чи технічне рішення, вже за кілька днів або тижнів його могли використовувати десятки інших підрозділів. Рішення народжувалися не в кабінетах міністерств, а безпосередньо на полі бою.

Особисто мені довелося побачити цей процес ще у 2023 році. Тоді керівник одного українського підприємства, яке до війни взагалі не мало жодного стосунку до оборонно-промислового комплексу, показував зразки продукції, яку вони почали виготовляти для своїх мобілізованих працівників. Це були нескладні, але вкрай потрібні на фронті вироби, створені буквально з ініціативи колективу та керівництва підприємства.

Ніхто не чекав державного замовлення, урядової програми чи наказу згори. Люди просто побачили проб­лему й почали її вирішувати. Спочатку продукцію виготовляли для кількох своїх працівників, які воювали на фронті. Потім інформація про неї поширилася серед інших підрозділів. Згодом виробництво масштабували, а подібні процеси почали відбуватися по всій країні.

Саме так народжувалася українська дронова й технологічна революція. Не в кабінетах міністерств і не в державних концернах, а в тисячах майстерень, цехів, гаражів, приватних компаній та волонтерських цент­рів. Коли фронт формулював запит, суспільство шукало відповідь. І дуже часто знаходило її значно швидше, ніж це могли зробити традиційні державні структури.

Натомість російська військова система залишилася заручницею власної бюрократії. Її основою досі знач­ною мірою є радянська модель військово-промислового комплексу з багаторівневими погодженнями, централізованим управлінням та інститутами військової прийомки. У мирний час така система може забезпечувати стандартизацію продукції, однак під час технологічної революції вона дедалі частіше стає гальмом для інновацій.

Кожна нова розробка вимагає погоджень, випробувань і проходження численних адміністративних процедур. Поки чиновники та генерали ухвалюють рішення, технології встигають змінитися. До цього додається ще одна хронічна проблема російської державної системи – корупція. Великі державні замовлення часто стимулюють боротьбу за фінансові потоки, а не за найкращі технічні рішення.

Власне, одним із найбільших прорахунків російського керівництва стало нерозуміння того, з ким вони воюють. У Кремлі звикли мислити категоріями державних інституцій, армійських корпусів, міністерств та оборонних заводів. Натомість після 24 лютого 2022 року Росія зіткнулася з явищем, якого не могла прорахувати, – мобілізацією всього українського суспільства. Інженери стали розробниками безпілотників, програмісти – творцями систем управління, приватні підприємства – виробниками військової продукції, а волонтери – логістичною мережею, здатною швидше за державні структури доставляти необхідне на фронт.

Саме тому російська перевага в ресурсах не перетворилася на перевагу в технологіях. Росія воювала силами держави. Україна воювала силами всього суспільства. І в умовах технологічної вій­ни така модель виявилася значно ефективнішою.

У результаті сформувалася нова екосистема, у якій держава, армія, волонтери та приватний бізнес діяли як єдиний організм. Саме ця модель породила FPV-дрони, морські безпілотники, системи автоматичного наведення, цифрові платформи управління боєм та багато інших рішень, які сьогодні вивчають армії світу.

Особливо показовим став розвиток далекобійних ударних безпілотників. Росія десятиліттями вкладала величезні кошти у стратегічну авіацію, ракетні війська та системи протиповітряної оборони. Україна ж змогла створити засоби ураження, які за відносно невеликі кош­ти завдають ударів по військових об’єктах за сотні й тисячі кілометрів від лінії фронту. Вартість таких операцій часто є незрівнянно меншою за збитки, яких зазнає противник.

Сьогодні багато хто пояснює успіх України талантом окремих інженерів, ефективністю волонтерського руху чи підтримкою партнерів. Усе це правда. Але за цими факторами стоїть дещо глибше. Україна виявилася здатною створити середовище, у якому тисячі людей могли вільно пропонувати ідеї, ризикувати, експериментувати та швидко втілювати нові рішення. Російська ж система залишилася заручницею вертикалі, бюрократії та страху відповідальності.

Дронова війна стала одним із найкращих доказів того, що головною зброєю України є не лише ракети, танки чи безпілотники. Головною зброєю України залишаються вільні люди. Саме вони створили волонтерський рух, зупинили ворога у 2022 році, побудували дронову індустрію та навчилися завдавати ударів по цілях за тисячі кілометрів від фронту.

І саме тому війна Росії проти України є не лише вій­ною держав. Це екзистенційна вій­на на знищення між конаю­чою імперією і державою, долю якої взяло у свої руки громадянське суспільство. І поки українське суспільство зберігатиме здатність до самоорганізації, пошуку нових рішень та відповідальності за свою державу, воно залишатиметься сильнішим за численного ворога.

Львів’янин.

Навчався у середній загальноосвітній школі №100 міста Львова. Згодом здобув професію електрика у Львівському професійно-технічному училищі.

Працював у сфері енергетики на приватних підприємствах.

Зі слів рідних, Василь був справедливою, відповідальною, цілеспрямованою й турботливою людиною. Вирізнявся доброзичливістю, активністю та завжди був готовий допомогти іншим. Захоплювався автомобілями, автомеханікою та риболовлею.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Південно-Слобожанському напрямку у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України, на Донецькому напрямку у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України та на Північно-Слобожанському напрямку у складі 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя Сухопутних військ Збройних Сил України.

У Василя Мазура залишилися мати, дружина, двоє синів, брат та родина.

Роман Горячий (02.12.1976 — 21.06.2026).

Львів’янин.

Навчався у середній загальноосвітній школі №21 м. Львова. Згодом здобув професію зубного техніка у Відокремленому структурному підрозділі (філії) — Фаховому коледжі комунального закладу вищої освіти Львівської обласної ради «Львівська медична академія імені Андрея Крупинського». Пізніше здобув вищу освіту у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності за спеціальністю «Пожежна безпека».

Проходив строкову військову службу.

Працював зубним техніком у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького. Згодом був пожежником у 17-й державній пожежно-рятувальній частині Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Львівській області. Пізніше працював водієм-охоронцем у товаристві з обмеженою відповідальністю «Агентство економічної безпеки «Ефорт»» та товаристві з обмеженою відповідальністю «Спарта-Захід».

Зі слів рідних, Роман був добрим, мужнім, чесним, працьовитим, відповідальним і надійним, вирізнявся сміливістю та гарним почуттям гумору. Був люблячим чоловіком, дбайливим батьком і сином. У вільний час захоплювався спортом, автомобілями та садівництвом.

Був учасником АТО.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Південно-Слобожанському напрямку у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України, на Північно-Слобожанському напрямку у складі 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя Сухопутних військ Збройних Сил України та на Донецькому напрямку у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани» .

У Романа Горячого залишилися дружина, мати, двоє синів та родина.

Андрій Бучак (23.11.1981 — 12.08.2024).

Уродженець міста Луганська.

Навчався у Комунальному закладі «Луганський навчально-виховний комплекс «Спеціалізована школа І ступеня — гімназія № 30». Згодом здобув професію комерсанта оптової і зовнішньої торгівлі у Вищому професійному училищі № 16 м. Луганська. Пізніше здобув вищу освіту у Луганському філіалі Інституту післядипломної освіти Донбаської національної академії будівництва і архітектури за спеціальністю «Економіка підприємства».

Працював економістом на державних та приватних підприємствах.

Зі слів рідних, Андрій був добрим, щирим, відкритим і спокійним, вирізнявся неконфліктністю та завжди був готовий допомогти іншим. Захоплювався шахами, любив читати, подорожувати та проводити час у походах з наметами в горах.

У 2015 році проходив військову службу у складі військової частини А3066 Національної гвардії України.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Південно-Слобожанському, Донецькому та Луганському напрямках у складі 125-ї окремої важкої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

Нагороджений орденом Президента України «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест», відзнакою Міністерства оборони України — медаллю «За поранення», відзнакою «Хрест Сил територіальної оборони» та медаллю «Ветеран війни».

В Андрія Бучака залишилися дружина, друзі, родина та побратими.

Чин похорону воїнів розпочнеться об 10:00 у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла. Опісля, орієнтовно об 10:30, буде загальноміська церемонія прощання на площі Ринок.

Андрія Бучака поховають на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №87 (вул. Пасічна), Василя Мазура — на Ряснянському кладовищі (вул. Лукасевича).

Прощання з Романом Горячим продовжиться 0 12:00 у храмі святого Архангела Михаїла у с. Воля-Висоцька (Жовківська ТГ). Поховають воїна на місцевому кладовищі.

Львівська міська рада

Більшість лемків сьогодні проживає у західній Польщі та західній Україні. Деяким лемкам вдалося повернутися на свої споконвічні землі, з яких їх насильно депортували під час двох злочинних та геноцидних акцій з 1944 по 1947 рік. Найцікавішою характеристикою лемківського населення є те, що вони є запеклими та непохитними українськими патріотами.

Після Другої світової війни українське військове формування, відоме як Українська повстанська армія (УПА), перенесло війну на колишню українську територію, яка зараз є частиною Польщі. Польща була добре знайома з УПА, оскільки Польща окупувала Західну Україну з часів Першої світової війни і тому з 1942 року були бої зокрема Армії Крайової з УПА на українській території. 

Протягом цієї окупації України Польща використовувала різні методи етнічних чисток, включаючи пацифікацію українців, особливо в містах, та колонізацію, залучаючи поляків для зменшення концентрації українців. Зусилля були настільки значними, що на початку Другої світової війни населення найбільшого міста західної України, Львова, становило 60 відсотків поляків і лише 15 відсотків українців.

Відносини між Польщею та Україною були, м’яко кажучи, дуже напруженими, що залишається дуже актуальним і сьогодні. Протягом тривалого часу Польща була ворогом номер один для людей у Західній Україні.

Нещодавно президент Польщі Кароль Навроцький, польський правий націоналіст, скасував польську нагороду, вручену чинному президенту України. Цей український президент Зеленський одразу  повернув нагороду. Троє колишніх українських президентів, у свою чергу, погодилися повернути свої польські нагороди.

Все це спало мені на думку, коли я брав участь на  лемківській  ватрі сьогодні  в північній частині штату Нью-Йорк, ймовірно, тому, що лемки вважають поляків особливо образливими. Скасування повноважень польського президента було спровоковано рішенням українського полку назвати його на честь УПА, підписаним українським президентом. Чи була це надмірна реакція польського президента?

Розглянемо факти. Поляки тричі вторгалися в Україну в українсько-польській історії. Україна ніколи не вторгалася в Польщу, хоча мала шанс у 17 столітті. Україна відступила.

Під час подій ватри  я згадав один зі своїх особистих досвідів, часто подорожуючи до Польщі, оскільки наразі це найпростіштй спосіб дістатися до України.

У сучасній Польщі є село під назвою Павлокома, яке колись було українським лемківським селом. У березні 1945 року польська Армія Крайова вбила 366 українців. Польща підвердила  вбивство як 366 солдатів УПА. Але кого поховали в могилі?

Кілька років тому я був у польському місті Перемишль, яке до Другої світової війни було українським містом. Я взяв польське таксі від свого готелю до Павлокоми. Я знайшов місце поховання, бо там був пам’ятник. Були викарбувані імена та дати народження похованих.
Імена були переважно жіночими, а тривалість життя багатьох із похованих була менше десяти років. Я вказав на це своєму водієві. Я також зробив фотографії.

Схоже, що польська Армія Крайова вбивала жінок і дітей. Я та мій польський водій були вражені. Я пояснив йому, що його уряд стверджував, що загиблі були українськими солдатами. А потім я подумав, чому тут цей пам’ятник. Донині я не можу відповісти на це питання.

На лемківській ватрі  були присутні переважно українські лемки. З розмов і навіть  презентацій я розпізнав ворожість до поляків. Звичайно, лемки  зневажали москалів, але ненависть була такою ж, як і до поляків. З огляду на те, що Росія сьогодні є найбільшим ворогом України, а Польща дуже залежить від української оборони, а Україна – від польської підтримки, ця українсько-польська напруженість не повинна тривати.

На мою думку  це має початися з припинення нахабної польської брехні та розуміння того, що Польща не має права інтерпретувати українську історію. Брехня та зарозумілість мають припинитися.

27 червня 2026 року

Аскольд Лозинський

Володимир Когутяк, Віцепрезидент СКУ в Західній Європі та Віцепрезидент Об’єднання українців Франції (ОУФ), голова адвокаційного комітету СКУ, про черговий прояв гібридної експансії Кремля в медіапросторі та глобальну кампанію СКУ “Cancel Netflix” через купівлю російського контенту.

Сьогодні, у 2026 році, коли Україна продовжує виснажливу боротьбу проти геноцидної агресії РФ, світові корпорації досі дозволяють собі заробляти на російському продукті. Стримінговий гігант Netflix придбав права на два нові сезони російського мультсеріалу “Маша та Ведмідь” та продовжив ліцензію на його показ у понад 100 країнах світу.

Світове українство має чітко артикулювати світовій спільноті та керівництву платформи: за яскравою 3D-анімацією ховається не безневинна дитяча казка, а “м’яка сила” агресора, яка напряму фінансує російські ракети та деструктивно впливає на свідомість найменших глядачів. СКУ закликає всі громади до негайної відсічі – ми запускаємо кампанію масової відписки від Netflix.

Чому це не просто мультфільм

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки виділяє три ключові причини, чому цей серіал є небезпечним:

• Кривава монетизація: гроші до бюджету РФ

Виробником і правовласником серіалу є російська студія Animaccord, яка справно сплачує податки до федерального бюджету РФ. Нагадаємо, що 40% видатків цього бюджету йдуть на “сектор безпеки та оборони” – тобто безпосередньо на ведення війни проти України.

За даними дослідження “Детектор Медіа”, лише за перше півріччя 2025 року цей контент приніс власникам мільйонні прибутки за рахунок переглядів за кордоном. Купуючи ліцензії, Netflix де-факто трансформує кошти своїх підписників у фінансування російської армії та спецслужб.

• Інструмент “м’якої сили” та пропаганди

Мультфільм виховує у дітей у всьому світі лояльність до Росії через використання її впізнаваних культурних маркерів (кокошники, балалайки, самовари) та образу ведмедя (russian bear), який є неофіційним символом РФ.

Ба більше, контент серіалу та його офіційні канали інтегровані в кремлівську ідеологію рашизму:

• В одній із серій (“Граница на замке”) Маша носить кашкет НКВД – структури, яка вчинила мільйони злочинів проти людяності.
• Офіційні ресурси мультфільму просувають мілітаристські державні свята РФ (“День защитника отечества” 23 лютого та “День победы” 9 травня).
• Алгоритми платформ через перегляд “Маші” затягують дітей у спільне російське семантичне поле та підкидають у рекомендації відверто пропагандистські сторонні відео.
• Шкідливий вплив на дитячу психіку

Провідні дитячі психологи (зокрема Христина Шабат та Катерина Гольцберг) б’ють на сполох: серіал формує деструктивні моделі поведінки. Головна героїня постійно вередує, псує майно, ігнорує відмови та завдає іншим страждань, але замість покарання чи висновків отримує заохочення. Мультфільм не навчає емпатії, поваги до батьків, приватного простору чи відповідальності, виховуючи в дітях егоцентризм та агресію.

Час діяти: алгоритм відписки для українських громад

Ми закликаємо кожного українця за кордоном, кожну родину та організацію продемонструвати Netflix, що співпраця з агресором має свою ціну. Наш алгоритм дій максимально простий, але потужний у своїй масовості:

• Крок 1. Надішліть офіційний лист. Надішліть підготовлений СКУ лист-протест на адресу підтримки та менеджменту Netflix у вашій країні перебування.

Шаблон листа.

• Крок 2. Скасуйте підписку. Проявіть принциповість – відмовтеся від послуг платформи, яка толерує спонсорів тероризму.
• Крок 3. Зробіть це публічним. Зробіть скриншот скасованої підписки та опублікуйте його у своїх соціальних мережах із тегом #CancelNetflix та #StopRussianSoftPower й підписом “While Netflix streams Russian series, Russia kills Ukrainian children. Stand with Ukraine!”. Поясніть своїм іноземним друзям причину вашого кроку.

“Безневинний на перший погляд мультфільм сьогодні є частиною гібридної війни. Ми не маємо права фінансувати культуру, яка вбиває. Контролюйте те, що дивляться ваші діти, обирайте якісні українські, європейські чи американські альтернативи. Наш тиск на Netflix має бути непохитним!” — наголошує Володимир Когутяк.

Бережіть свої родини, тримайте інформаційний фронт і захищайте простір наших дітей від впливу ворога.