За сім місяців 2026 року внаслідок російських атак  зруйновано 37 автозаправних комплексів мережі Групи Нафтогаз. Частину об’єктів вдалося відремонтувати та повернути до роботи. Решта – зазнали критичних руйнувань і наразі не працюють.

Від початку року ворог атакував 32 АЗК UKRNAFTA та п’ять комплексів Укргазвидобування. По окремих об’єктах росія завдавала повторних ударів — зокрема після проведених ремонтів і відновлення їхньої роботи.

«Автозаправні комплекси — це цивільна інфраструктура, якою щодня користуються тисячі людей. У прифронтових регіонах від наявності пального залежить робота екстрених служб, комунального транспорту, медиків і рятувальників. Ворог це прекрасно усвідомлює, тому намагається ускладнити життя людей і залишити громади без критично необхідних ресурсів. Попри атаки, ми ремонтуємо об’єкти, повертаємо їх до роботи та продовжуємо постачати пальне, зокрема у прифронтові райони», — зазначив виконувач обов’язків голови правління НАК «Нафтогаз України» Сергій Федоренко.

Загалом від початку російської агресії у 2014 році державна мережа UKRNAFTA втратила 123 автозаправні комплекси. Із них 67 залишаються на тимчасово окупованих територіях. Інші були зруйновані або припинили роботу через близькість до зони бойових дій.
Попри постійні обстріли, мережа АЗК Групи Нафтогаз продовжує забезпечувати пальним міста й громади. Особлива увага — прифронтовим регіонам, де стабільне постачання пального критично важливе для роботи рятувальників, медиків та інших екстрених служб.

Naftogaz Press

140 років тому:

3.08.1886 – у Львові помер Ян Лям – польський письменник-сатирик, журналіст, педагог.

Батько, німець за походженням, переселився з Моравії, мати була полька. Ян закінчив Бучацьку гімназію при монастирі оо. Василіян та правничий факультет Львівського університету (1855–1859). Займався приватним учителюванням, редагував низку періодичних видань, писав власні літературні твори. Таємно перейшов кордон і долучився до польського Січневого антимосковського повстання 1863–1864 років; воював у ранзі капітана. Після поразки повстання повернувся до Львова, проте був заарештований австрійською владою та відсидів два роки у в’язниці.

У літературній творчости постійно звертався до української тематики. Вивчав історію України, розвінчував московитські фальсифікації української історії, зокрема Ніколая Карамзіна, активно виступав проти москвофільства. Всупереч усталеним у польському суспільстві оцінкам позитивно оцінював гетьмана Богдана Хмельницького, був речником українсько-польського єднання. У своїх творах часто використовував українські вислови та побутові сцени з життя галицьких українців. Похований на Личаківському цвинтарі. Народився у Станіславові (нині Івано-Франківськ) 1838.

7 серпня 2026 року о 15:00 у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури відбудеться відкриття виставки робіт українського громадського діяча, художника, фотографа та директора Українського інституту у Празі Ростислава Прокопюка.

Експозиція “Енергія добра” — це добірка живописних і фотоартробіт митця, які відображають поєднання українського і європейського культурного контексту. Під час виставки студенти, викладачі, гості академії та усі охочі можуть ознайомитися із сучасним українським мистецтвом у міжнародному контексті.

Серед представлених на виставці робіт — «Місто під дощем», «Вимір світла», «Зелений шлях», «Сонячне прощання», «Світло на краю світу», «Земля цвіте», «Дорога до моря», «Зустріч двох берегів», «Кольоровий вітер на воді», «Таємниця. Вечір для двох», а також серія авторських фотоарт-робіт.

«Моя творчість — не лише про мистецтво, а й про людину, її душу, пам’ять, біль, надію і силу. Кожна картина, фотографія чи колаж народжувалися з моїх емоцій і бажання поділитися ними з глядачем. Хочу, щоб кожна виставка ставала простором для щирих зустрічей і діалогу, а кожен, хто зупиниться перед роботами, відчув: тут є щось більше, ніж просто фарби на полотні», — говорить Ростислав Прокопюк.

Окрім відкриття виставки, цього ж дня з 15:45 до 17:00 відбудеться авторська моновистава Ростислава Прокопюка «Каву п’ють живі».

Це емоційна театральна постановка, що через особисті історії, переживання та рефлексії порушує теми життя, втрат, людської стійкості та надії.

“Творчість та діяльність Ростислава Прокопюка поєднує український і європейський культурні контексти. Такі проєкти розширюють можливості для діалогу, взаєморозуміння та утвердження українського голосу у світі”, — підкреслює програмна директорка Фундації Пилипа Орлика Ярина Ясиневич.

Виставка триватиме до 26 серпня 2026 року.

Місце проведення: Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, м. Київ, Вознесенський узвіз, 20.

Вхід вільний.

Організатори проєкту: Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Фундація Пилипа Орлика та Український інститут у Празі.

Здається, Трамп бреше щоразу, коли відкриває рот. Останній приклад був в Анкарі, Туреччина, під час саміту НАТО, коли президент США Дональд Трамп дав президенту України Володимиру Зеленському слово щодо ліцензії на виробництво ракет Patriot. Є відео цієї обіцянки назавжди. Але що з того! Чесно кажучи, враховуючи історію Трампа і Зеленського, я не впевнений, що Зеленський йому повірив. Але Зеленський  діяв. Я впевнений, що українських виробників попередили та дали зелене світло, щоб розпочати або продовжити свою роботу.

Вчора, у п’ятницю, 31 липня 2026 року, президент Трамп висловив низку незв’язних і нелогічних заяв по телебаченню, щоб пояснити, що він не виконує попереднє зобов’язання дозволити Україні побудувати власний завод з виробництва протиракетних комплексів Patriot для захисту від російських атак. Трамп сказав:

«Ми не погодилися на це. Ми говоримо про це. Але важко віддавати такі технології. І я не думаю, що це колись станеться, але, знаєте, якщо ви віддасте ці технології, вони можуть колись звернутися проти вас. Знаєте, це можливо. Ви подивіться на війну, це траплялося кілька разів протягом багатьох років, чи не так?»

До неспровокованого вторгнення Трампа та Нетаньяху в Іран, де Трамп з першого ж удару вбив понад 150 іранських школярок, чого Америка ще не визнала, по всій Європі було багато ракетних систем Patriot. Але зараз вони розгорнуті на Близькому Сході. Польща зазначає, що наразі має лише дві такі системи. Чесно кажучи, я пам’ятаю, що бачив щонайменше дванадцять таких в аеропорту Ряшів у березні цього року.

Україна повністю прокинулася і дуже добре усвідомлює свої потреби та брехливість Трампа. Очікується, що Україна вироблятиме подібні оборонні системи з американською ліцензією чи без неї. Ліцензування було б великою перевагою, але,звичайно, якщо є щось, чому не можна довіряти, то це слова нинішнього американського президента. Зрештою, він засуджений злочинець і психотичний брехун.

Ще одним пунктом, можливо, символічним для України, є нещодавнє прийняття Сенатом Сполучених Штатів так званого законопроекту Грема-Блюменталя щодо санкцій проти Росії величезною більшістю голосів. Дванадцять сенаторів проголосували проти, одинадцять з них Демократи.

Чому Демократи проголосували проти законопроекту? Я не міг зрозуміти, поки не прочитав остаточну версію.

Це абсолютно безглуздий законопроект. Оновлений текст законодавства надає президенту США право відмовитися від застосування будь-яких санкцій чи обмежень, якщо Білий дім надасть письмове підтвердження того, що така відмова «відповідає національним інтересам Сполучених Штатів», та звіт, що викладає підстави для сертифікації. Ого! Все і вся може розглядатися в національних інтересах, особливо в Сенаті, де панує партійність і підлабузництво.

Є ще одна річ, яку слід врахувати. Я не був і не залишаюся шанувальником сенатора Ліндсі Грема. Він був настільки дволичною людиною, наскільки це можливо. Він був анафемою для сенатора Джона Маккейна, з яким він потоваришував, а потім зрадив.

З чисто об’єктивної точки зору, а також з точки зору часу, факт залишається фактом: початковий законопроект був внесений у квітні 2025 року. Нічого більше не сталося, з незначними оновленнями. Сенатор Грем наполягав на тому, що він не ставить законопроект на голосування, навіть попри те, що було понад вісімдесят двопартійних співавторів, бо він працював з президентом, щоб зробити законодавство прийнятним для Трампа. Сенатор Ліндсі Грем помирає, і раптово (через два тижні) законопроект приймається. Схоже, що насправді проблемою були сенатор Грем та його друг президент Трамп. Сенатор Блюменталь та деякі етичні сенатори-республіканці наполягали на його прийнятті. На жаль, це не має значення, наскільки це вигідно Україні та фактично санкціонує Росію, бо в Овальному кабінеті, я переконаний, є російський агент.
До речі, Трамп здатний засвідчити все що завгодно в національних чи власних інтересах.
1 серпня 2026 року

Аскольд Лозинський

90 років тому:

2.08.1936 – Митрополит А. Шептицький видав пастирське послання «Осторога перед загрозою комунізму», у якому зокрема зазначив «Коли большевики говорили про свободу, розуміли неволю, коли говорили про добробут, тим словом називали голод, коли говорили про ради, совєти, тим словом називали систему, в якій нікому не вільно висказувати своєї думки, коли говорили про владу селян, розуміли систему, в якій селянин змушений до безплатної роботи, за яку не дістає навіть достаточного кусника сухого хліба. А коли говорили про владу пролетарську, то пролетаріятом називали касту, що кров із народу витискає».

«Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву. Треба ту правду пригадувати всім вірним й цілій українській суспільності тим усильніше в наших часах, коли комуністи, щоб збаламутити й здурити вірних христіян, удають віруючих людей і святотатсько приступають до св. Тайн, діставши такі прикази з Москви».

150 років тому:

2.08.1876 – у м. Літин на Вінниччині народився Степан Слободянюк-Подолян – художник, педагог, колекціонер. Закінчив Одеське художнє училище (1899-1901), був вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв (1905-1912). Один з ініціаторів створення та директор (1921-1923) Вінницького художнього музею; подарував музею свою колекцію монет, книг і картин. З 1925 мешкав у Катеринославі, нині Дніпро. Найбільше проявив себе як майстер портрета. Помер у Ленінграді, нині Петербург 1932.

Петро Герасименко

Роздмухування антиукраїнських настроїв у Польщі з певного моменту стало засобом для отримання політичних дивідендів. Польські політики, які цим займаються, переконані: історичні спекуляції допоможуть їм на виборах. Насправді ж вони граються з вогнем, ризикуючи запустити неконтрольовані процеси суспільної радикалізації.

А ще – остаточно поховати польські зовнішньополітичні амбіції щодо лідерства в регіоні Центрально-Східної Європи.

Українці мають усі підстави бути невдоволеними власними політичними елітами. Низькі моральні якості, брак стратегічного мислення, розмита й нечітка ідеологічна складова – риси, характерні для українських політиків. А ще – надмірна меркантильність і неспроможність поставити національні інтереси вище за особисті. Це може викликати справедливе обурення, але варто також зважати на те, що тривала відсутність власної держави не сприяє формуванню відповідальних компетентних еліт. Водночас польські політики також не святі й не ідеальні. У чомусь вони навіть мислять більш примітивно, ніж українські, і керуються не раціональним розрахунком, а поверховими інстинктами, фобіями й упередженнями.

Польща давно плекає амбіції щодо регіонального лідерства, а також розглядає себе як один з альтернативних центрів Європи, частково опонуючи офіційному Брюсселю. Економічний і людський потенціали загалом дають Варшаві підстави претендувати на особливе місце у структурі європейської безпеки.

Також Польща має власний погляд на певні аспекти європейської політики.

Варшава сповідує переважно традиційні консервативні цінності і не підтримує захоплення частини брюссельської бюрократії мультикультуралізмом, надмірною секуляризацією та іншими елементами ліволіберального порядку денного. За грамотного позиціонування Польща могла б посприяти внутрішньополітичній корекції ЄС і зробити Європу сильнішою. Додати їй віри у власні сили, допомогти позбутися комплексу провини, стати стійкішою до зовнішніх загроз. Але на заваді цій шляхетній справі стоїть одна суттєва перешкода: рівень мислення значної частини польських політичних еліт не відповідає їхнім глобальним амбіціям.

В історії України було багато трагічних сторінок. Українці не раз ставали жертвами загарбників і втрачали незалежність. Зазнавали утисків, принижень, відчували політику колонізації та асиміляції. А Голодомор 1932–1933 років за масштабом жертв взагалі є однією з найбільших національних трагедій у Європі та світі.

Проте в Україні така жахлива подія не перетворилася на інструмент заробляння політичних дивідендів. Верховна Рада не ухвалює щороку нових постанов, які засуджують цей та інші злочини проти української нації. Трагічна історія не є головним елементом політичної конкуренції між партіями. Вшанування пам’яті померлих відбувається в контексті пам’яті, а не перетворюється на політичне шоу.

Зовсім інакше поводяться польські політики. Вони забрали в істориків право вивчати минуле й перетворили його на засіб мобілізації електорату й роздмухування міжнаціональної ворожнечі.

Гіперфіксація на Волинській трагедії і боротьбі з українським націоналізмом виглядає щонайменше дивно. Вона більше схожа на прояв фантомного болю через втрату східних кресів, ніж на вшанування пам’яті померлих. Адже в історії Польщі були значно трагічніші події. Під час окупації країни Третім Райхом загинуло до двох мільйонів поляків. Жертвами Варшавського повстання 1944 року стали до 200 тисяч осіб. У Катині за півтора місяця було вбито 22 тисячі польських військових. Під час польської операції НКВС 1937–1938 років, яка є частиною Великого терору в СРСР, розстріляли понад 110 тисяч поляків.

Проте польські політики чомусь зробили центром своєї уваги саме події на Волині 1943 року. Та ще й вирішили увімкнути режим вибіркової амнезії.

Україна ніколи не ставила за мету знищення польської державності чи перетворення Польщі на слабку залежну країну. Москва, навпаки, мала таку мету і не раз втілювала її в життя. Здавалося б, цих фактів цілком достатньо, щоб польські еліти зробили правильні висновки на майбутнє.

Однак у той час, коли історія надала Польщі чудовий шанс поквитатися зі своїм стратегічним супротивником – Росією – та спільно з Україною змінити баланс сил на континенті, польські політики вирішили зробити акцент на Волині й боротьбі з українським націоналізмом. Це виглядає щонайменше дивно і ставить під сумнів поширене уявлення про зрілість польських еліт.

Навпаки, кілька століть історії, схоже, нічому не навчили наших західних сусідів.

Після початку повномасштабної війни Росії проти України в дипломатичних колах активно циркулювали обговорення про створення Балто-Чорноморського союзу. Планувалося, що альянс держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями, стане фундаментом для захисту Європи від зовнішніх загроз та потужним фактором стримування російського імперіалізму. Очікувалося, що провідну роль у союзі відіграватимуть Україна і Польща. Водночас Варшава претендувала на участь у ключових домовленостях щодо України й позиціонувала себе як головного адвоката Києва в Європі.

Проте минуло зовсім небагато часу, і ситуація змінилася. Пояснити таку трансформацію з погляду логіки важко. Можливо, польські політики злякалися власної сміливості. Можливо, геополітична ноша виявилася для них надто важкою. Але зараз Польща дедалі частіше виступає не адвокатом, а прокурором України. І хоча офіційна Варшава зберігає антиросійський вектор у зовнішній політиці, вона вже не розглядається як головний і найбільш жорсткий противник Москви у Європі.

Показовою є вкрай стримана реакція польських політиків на падіння російської ракети на території Польщі зранку 30 липня. З одного боку, лунають обережні заяви про утримання від передчасних висновків. А з іншого – критика уряду за «втягування» Польщі у чужу війну та вимога не передавати Україні додаткові засоби ППО. Така поведінка польських політиків не дуже пасує статусу претендентів на роль глобального гравця. І це усвідомлюють в інших європейських столицях.

Так, Варшава може фантазувати про свою особливу місію та місце у світі. Але вузькість мислення польських еліт руйнує будь-які грандіозні перспективи. Фантомні болі і привиди минулого стоять на перешкоді величному майбутньому. А кожен новий напад на українців у Польщі знищує геополітичні мрії Варшави про лідерство. Бо справжні лідери не ведуть боротьбу з тими, хто відійшов у вічність.

Під час першого матчу другого кваліфікаційного раунду Ліги Європи, що в ньому київське «Динамо» приймало грецький ПАОК, стався ганебний скандал.

Діялося в польському Любліні, на однойменній арені. Наприкінці поєдинку, в якому елліни святкували перемогу – 3:2, вболівальники гостей здійняли так званий прапор так званої і наразі ще Росії. Річ ясна, цю шмату гості принесли на стадіон з метою провокації. Власником їхнього клубу є російський бізнесмен грецького походження Іван Саввіді. Свого часу цей тип був депутатом так званої російської державної думи від партії «Єдіная Расія». У 2012 році, коли ПАОК перебував на межі зникнення, він купив контрольний пакет акцій і погасив борги клубу. У 2015 році негідник привітав анексію кацапами українського Криму.

Цього персонажа взагалі мали б довічно усунути від гри мільйонів за інцидент, який стався 2018 року в Салоніках, де його команда, в рамках чемпіонату Греції, приймала АЕК. Тоді, вже у доданий час, суддя відмінив гол господарів через очевидне положення поза грою. Оскаженілий Саввіді був вибіг на поле з пістолетом у кобурі, який намагався дістати, погрожуючи арбітру закінченням кар’єри. Вгамували його власні охоронці. Варто наголосити, що чимало футбольних функціонерів, тренерів пожиттєво були відсторонені від футболу за куди менші гріхи.

І в бабці перепитувати не треба, що тут не обійшлося без продажності найвищих світових і європейських чиновників од футболу, які лигають криваві московські хабарі, а, відтак, перебувають на короткому поводку Кремля і всіляко потурають москалям. Саввіді вийшов тоді сухим із води, а його клуб далі є таким собі «московським патріархатом» у континентальному футболі. Добре відомо про довголітні дружні стосунки між уболівальниками ПАОКа та москвинського ЦСКА.

Далі – більше. Підтримати греків прибули фанати «Відзева» з міста Лодзь. Як вони стверджували, що вчинили так з ненависті до Бандери й УПА. На свій сором і ганьбу Польща, з пасу свого президента, який через власну електоральну вигоду ладен знову роздмухати неприязнь між двома народами, нині скаженіє у сліпій ненависті до українців.

Поляки не вельми охоче обговорюють тему, що й нині багато їхніх клубів мають давні й задокументовані приятельські стосунки з москвинськими клубами. Зокрема, цей «Відзев» також братається з кацапським ЦСКА. Але цього разу куті передали меду. Адже ці невігласи опинилися під московською ганчіркою-«трикольором» і разом із грецькими бовдурами вигукували всілякі образи в бік «Динамо», українських героїв, України.

Головний лейтмотив реакції в Польщі на люблінську ганьбу – можна ненавидіти УПА й Бандеру, але стояти під прапором «руских кабанів» – то вже занадто. «Відзев» і його фанати зазнали нечуваного шквалу критики. На стадіоні ж українські вболівальники спробували прорватися до сектору із негідниками, але охоронці застосували проти них сльозогінний газ.

Ця московська «тряпка» в Любліні стала своєрідною міткою для терористів. Уже наступного дня в Люблінському воєводстві впала російська крилата ракета Х-101. Повідомлялося, що поблизу села Тарнава-Колонія було чути потужні вибухи й виявили велику вирву. Інцидент обговорювали в польському Сеймі, а їхній міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш наголосив, що «головним джерелом загрози для Польщі та країн НАТО залишається Росія, а підтримка України з боку офіційної Варшави буде продовжена».

Правильна заява. Але чому ж тоді в Польщі нападають на людей, які спілкуються українською, а не на осіб, що ригають кацапським «язиком»? Де були всі ці польські націоналісти, коли з люблінської арени виходили фанати ПАОКа й «Відзева», що на стадіоні розмахували прапором Московії?

Втім, це чужинці. Головний тренер «Динамо» Ігор Костюк вважає подію з москальською шматою умисною й неприпустимою. Мовляв: «Вважаю, що це свідома првокація з боку людей, які не розуміють, що в нашій країні триває війна, яка приносить величезні страждання – руйнуються домівки, гинуть наші мирні жителі. Дуже наприємна ситуація».

Неприємна? Ганебна! Хочеться запитати в Костюка: «Чому ви, «голуби сизі», далі грали, якщо на трибунах з’явився цей кривавий символ страждань України? Як тут не пригадати листопадову подію 2024 року в Румунії, де господарі, в рамках Ліги націй УЄФА, приймали збірну Косова. За нічийного рахунку, вже у доданий час, горді косовари залишили поле, бо на трибунах з’явилися прапори їхнього запеклого ворога Сербії, а також лунали політичні гасла на підтримку цієї країни.

Після заяви Костюка, «із жорсткою офіційною заявою» виступило київське «Динамо». «Щодня у кривавому протистоянні з підступним ворогом гинуть найкращі сини та доньки України. Наші міста й села піддаються терористичним бомбардуванням. Ці та інші варварства здійснюються саме під тим «триколором», яким уболівальники ПАОКа вирішили присмачити свої емоції від футбольного дійства», – йдеться у ній. Чого варті ті слова без чину? Якщо навіть УЄФА оштрафує грецький клуб – для нас це не так важливо. Треба було відразу покинути поле, що б привернуло увагу світу до нечуваного геноциду великого народу в центрі Європи.

Дива не сталося. Київська команда поступилася грекам і в другому поєдинку, опустившись до нижчого за рангом турніру Ліги конференцій. Тут виокремилися вболівальники естонської «Левадії», що в матчі їхньої команди проти шведського «Гетеборга» вивісили банер «Stop War» («Зупиніть війну»).

Схоже вчинили й поціновувачі гри мільйонів із іншої дружньої нам країни – Данії. Житомирське «Полісся», в матчі кваліфікації Ліги конференцій, у словацьких Кошицях, приймало «Копенгаген». Нечисельні вболівальники гостей розгорнули були величезний банер «Stay strong Ukraine. Fighternation» («Залишайся сильною, Україно. Нація воїнів»).

Хочу зізнатися, що не маю жодних симпатій до «Полісся». Навіть, коли вони грають на міжнародній арені. Президентом цього клубу, його «папою», є співвласник «АТБ» Геннадій Буткевич, мама якого Неллі Буткевич катувала українських дисидентів. Про її злодіяння свідчать Йосиф Зісельс, Михайло Луцик, Йосип Тереля, Дарія Гірна, Анатолій Ільченко. В часи сов’єцької окупації, в Дніпропетровській психіатричній лікарні, ця особа проявляла верх садизму й особливого ентузіазму боротьби з «інакодумством». Їй нині понад 90. Житомирський клуб помпезно вітав її з ювілеєм, назвавши «прикладом сили духу», всіляко шанує, вона відвідує матчі «Полісся», яке обмежило коментарі щодо неї на своїх сайтах і офіційних сторінках.

Чи маємо дивуватися нині полякам, грекам тощо, якщо на весь світ демонструємо приклад безкарності за злочини катів чолових представників української нації? Не з однієї цієї Неллі Буткевич нині «ліплять» шановану й заслужену особу. Є ще так звані судді Борис Плахтій, Сергій Кіпень, які вже наприкінці 80-х минулого століття, коли вже конала сов’єцька імперія, примудрялися засуджувати на смерть воїнів УПА. Нині в Україні вони, за те, що нищили українських героїв, одержують від Української держави понад 200 тисяч пенсії…

Насамкінець, про подію 50-річної давності. У 1976 році, в канадському Монреалі, відбувалися літні Олімпійські ігри. Чисельна українська громада не оминала нагоди відвідувати змагання з усіх олімпійських видів, особливо, в яких брали участь українці. Хоч виступали вони тоді під прапором сов’єцької імперії. Звісно, не оминали нагоди гаслами та банерами привернути увагу до своєї Батьківщини, яка на тоді перебувала у пазурах Москви. Вершиною виявлення протесту став чин репрезентанта Спілки Української Молоді Данила Мигаля з Тандер-Бей. Під час напівфінального поєдинку між футбольними збірними тодішньої Німецької Демократичної Республіки та Сов’єцького Союзу, за який виступали чимало гравців київського «Динамо», у другому таймі, 20-річний хлопець вибіг на поле із національним прапором. Танцюючи у центрі арени гопака, він неодноразово вигукував «Свободу Україні!». Діялося на очах ошелешених футболістів, суддів та п’яти десятків тисяч глядачів, які гучно аплодували, впродовж декількох хвилин, аж поки не оговталися поліцейські і втрьох не вивели Данила за межі поля.

Григорій Жибак

У Чорному морі українські морські дрони уразили два судна, задіяні в логістиці та експорті російських ресурсів.

Про потоплення контейнеровоза повідомили у «Росатомі», а відео ураження нафтового танкера опублікував президент України Володимир Зеленський.

Затонув російський контейнеровоз «Янина», який належить компанії FESCO, що входить до держкорпорації «Росатом».

Атака на судно відбулася в ніч на 1 серпня за 130 морських миль від Новоросійська за допомогою двох морських безпілотників.

Окрім контейнеровоза, ураження зазнав нафтовий танкер BOURDA, який прямував до російського порту Тамань.

За даними War & Sanctions, судно ходить під прапором Ліберії та належить до так званого «тіньового флоту» Росії.

Танкер задіяний в експорті російської нафти марки Urals та нафтопродуктів у період дії нафтового ембарго.

Перевезення здійснювалися з російських портів на Балтійському та Чорному морях до третіх країн в інтересах компаній «Роснефть» та «Сургутнефтегаз».

Зокрема, у лютому та травні 2025 року танкер вивіз нафту із порту Усть-Луга до Індії для компанії «Роснефть».

Нафтовий танкер BOURDA. Фото: VesselFinder

У липні того ж року судно доправило російські нафтопродукти з Усть-Луги до Єгипту, а у вересні та листопаді — до ОАЕ та Сінгапуру в інтересах «Сургутнефтегазу».

У лютому 2026 року танкер BOURDA здійснив черговий рейс з експорту нафтопродуктів із російського порту Тамань до Сінгапуру.

21 лютого цього року Україна застосувала персональні санкції проти капітана цього судна.

Джерело: Мілітарний