«…Життя моє — це постійне змагання: за існування, збереження людської гідності, справедливості й протистояння зла та самого себе. Тяжка й складна це наука — уміння жити. Особливо для тих, хто певною мірою намагається жити по правді й не розмінює своїх чеснот на привабливі спокуси. – У моєму житті було багато суддів — хоч відбавляй. Усіляких і різних: злих і жадібних, хвастунів і хитрунів, лукавих і блаженних, політичних спекулянтів і кар’єристів. А головне — людей втраченої совісті. У цьому вся суть. – Натрапляв на доноси й погрози. Але страх не переслідував і не гнітив мене. Свою пайку страху я майже вичерпав під час війни…»
На початку цьогорічного вересня засновник громадської ініціативи «Історія УАПЦ», вчений, який ґрунтовно досліджує історію національно-визвольних змагань України у XX столітті, автор низки історичних книг Андрій Ковальов, відомий як український політолог, політичний аналітик, історик, релігієзнавець та журналіст, знаний дослідник УАПЦ Першого відродження, який до того ж є діючим офіцером ЗСУ, речником Генерального штабу Збройних сил України, одночас – редактор популярного дослідницького пабліку в мережі Facebook «Історія УАПЦ», в якому йдеться про історію Православної Церкви України, повідомив своїх читачів, що у київському видавництві «Кліо» вийшла друком книга спогадів Тараса Микитовича Кохна п.н. «Столітнє змагання за життя та справедливість», яка з’явилась коштом благодійного фонду «Спадок Гетьманщини».
Андрій Ковальов, зокрема, написав й про автора цих споминів, зазначаючи, що «….Тарас Кохно з дитинства опинився у вирі подій українського церковно-визвольного руху. Тарас Кохно – син закатованого большевиками священика УАПЦ протоієрея Микити Кохна. Він народився на хуторі Набоків, коло Городища (нині Черкаська область) у 1923 році, де настоятелем Миколаївського храму був його батько-священик Микита Кохна. цю маленьку парафію восени 1923 року відвідав архиєпископ Нестор Шараївський, який став хрещеним батьком пана Тараса Кохна. З дитинства пан Тарас Кохно панамарював на парафіях УАПЦ, де служив його батько. Він знав багатьох священиків та єпископів УАПЦ, разом з батьком та родиною переїздив на нові парафії УАПЦ, прислуговував під час богослужінь митрополиту Київському і всієї України Миколі Борецькому, був іподияконом митрополита Харківського і всієї України Івана Павловського. Тарас Кохно згадує про парафії УАПЦ на Черкащині, де служив його батько у 1920-х роках, згадує про служіння батька і митрополита Миколи Борецього у Єлизаветграді (Кропивницькому), згадує про УАПЦ першого відродження у Харкові, а також згадує про відродження УАПЦ у Харкові під час Другої світової війни. Тому спогади пана Тараса є цінним джерелом з історії УАПЦ….».
Слід пригадати, що минулоріч, десь в середині 2025-ому року, заходами згаданого вище Андрія Ковальова до моїх рук потрапила, як на мене, інша дуже цікава книжка старшого брата пана Тараса Кохна – Валентина Кохна п.н. «З лебединської стежки – у далекий світ. Спогади» (2024). В описі до цієї книжки йшлося, що «…Книга містить спогади Валентина Кохна — сина протоієрея Української Автокефальної Православної Церкви першого її відродження в 17–30-х роках ХХ століття Микити Кохна, активного учасника українських національно-визвольного та церковно-визвольного рухів, який доклав багато зусиль для збереження пам’яті про український церковно-визвольний рух, з украпленнями вияснень і доповнень його брата Тараса Кохна. Автор розповідає про своє дитинство, яке припало на період Голодомору, юність у передвоєнному й окупованому гітлерівськими військами Харкові та післявоєнне життя в Німеччині й США….». – Згідно з інформаціями того ж таки Андрія Ковальова, брат Валентина «….Тарас Кохно у Німеччині в Мюнхені навчався у Технологічному університеті, а у 1952 році виїхав до США. Згодом навчався в Університеті Міннесоти на факультеті електричної інженерії, а потім у Іллінойському технологічному інституті. Близько 50 років Тарас Кохно працював інженером-електриком, серед них 30 років — на посаді головного інженера фірми, у якій проєктував і будував великі летовища, лікарні, хмарочоси, готелі у США і за кордоном, зокрема у Саудівській Аравії, Індонезії, Єгипті, Іраку, Південній Кореї, Сінґапурі, Гонконґу. Валентин і Тарас Кохни були засновниками парафії Святого Андрія Первозванного у Блумінґдейлі, штат Іллінойс. Дочка отця Микити та Віри, Катерина Кохно, ще у роки Другої світової вчилася у медичному інституті, а під час евакуації у Мюнхені навчалася в Українському вільному університеті, де, зокрема, захистила дисертацію на тему критичного аналізу основ совєцького комунізму. У США з 1950 року Катерина Кохно продовжила навчання у Колумбійському університеті в Нью-Йорку і після цього понад пів століття працювала професором у різних університетах США. За свої наукові досягнення пані Катерина Кохно мала низку нагород від президента США. Дружина отця Микити Кохна — Віра — померла і похована у США, так само у старості упокоїлися її діти, Валентин та Катерина. Середній син Тарас Кохно мешкає у Чикаґо і у 2023 році відзначив столітній ювілей. Нині у США живуть онуки, правнуки та навіть праправнуки Микити Кохна — українського священика-мученика, який приніс себе у жертву за Христа, Україну та Українську православну церкву….»
У своїх спогадах «Столітнє змагання за життя та справедливість» (2025) Тарас Кохно розлого пише про Голодомор – ґеноцид українського народу, описує, як большевики знищували УАПЦ, репресували, а згодом і стратили його батька. Коли пан Тарас оселився у Сполучених Штатах Америки, то став активним діячем Українського Православного братства імені Митрополита Василя Липківського у Сполучених Штатах Америки, разом зі старшим братом Валентином вони були фундаторами української правосланої парафії Кафедрального собору святого апостола Андрія Первозванного у Блумінґдейлі, стейт Ілліной. Слід окремо зауважити, що кожен прихильник та читач сторінки «Історія УАПЦ» може безкоштовно отримати примірник книги спогадів Тараса Кохна, оскільки Благодійний фонд «Спадок Гетьманщини» безкоштовно подарує кожному охочому примірник книги. Минулого ж року, завдяки меценатам Благодійного фонду «Спадок Гетьманщини» усі охочі прихильники та читачі цієї групи безкоштовно отримали книгу спогадів Валентина Кохна, старшого сина отця Микити Кохна і брата Тараса Кохна.
У своєму вступі до нової книги виключно вже своїх споминів «Немислимі війни» Тарас М. Кохно пише: «… Наступною «немислимою війною» є напад Російської Федерації на Україну. За своєю формою вона відмінна від Другої світової, але за змістом ідентична. Росія — агресор і засуджена за кримінальні вчинки, але чомусь поводяться з нею обережно, з явним побоюванням. – За своєю територіальною величчю, масовою участю війська та великими втратами в людях і зброї порівнюють цю війну з Другою світовою. Що ж до ведення і керівництва за участі політичного нездорового впливу, то часом воєнні операції доводять людину до відчаю. – Російська Федерація зі своєю атомною зброєю, всіма приналежними народами, автономними республіками і найбільшою армією світу є великою потугою. Крім того, Китай купує в Росії незліченну міру сирої нафти, натомість постачає їй важливі мілітарні частини й електронні вироби та допомагає фінансово й політично. Індія та Бразилія користуються дешевою російською нафтою і підтримують Росію морально й політично. Північна Корея посилає Росії велику кількість зброї й масу війська через Москву відразу на фронтову лінію проти України. Іран постачає російське військо необмеженою кількістю дронів, бомб, ракет, якими під час нічних нальотів Росія відбуває своє щоденне бомбардування селищ, шкіл, шпиталів, музеїв, дитячих садочків, церков і навіть зоопарків….»
В іншому розділі згаданої книги споминів п.н. «Гідність і лукавство» їх автор Тарас М. Кохно зазначає, що «…Одна лише Україна зі своєю доблесною армією, обмежена американськими вимогами у веденні воєнних операцій, понад три роки боронить себе і всю Європу від загарбання імперіалістичною Росією. – У разі недотримання приписаних вимог Україна загрожена втратою будь-яких допомог. У таких умовах вона приречена на повну поразку й колосальну втрату війська та мирного населення. І все тому, що недолугі верховні проводирі світу цього дуже чутливі до зухвалих погроз московських посіпак. Вони погрожують Третьою світовою війною та атомними бомбами, якщо Західний альянс не погодиться з їхніми вимогами. А їхні вимоги — совєтська Російська імперія, якою була Росія на час закінчення Другої світової війни. – При цьому мушу зауважити виняткове поводження диктаторів двох незначних країн — Угорщини й Словаччини. З усіх східних і центральних країн Європи, що були поневолені Совєтським Союзом, лище ці дві активно підтримують Путіна у відновленні Совєтського Союзу, але водночас залишаються членами НАТО й об’єднаної Європи. Чомусь за старання всіх українських президентів із Зеленським включно ці привілейовані союзи Україні недоступні. – Попідіймали голови всі головорізи. Пихатий Путін втішається своєю «перемогою» і, скориставшись заявою Трампа про продовження воєнного стану, відкрив нищівну офензиву — повітряну і фронтову. Попри старання припинення взаємного мордування й закінчення війни створив хаос та ілюзію про мирне співжиття людства. – Усі ці жахливі події спонукали мене до дії. І я вирішив описати свої спогади й думки в новій книзі під назвою «Столітнє змагання за життя і справедливість»….».
Вдумливим й трагічним є розділ споминів Тараса М. Кохна п.н. «Роки Голодомору», в якому автор пише: «…Ці злиденні роки, описані письменниками, істориками й живими свідками, насвітлюють неосяжну в історії людства подію діянь сатани — наочного смертовбивства. – Моїм бажанням є продовжити цю тему з метою насвітити її в особистому баченні того незбагненного жаху, страху і масового наочного вмирання людства. – У цей час я маю сто один рік життя. – На той час мені сповнилось дев’ять літ. Ми не були селянами, не мали своєї хати, також землі. Винаймали одну кімнату в старости місцевої церкви. Батько був одним зі священників, призначених митрополитом Василем Липківським для українізації церков на Київщині. І ця парафія була однією з тих, яку батько українізував свого часу. – Городецьке було мальовничим селом, розміщеним поблизу великого ставу, що потопало в садках. – Говорячи про голод, люди, які не були свідками, розуміють його як пошесть, у якій згинули голодною смертю мільйони людей. Голодомор був більш жахливим явищем. Перед голодом і смертю тих, хто не вижив, довгий час панував терор, моральне й фізичне знущання над невинними людьми, насильство та розгул активістів і комсомольців — передового елементу суспільства того часу…». – « Говорять, що голодна смерть є найбільш болюча, особливо остання стадія вмирання, яка переноситься в страшних муках. – З моїх спостережень, повільна голодна смерть проявляється в такій послідовності: в більшості випадків спочатку людина худне до такого стану, що ви бачите її як кістяк, обтягнутий поморщеною шкірою. Потім все тіло пухне, особливо живіт. Потім шкіра тріскається й відкриваються рани по цілому тілі. А після цього — вже неминуча смерть.– Люди їли все, що попадало їм до рук: траву, солому, гнилу картоплю, собак, навіть були випадки канібалізму. Але, крім того, мерли як мухи. Було страшно вийти на вулицю, вкриту трупами людей...»
Пригадує Тарас М. Кохно й свою мандрівку до Полтави» «…У Полтаві нас гарно й співчутливо прийняв знайомий священник. На той час вже багато було відкрито по Україні українських церков УАПЦ митрополита Василя Липківського. Цей священник був висвячений у 1941 році в Харкові. Він не мав нагрудного хреста, і мама подарувала йому батьківський срібний хрест, за що він був дуже вдячний….».
Мене, як полтавця з походження, зацікавили також фраґменти споминів Тараса М. Кохна, у яких йдеться про видатних людей, народжених якраз на історичній Полтавщині: «…По таборах також були різні організації: громадські, розвагові, навчальні і фахові курси, спортивні клуби і, як завжди, харитативні одиниці, які збирали кошти «на благо неньки України». Були різні аматорські гуртки: театральні, співочі, літературні, музичні й танцювальні, молодіжні організації: СУМ, Пласт, ОДУМ. Не бракувало і політичних партій. – Серед вищих навчальних закладів активно працював Український вільний університет (УВУ), Український технічно-господарський інститут (УТГІ) і Духовна академія. У галузі мистецтва, театру, співу й музики чарували нас такі уславлені групи та ансамблі, як театр Блавацького, театр Гірняка, Капела бандуристів імені Тараса Шевченка Григорія Китастого, хор «Україна» Нестора Городовенка, Квартет імені Лисенка та оперний ансамбль П’юрка, відомі талановиті співаки опер і оперет: Ігор Зайферт — тенор, прем’єр Харківської опери, Горохів — баритон, лауреат найвищої совєтської премії, Кабанцев з дружиною — прем’єри Дніпропетровської опери, тенор і сопрано, Мартиненко — баритон, прем’єр Київської опери, Носенко — сопрано, прем’єрка Полтавської опери та багато інших відомих співаків, художників, скульпторів, поетів, письменників, істориків, науковців та відомих особистостей в інших галузях науки і мистецтва….». – «…Українську мову викладав професор Юрій Шевельов, найбільший знавець слов’янських мов на той час і відомий літератор, українську літературу — професор Олександр Попів, математику — відомий учений, професор Рябокінь, історію — професор Дубровський, географію — професор Соловей, інші предмети — інші відомі харківські професори.
Раніше, у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи» (2021), я, зокрема, писав з посиланням на численні джерельні матеріали, що наш земляк видатний український хоровий дириґент, художній керівник капели «Думка», заслужений артист УРСР, – Городовенко Нестор Феофанович народився 09 (21) листопада 1885 року у маленькому лохвицькому селі Венслави (за даними Тараса Кохна, – 27 жовтня 1885 року), а відійшов за межу Вічності 21 серпня 1964 року у великому канадському місті Монтреалі. – Нестор Феофанович 1907 року закінчив Глухівський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах міст Лохвиці, Переяслава, с.Ольгополя (тепер – Вінницька область), де викладав співи й керував хорами. Починаючи від 1917 року Нестор Городовенко — в Києві: спершу – викладач 2-ї української ґімназії, керівник хорів університету і Всеукраїнської вчительської спілки, у 1919-37 роках — художній керівник і головний дириґент капели «Думка», у 1937-42 роках — дириґент Українського ансамблю пісні і танцю. До речі, на думку Тараса М. Кохна: «…Найбільш славним і творчим періодом його життєвого шляху був хор «Думка», яким Городовенко керував від 1919-го до 1936-го року. В історії українського хорового мистецтва «Думка» досягла вершини майстерності виконання української пісні. В основі цих досягнень була любов до свого народу в часі українського національного відродження, надзвичайно якісний склад хору й талановитість дириґента. Склад хору «Думка» був феноменальний. Найкращі професійні вокальні сили міста Києва увійшли до неї з перших днів її заснування. Багатьох співаків Городовенко мав змогу добирати з усіх частин України під час концертованих подорожей. В доборі голосів Городовенко ставив високі вимоги до діапазону і тембру голосу, артикуляції, дикції, слуху і сольфеджіо. Сам Городовенко мав абсолютний слух, велику музичну пам’ять, прекрасно грав на скрипці і мав чудовий тенор…». – Улітку 1920 року з Першою мандрівною капелою Дніпросоюзу здійснив велике гастрольне турне містами і селами Лівобережної України, давши 31 концерт. Творчу діяльність Н.Городовенко поєднував з педагогічною — викладав у Київському музично-драматичному інституті імені М.Лисенка (від 1930 року), керував його дириґентським відділенням. В часі німецької окупації т.зв. «УССР» був дириґентом Української народної хорової капели в Києві (1942-1943 рр.), керівником хору ім. М.Леонтовича Інституту народної творчості у Львові (1943-1944 рр.). Можливо, саме у Львові він познайомився з Григорієм Китастим та Іваном Багряним, з якими його об’єднували дружні стосунки. У 1944 році виїхав до Німеччини, де у 1945 році організував хор «Україна». Від 1949 року постійно мешкав у Канаді, де керував хором «Україна». Між іншим, спогади про мистця залишили відомий співак, режисер і педагог Олександр Колодуб, який починав свою вокальну кар’єру якраз у капелі «Думка», та колишня солістка цієї капели Ганна Шерей (*13.02.1907, м.Ромни Полтавської губернії під московською окупацією – †19.10.1993, Спрінґ-Веллі, стейт Ню Йорк (ЗСА)), яка протягом десяти років, як зазначено у Вікіпедії, була дружиною Нестора Городовенка у її спогаді «Нестор Городовенко в Америці» (2002). Про неї та її спогади я також писав у своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка…» (2021). – Але чи не найбільше й найґрунтовніше писав про Маєстро Нестора Городовенка інший наш земляк, заслужений діяч мистецтв України Георгій Шибанов (*24.09.1949-†10.06.2012) у багатьох своїх працях про Великого Маестро, зокрема, – «Жива пам’ять митця Нестор Городовенко і хорове мистецтво його малої батьківщини – Лохвиці» (1994), «З епістолярію Нестора Городовенка» (2007), «Хормейстерська діяльність Нестора Городовенка (2007) та у книзі «Нестор Городовенко. Життя і творчість» (2001). До речі, у місті Полтаві провулок Чайковського заходами Полтавського представництва УІНП перейменовано на провулок Нестора Городовенка, а в нашій Лохвиці вулицю Федоряки перейменували на вулицю його імені. – На думку того ж таки Тараса Кохна: «…Городовенко мав вроджену мудрість і почуття в пізнанні людини. Він з першого погляду міг непомильно схарактеризувати людину, але ніколи будь-кого не принизив. Не любив підлабузників, безхарактерних, хитрунів і дурисвітів. Я багато почерпнув від нього за два роки, співаючи під його дириентурою. Полюбив українську народну пісню, пізнав якість виконання співу та відрізнення його від халтурної «творчості»…».
* Всі світлини, які подаються у цьому дописі, взято О.Панченком з книги спогадів Тараса Микитовича Кохна п.н. «Столітнє змагання за життя та справедливість» (ТОВ «Видавництво «Кліо» – 2025),
