Євген Онацький
21 листопада вшановуємо чин 359-ьох відважних, саможертвенних героїв, які із співом національного гімну «Ще не вмерла…» віддали своє життя за Україну, відмовившись піти на службу ворогові:
– Ми бачимо, що нас чекає, але ми не боїмося смерті і до вас служити не підемо!, – заявив в імені всіх інших вояків козак 6-ої дивізії, Щербак, коли комісар Лівшиц запропонував їм порятувати життя ціною переходу на службу в червоних частинах для боротьби «з бандами».
І всі інші, стоячи напівроздягнені, босі, в снігу, під наведеними на них кулеметами, підтвердили Щербакові слова голосним «Слава!»
А коли залунали полем натхнені любов’ю й вірою слова «Ще не вмерла Україна!», розлючені московські посіпаки поспішилися вкрити їх тріскотом кулеметів.
Яка велична, геройська смерть!
Який приклад для всіх нас у століття!
Це була ніби окупна жертва за всіх тих зрадливих «малоросів», що – навіть не за життя, ні! – «за шмат гнилої ковбаси», за 30 срібників мерзенних, за посади та за титули, продавалися – і продаються! – ворогам своєї пригнобленої, окраденої Батьківщини.
Розстріл 359-ьох вояків під Базаром був тільки останнім актом довшої трагедії, що виникла з саможертвенної спроби тисячки відчайдухів розпалити в Україні протимосковське повстання й розбудити совість байдужо-холодної Європи. Під проводом генерал-хорунжого Тютюнника, маючи в своєму розпорядженні тільки 16 кулеметів, коло 500 рушниць, 1000 ручних гранат,
трохи піроксиліну, шаблі і списи, вирушили вони в перших числах листопада 1921 р. з польських таборів, де були інтерновані разом з іншими вояками української національної армії, в напрямку на Київ. Лише 15 відсотків вояків були відповідно одягнені, себто мали шинелі й взуття, інші були напівбосі, в дрантивих таборових одягах.
Підготовка походу, внаслідок підступної поведінки поляків, що не дотримували своїх обіцянок, була дуже незадовільна. Сам похід, що планувався на серпень-вересень, був надто
припізнений і, головно, вже ворогом розконспірований. Погода була дуже несприятлива: впали сніги, а морози доходили до 20 ступнів.
І все ж, похідна група, що складалася виключно з добровольців, мужньо й відважно, перемагаючи перешкоди, іде на бій з ворогами, нападає на Коростень, вбиває в бою командира й начальника штабу 133-ої пішої бригади, нищить ЧК, звільняє 470 політичних в’язнів, але – під тиском більших сил, мусить відступити в ліси, де, переслідувана військами ворога, своєчасно повідомленого й підготовленого, витримує бій під селом Малі
Миньки на річці Звіздаль, коло Базару.
У збірникові наказів Київської Воєнної Округи ч. 2578 з 26. XI. 21 з цього приводу читаємо: «Зарубано в бою більше 400 чоловік, захоплено в полон 537, разом із раненими. Під час бою деякі особи, бачачи безнадійність становища, самі себе вбивали чи розривали гранатами. Перед П’яткою ЧК стали всього 443, інші померли».
Таким чином, т.зв. Другий Зимовий похід закінчився фактично повною поразкою. Населення, з огляду на відповідну підготовку окупаційних властей, не мало можливості й часу встряти активно в повстанську акцію, яка відбувалася тільки місцями, непов’язана між собою. Цю невдачу походу передбачали всі воєнні компетентні чинники, які вказували на невистачальну
підготовку та на зовсім незадовільне озброєння й постачання експедиційної групи.
Полк. Є. Коновалець в своїх «Причинках до історії Січових Стрільців» писав в «Розбудові Нації» за червень 1928 р.: «Пок. підполковник генштабу Ю. Отмарштейн був призначений
начальником штабу Тютюнника ще перед моїм приїздом до Львова й без мого відома. Як карний старшина, він мусив послухати наказу, але, як колишній Січовий Стрілець, з моїм приїздом до Львова питав мене про мою думку щодо його нової посади, як теж щодо всього планованого походу на Україну. Я не скривав перед ним мого скептицизму, але, не маючи змоги перешкодити тому планові, вважав що присутність підполк. Отмарштейна в центрі згаданої акції може бути корисною, хоч би з огляду на те, що така ідейна, високоосвічена й фахово авторитетна людина зможе найкраще зорієнтуватися в відносинах, що панують в Радянській Україні та його погляд буде мати велику вартість для всіх українських військових кіл…»
З другого боку, й самі учасники походу не робили собі зайвих ілюзій. Так підполковник Кузьменко писав до одного свого товариша: «Гадаю, що неуспіх неминучий, а все ж таки, в ім’я України, бодай для маніфестації її прав, мусимо…»
Отже, це була свідома самопожертва – «в ім’я України…»
І в тій свідомій саможертвенності, в тій виявленій до України любові й відданості, не вважаючи на всі недоліки й технічні хиби, велич Базару та його учасників, героїв і мучеників…
Групі учасників у 150 чоловік на чолі з ген. Ю. Тютюнником пощастило вирятуватися з бою під с. Миньки. Врятувався й підполк. Ю. Отмарштейн, якому, на його просьбу, полк. Є. Коновалець прислав і другого «Січовика» – підполк. Романа Сушка. Обидва вони перед кількома товаришами кол. Стрілецької Ради склали звіт з того сумного досвіду, який
винесли.
Полк. Є. Коновалець в вищезгаданих споминах про це так пише: «З того звіту виходило, що всяка дальша збройна інтервенція з чужини була, на їх погляд, недоцільною й шкідливою, бо така інтервенція наражувала не тільки самих активних учасників на страшенну небезпеку, але й не приносила ніякої реальної користі українському населенню і, що більше, викликала люті переслідування з боку большевиків. Звіт підполк. Ю. Отмарштейна ще більше зміцнив нас у переконанні, що думку військової інтервенції з-за кордону треба раз назавжди відкинути. Цього погляду тримаюсь я і тепер…»
Це писано в 1928 р. І з того часу, дійсно, ніхто вже не робив більше спроб збройних походів із-за кордонів України, бо московська вправлена пропаганда всякі такі спроби, як зрештою і спробу Другого Зимового походу, що закінчився під Базаром, представляла, як «бандитські напади контрреволюційних сил…»
Аж до самої війни з німцями та відступу московських військ із України не знало українське населення поблизьких сіл коло Базару, а дальших місцевостей і поготів, кого там було розстріляно й поховано в братській спільній могилі 21 листопада 1921 р.
Та пройшло 20 років, і от 21 листопада 1941 р. українські націоналісти, що свято берегли пам’ять про героїв Базару, влаштували їм велике Пропам’ятне Свято і розповіли десяткам тисяч народу, що зійшлися й з’їхалися зі всіх сторін, що то за «бандити» були там поховані в братській могилі, і тоді патріотичний зрив був такий, що німцям, новим окупантам України, здалося найкращим затопити його в крові нового Базару…
Марна справа! Нова пролита кров ще більше зміцнила, ще більше освятила пам’ять героїв саможертви, ще більше переконливої сили додала їхньому святому заповітові:
– Краще вмерти, ніж служити ворогам Батьківщини!
