Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.
У квітні–травні 2025 року в колишньому селі Пужники на Тернопільщині відбулися пошукові та ексгумаційні роботи, під час яких було виявлено останки 42 осіб, загиблих у лютому 1945 року.
Ці роботи отримали широке висвітлення в українському інформаційному просторі. Про їхній перебіг і результати повідомляли українські засоби масової інформації, державні установи, зокрема Український інститут національної пам’яті. Українська сторона забезпечила можливість проведення досліджень, сприяла гідному перепохованню загиблих та публічно вшанувала їхню пам’ять.
Це правильний і цивілізований підхід. Незалежно від складності спільної історії, кожна жертва заслуговує на встановлення обставин загибелі, належне поховання та збереження пам’яті.
Однак постає питання: чи готова польська сторона застосовувати такі самі принципи до українських жертв?
У жовтні 2026 року в селі Ласків Люблінського воєводства Польщі українська пошукова експедиція виявила останки понад 40 людей, серед яких були жінки та діти. Йдеться про українців, загиблих під час трагічних подій 10 березня 1944 року, коли польські збройні формування здійснили напади на українське населення цього регіону.
Український інститут національної пам’яті послідовно інформував громадськість про початок пошуків, виявлення перших поховань та підсумкові результати досліджень.
Слід віддати належне і польським засобам масової інформації, які не оминули увагою трагедію українців у Ласкові. Про результати пошукових робіт, виявлення останків понад 40 українців, серед яких були жінки та діти, повідомили, зокрема, Польське агентство преси (PAP), телеканал TVP INFO та інші польські медіа.
Отже, інформація про знайдені поховання українських жертв стала відомою польському суспільству. Польські журналісти виконали свою професійну місію, донісши до громадськості факти про трагічні сторінки спільної історії.
Тим більш незрозумілою виглядає відсутність відповідної публічної реакції польського Інституту національної пам’яті.
На офіційних інформаційних ресурсах польського Інституту національної пам’яті ми не виявили жодного повідомлення про знайдені останки українських жертв у Ласкові. І це попри те, що представники Інституту були присутні під час пошукових робіт, а сама установа була поінформована про їх проведення.
Виникає очевидний дисбаланс. Коли на території України знаходять останки польських жертв, українські державні установи відкрито повідомляють про це суспільству. Коли ж на території Польщі знаходять останки українських жінок, дітей і чоловіків, польський державний Інститут національної пам’яті не надає цій події аналогічного публічного висвітлення.
Хіба пам’ять про українські жертви менш важлива, ніж пам’ять про польські?
Ми переконані, що така вибірковість несправедлива. Вона не сприяє історичному порозумінню між нашими народами, а навпаки, породжує недовіру до щирості проголошених принципів примирення.
Саме тому Асоціація нащадків українських жертв польських репресій «Пам’ять і справедливість» ще 19 жовтня звернулася до Головної комісії з переслідування злочинів проти польського народу, яка діє при польському Інституті національної пам’яті з проханням провести належне розслідування обставин загибелі українців у Ласкові.
Варто наголосити, що польський Інститут національної пам’яті, на відміну від українського, має у своїй структурі спеціальні слідчі підрозділи, уповноважені здійснювати розслідування історичних злочинів. Отже, польська держава має не лише наукові, а й відповідні правові інструменти для встановлення істини.
Від часу нашого звернення минув майже місяць. Станом на 8 листопада 2026 року відповіді від польського Інституту національної пам’яті ми не отримали.
Ми не вимагаємо особливого ставлення до українських жертв. Ми вимагаємо рівного ставлення. Тих самих принципів відкритості, поваги до загиблих та прагнення встановити історичну правду, які застосовуються до польських жертв.
Історична пам’ять не може бути інструментом односторонніх претензій. Вона має стати основою чесного діалогу, в якому кожен народ здатний не лише говорити про власні страждання, а й визнавати трагедії іншого.
Українсько-польське примирення неможливе без взаємності. Не можна вимагати від українців пам’ятати про польські трагедії, водночас залишаючи поза увагою трагедії українців.
Пам’ять не має національних привілеїв. А справедливість не може бути односторонньою.
Саме на цих принципах має будуватися чесний діалог між Україною та Польщею.
Taras Grebenyak, голова ГО «Пам’ять і справедливість»
