30 травня 1876 року російським імператором Олександром ІІ у німецькому курортному містечку Емс був підписаний Емський акт – таємне розпорядження про повну заборону українського письменства. Цей документ був одним із багатьох елементів послідовної політики Російської імперії від часів Петра І, спрямованої на заборону українського друкованого слова, вилучення з церков книг староукраїнською мовою та заміну їх московськими виданнями, заборону викладання українською мовою, вилучення українських букварів, заборону вільних українських друкарень та запровадження цензури.
Емський акт мав доповнити розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва 1863 року («Валуєвський циркуляр»), яким заборонялося друкування українською мовою наукових, навчальних та релігійних книг, тобто будь-якої літератури, окрім творів «красного письменства». Розпорядження ж Олександра ІІ від 1876 року накладало заборону також і на друк художніх творів (навіть текстів для нот), написаних чи перекладених українською мовою. До Російської імперії не дозволялося завозити надруковані за кордоном українські книги, заборонялося ставити українські вистави, проводити концерти українських пісень та публічне читання текстів, оскільки усе це вважалося «небезпечною для держави діяльністю».
Чи варто дивуватися культурній порожнечі, що утворилася після таких законодавчих ініціатив щодо української культури? «…У вас один Шевченко на закуску, на перше, на друге, на третє та на десерт», – любила примовляти в 1890-х роках вихована на російській літературі держави-метрополії мама-француженка майбутньої української письменниці Зінаїди Тулуб. Дещо пізніше, слухаючи міркування класика російської літератури Максима Горького про бідність української літератури, від якої «тхне просвітянською кустарщиною», юна письменниця й не здогадувалася, що її дідусь Олександр Данилович Тулуб, нащадок запорозьких козаків, був заарештований разом із Тарасом Шевченком як член Кирило-Мефодіївського братства.
Серед передбачених Емським актом заходів по лінії Міністерства внутрішніх справ Російської імперії належало фінансово підтримати антиукраїнську газету «Слово» в Галичині та заборонити прихильну до українців газету «Київський Телеграф». Міністерству народної освіти доручалося наказати директорам початкових училищ пильно стежити, щоби навчання не провадилося українською мовою, вичистити бібліотеки училищ від українських книг. Серед обов’язкових заходів була перевірка викладацького складу по Харківському, Київському та Одеському навчальних округах на предмет українофільських настроїв. І взагалі, сказано в документі, варто зробити загальним правилом розподіл викладачів-українців по навчальних закладах Санкт-Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів, а в українські губернії призначати викладачами «великоросів».
Наслідки втручання імперської колоніальної політики відображаються у спогадах сучасників. «Серед київської професури, особливо серед математиків, було багато чорносотенців. Та й на нашому факультеті їх вистачало. Тому багато талановитих молодих людей, які зарекомендували себе як прогресивний елемент, боялися при Київському університеті захищати дисертацію, яку могли завалити не через її якість, а за крамольний спосіб думок дисертанта. Їхали вони з готовою дисертацією або до Москви, або в інше місто… осідали там і більше не верталися на батьківщину», – згадувала Зінаїда Тулуб період свого навчання на Вищих жіночих курсах, де читали лекції професори Київського університету Святого Володимира.
Окремим пунктом Емського акту 1876 року передбачалося закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві (налічував 190 осіб) з метою позбутися «сумнівних у своєму чисто-російському спрямуванні» членів товариства. Адже науковці за короткий час провели низку етнографічних експедицій від Лемківщини до Кубані, видали кілька томів своїх праць, у яких показали, що українці живуть на великій території, мають свою культуру та розмовляють однією мовою.
ІІІ відділу Імператорської канцелярії доручалося негайно вислати під негласний нагляд із забороною в’їзду до українських губерній та столиць активних діячів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, членів українського товариства «Стара громада» Михайла Драгоманова та Павла Чубинського. Останній у 1862 році вже заарештовувався за звинуваченням у приналежності до антиімперського таємного товариства; саме цього року Чубинський написав першу редакцію вірша «Ще не вмерла Україна», який пізніше став національним гімном. Михайла Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Він емігрував до Швейцарії, де на кошти «Старої громади» створив українське видавництво, яке друкувало український громадсько-політичний, літературний та науковий збірник «Громада» та часопис із такою ж назвою. Позацензурні видання таємно пересилали в Російську імперію.
Емський акт де-факто втратив юридичну силу в ході революції 1905–1907 років, після маніфесту царя Миколи ІІ у жовтні 1905 року, яким проголошувалися політичні свободи, зокрема свобода слова. Під тиском громадськості питання правочинності Емського акту та Валуєвського циркуляра було розглянуто Петербурзькою Академією Наук, яка в 1905 році опублікувала документ з цікавою назвою «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова», де зазначено, що лише «низка нещасливих випадковостей могла підвести під заборону цілу мову; що лише нещасна випадковість могла спонукати владу до переслідування цілої писемності». Водночас обережні упорядники зауважили, що утворена для розгляду проблеми комісія жодним чином не планувала порушувати питання мови викладання в народних школах малоросійських губерній.
За матеріалом із офіційної ФБ-сторінки УІНП
