5 липня минуло 40 років від смерті третього Голови Революційного Проводу ОУН (або ОУН під проводом Степана Бандери – ОУН(б) )Ярослава Стецька. За півстоліття до цього, у травні-червні 1936 року у Львові пройшов 24-х денний судовий процес над 23 членами ОУН і симпатиками, який всупереч прагнень тих, хто його влаштував, не засудив український націоналізм, а зробив непогану рекламу ОУН і Степану Бандері зокрема по всій Європі. Саме завдяки двом процесам ОУН – у Варшаві та Львові, ім’я С. Бандери стало широко відомим на Західній Україні, що обумовило прихильність населення саме до ОУН(б) на початку радянської та нацистської окупацій під час Другої світової війни, а також до осіб її керманичів Степана Бандери і Ярослава Стецька. Стецько на початку німецько-радянської війни очолив короткочасне Українське Державне Правління – спроба українського уряду.
Під час роботи з документами ОУН в Державному архіві Тернопільської області (далі ДАТО) (я перебував на реабілітації після важкого поранення на фронті взимку-весною цього року), несподівано наткнувся на неопубліковані спогади сестри Ярослава Стецька Оксани Романишин про перебіг судового процесу над 23 членами ОУН, який відбувся у Львові у травні-червні 1936 року. Спогади були написані на честь 50-річчя Львівського процесу у липні-грудні 1986 року і являють собою унікальний документ, який проливає невідомі подробиці того судилища і зовсім не знайомі широкому загалу. Документ надрукований на друкарській машинці, остання сторінка підписана авторкою. Спогади зберігаються у ДАТО, фонд У-3434, оп.1, спр.88.
В процесі роботи над спогадами я залишив без змін орфографію і пунктуацію авторки, притаманну українській діаспорі, а крім того трохи скоротив текст в тих місцях, де були повтори тексту.
Пропоную ці спогади українському читачеві через 40 років після написання.
У 50-річчя великого процесу у Львові 1936 року
-спомин очевидця-
В травні – червні 1986 року сповнилось 50 років з того часу, коли-то польський окупант на великому процесі у Львові судив 23-ох українських героїв членів Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ і членів ОУН., в тому що на цьому процесі як підсудний виступав і був суджений мій брат Ярослав Стецько. Я була присутня на цьому процесі від самого початку його 25 травня (понеділок) до суботи 27 червня 1936 року.
Багато важних детайлів цього процесу були і є невідомі українській спільноті, бо преса, що була заступлена там, про них не знала, а якщо знала, вороже хотіла писати, а українська може хотіла писати прихильно – об’єктивно, то польська цензура не допускала. Тому в цьому спомині я хочу наголосити деякі моменти того великого процесу так, як його бачила.
Підсудними на тому процесі були такі особи:
Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Володимир Янів, Ярослав Макарушка, Ярослав Спольський, Олександер Пашкевич, інж. Богдан Підгайний, Др. Богдан Гнатевич, Іван Малюца, Осип Мащак, Володимир Коцюмбас, Роман Мигаль, Євген Камарський, Роман Сеньків, Іван Ярош, Катруся Зарицька, Анна Федак, Віра Свєнцицька, Іван Равлик, Осип Феник, Семен Рацун і Володимир Івасик.
Підсудні Віра Свєнцицька, Анна Федак. Семен Рачук, Др.Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас відповідали з «вільної стопи», себто не були ув’язнені.
Дванадцять українських адвокатів боронили підсудних: Проф. Др. В.Старосольський, Др. С.Шухевич, Др. В.Горбовий, Др. К.Паньківський. Др. О.Павенцький, Др.Є.Давидяк, Др.С.Шевчук. др.В.Гриньовський, Др.Ф.Евин, Др.В.Загайкевич. Др.Н.Жизневський і Др.Н.Яримович. Обвинувачував їх прокурор Прахтель-Моравяньскі, а судила їх лава присяглих, що складалася з 12 осіб і трибунал, предсідником якого був суддя Дасєвіч.
Цей процес відбувався у будинку Окружного Суду при вул. С.Баторого, ч. 8. у Львові (зараз вул. Князя Романа. – прим.упорядника), який в часі процесу був дуже строго хоронений – обставлений поліцією. Тому. що підсудних тримали на Бригідках у в’язниці при вул. Казимирівській, то їх мусіли щоденно привозити і відвозити поліційними каретками (закритими поліційними автами) звичайно під великою поліційною охороною і закутих в кайданках. Щоденно від будинком суду, де відбувався процес, збиралося українське патріотичне громадянство, а головно молодь, тоді, коли привозили в’язнів – підсудних і коли їх випроваджували з поліційних авт. то квітами в’язнів витало і квітами обкидало – так висловлювали свою солідарність з ними.
Заля де щоденно відбувався процес містилася в будинку цього суду на другому поверсі й була досить обширна, бо поміщувало досить поважне число людей. В одному кінці зали були столи при яких сидів трибунал, по середині предсідник трибуналу суддя Дасєвіч а по його обох боках два вотанти; на столі середньому стояв хрест а по боках дві свічки.
По правій стороні, як дивитися в сторону трибуналу, в двох рядах сиділа лава присяглих – дванадцять осіб -. А по лівій стороні, теж в двох рядах сиділи оборонці підсудних. Др. С.Шухевич, який був президентом Адвокатської Палати. сидів окремо сам а за них всі інші адвокати.
Прокурор Прахтель Моравяньскі сидів окремо сам по лівій стороні недалі трибуналу. Підсудні сиділи в трьох рядах напроти трибуналу і звернені лицями до трибуналу. По лівій стороні було декілька дверей якими входили і виходили судді, прокурор і адвокати, а окремими дверми вводили і виводили підсудних. Всі судді, прокурор і адвокати були в чорних тогах, лише прорукок мав під шию червону зав’язку. Безпосередньо за підсудними сиділи представники преси – журналісти, а дальше родина і публика. На залі були теж і поліційні агенти – «хатраки», як ми їх називали, які мішалися з членами родини і публикою. говорили українською мовою, щоби ще дещо витягнути від членів родини чи публики.
По боках залі і коло дверей стояли мундуровані поліцаї. В часи переви вони виводили підсудних до окреих кімнат, де члени родини мали побачення і розмову, зрозуміло за дозволом предсідника трибуналу Дасєвіча і під контролею поліції.
Я мала щоденно такі побачення і розмови з братом Ярославом: у цій кімнаті теж мали побачення інші підсудні зі своїми родинами.
Одного разу в цій самій кімнаті мав побачення зі своєю родиною Роман Шухевич. До нього була прийшла тоді його дружина Наталка зі сином-дитиною Юрчиком на руках. який десятки років, ще від юнацьких літ аж до нині, карається в московських тюрмах. конц-таборах, засланях, де перейшов жахіття і аж осліп. В той час була теж Його мати і сестра Ірина. Тоді теж були присутні зі своїми членами родини Іван Равлик, Євген Качмарський і Осип Феник. Іншим знов разом, у кімнаті де ми мали побачення з моїм братом Ярославом, мала ще побачення зі своєю родиною Катруся Зарицька.
В часі побачення мій брат Ярослав передавав мені грипси, в яких були доручення й я їх, як поліцай відвернувся, заховувала і виносила на зовні та передавала по призначенню. Якби були мене на цьому зловили, то зразу були б арештували а потім були б судили, але я мала щастя, що так не сталося. Один раз мій брат Ярослав був передав мені грипси, в яких були теж мініятурні знімочки Катрусі Зарицької і сказав їх зберегти. Я їх зберегла і привезла аж до Канади і 15 років тому я зробила побільшення і копії, як опісля були поміщувані в нашій українській пресі.
Як мав побачення Степан Бандера зі своєю родиною, то в кімнаті звичайно він був сам, не було інших в’язнів. Його відвідували і мали побачення з ним його батько о. Бандера та брати.
В часі процесу я мала змогу запізнатися майже з усіма членами родини всіх підсудних, хоч деяких я знала перед тим. Я сиділа в третьому ряді за підсудними. Біля мене сидів батько Провідника о.Бандера, дальше о.Малюца, батько Івана Малюци і його сестра Марійка. Теж в тому ряду сиділа старенька мати Осипа Мащака – вона бідна була боса, ми ще цього самого дня купили її взуття. В інших рядах сиділа мати Романа Шухевича і сестра його Ірина, сестра Романа Мигаля, наречена інж. Б.Підгайного «Мері», Вена Краєвська наречена Євгена Качмарського, Соня Мойсейович наречена Володимира Янова, мати Катрусі Зарицької, часом батько і бабця, мати Віри Свєнцицької, батько Анни Федак та інші члени родини підсудних.
‘ Серед підсудних Львівського процесу ОУН, шість осіб вже були засуджені у Варшавському процесі ОУН за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацкого, що відбувся у Варшаві в часі від 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року, а саме: Степан Бандера, інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Мигаль і Катруся Зарицька.
Більшість підсудних, які виступали на Львівському процесі, ще в слідстві сиділи у в’язниці «Бригідки» у Львові. Мій брат Ярослав був теж провідником підсудних на цьому процесі ОУН у Львові й мав вплив на політичну постановку самого процесу.
В понеділок, дня 25 травня 1936 року почався Процес ОУН у Львові. Першого на залю розправ ввели мого брата, скинувши перед тим перед дверми залі, кайданки з рук, а опісля ввели всіх інших підсудних. Останнім ввели на залю Степана Бандеру – теж скинули з рук кайданки перед входом на залю. На даний знак моїм братом, всі підсудні встали з місць і привітали його окликом «Слава Україні!» За прикладом підсудних встали теж всі присутні на залі розправ, адвокати, журналісти, члени родини, а навіть збаламучена лава присяглих
Вже при списуванні генералій почався конфлікт між підсудними прокурором і трибуналом. Степан Бандера і брат Ярослав Стецько на запитання предсідника суду: «Ваша державна приналежність?» – відповідали: «Українська». А на запитання: «Відношення до військової служби?» – оба відповідали: «Член Української Військової Організації». За їх прикладом пішли усі ті інші підсудні, які мали признатися публично до приналежности до ОУН та до своїх функцій, які вони виконували. В’язні, про яких прокуратура мала незаперечні докази. мали признатися до приналежності до ОУН та виконуваної ними праці й тим пропагувати ідеї ОУН та з’єднувати прихильників для ОУН серед українського громадянства та серед чужинців. Ті підсудні. проти яких прокуратура не мала достатніх доказів, повинні були заперечувати свою приналежність до ОУН.
Після стягнення генералій прокурор приступив до обвинувачення кожного підсудного зокрема, а опісля наступили зізнання підсудних на базі питань предсідника суду пов’язаних з обвинуваченням.
Степан Бандера, як на Варшавському так і на Львівському Процесах ОУН виступив як Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ. Він представив, що ОУН не була терористична організація, що має великий засяг діяльности, політичний, соціяльний, економічний і т.д. та вказав на ідеологічні позиції ОУН, а бойові акції були одним аспектом боротьби ОУН за визволення українського народу з-під чужої займанщини і за здобуття Української Самостійної Соборної Держави. Відносно бойових акцій, то він, як Провідник, за них взяв повну відповідальність. Він вияснив, що Іван Бабій співпрацював з польською поліцією і видав їй українського студента, а Яків Бачинський був поліційним донощиком і тому організаційний суд засудив їх на кару смерти, а він, як Провідник, дав наказ цей присуд виконати. (директора Академічної української гімназії І.Бабія було вбито в червні 1934 р., Я.Бачинського – на початку того ж року – прим упорядника)
Відносно представників польської окупаційної влади як воєводу Волині Юзефського, куратора Гадомського чи старшину тюремних сторожів Кособудзького він сам наказ виконати атентати, за польонізаційну політику на Волині, насаджування польських кольоністів, нищення українського національного життя та за знущання над українськими політичними в’язнями (вказані атентати не було виконано – прим. упорядника), а теж атентат у большевицькому консуляті у Львові він дав наказ його виконати як протест перед цілим світом за варварське винищування голодом безборонного українського населення большевицькою Москвою. В «останньому слові», він дав ще більше інформацій про ціль ОУН та його боротьбу та мотиви боротьби. На закид прокурора, що він посилав членів ОУН на смерть – виконувати атентати, то сказав, що виконати атентат на московського консуля зголосилося багато членів ОУН. Вибір впав на Лемика,
Мій брат Ярослав Стецько в часі зізнань на запитання Предсідника Трибуналу: «Чи були членом ОУН?» – відповів: «Так я був і є членом ОУН». «Яку функцію ви виконували в ОУН?» – запитав предсідник: – «Я був членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західних Українських Землях». Зразу предсідник перервав, бо визначення Західні Українські Землі означало вже для поляків «одєрванє ченсьці од цалості» – (відірвання частини від цілості) – дальше брат Ярослав продовжує: «Я був головним редактором усіх підпільних видань Крайової Екзекутиви ОУН на Західних Українських Землях, зокрема офіціозу КЕ ОУН «Бюлетень» та органів Юнацтва ОУН «Юнацтво» і «Юнак». Я був керманичем Ідеологічно-Політичної Референтури. Членом ОУН я став тому, що є обов’язком кожного патріота боротися за Самостійну Українську Державу». – Предсідник перериває: «Одбєрам пану глос» (відбираю пану слово) – а брат далі продовжує: «…проти всіх окупантів України…» – Поліція силою виводить брата із судової зали, а він звертається до підсудних друзів, родини і публіки і кличе «Слава Україні». Прокурор вимагає покарання підсудного. А др. С.Шухевич вносить. щоби повернути брата Ярослава на залю. Одначе на спротив прокурора і на його вимогу, суд карає брата 48-годинною темницею і усунення його зі залі розправ на час зізнання підсудних.
Коли закінчилося переслухання підсудних і почалося переслухання свідків, брат Ярослав вже бере участь у розправі. Одному поліційному агентові який його переслухував і тортурував ставить питання: «Чи ви пригадуєте собі як ви мене з кількома іншими поліційними агентами дев’ять днів і ночей без перерви переслухували. посадивши на табуреті без опертя і, обливаючи холодною водою та вживаючи фізичної сили, не давали мені заснути?». Прокурор протестує, а предсідник: «Відхиляю це питання, воно не має значення для розправи, бо підсудний на слідстві до нічого не признався».
На другий день, після цих переслухань поліційних агентів, брат Ярослав на залі розправ захворів. Розправу перервано, всіх підсудних і мого брата перевезено на Бригідки. Я зразу з проф. Др. В.Старосольським вдалася до предсідника суду Дпсєвіча, щоби дав дозвіл лікареві «зі світа» його збадати (оглянути – прим. упорядника) і приписати ліки та дієту. Такий дозвіл я отримала і негайно поїхала до проф.др. Панчишина, зайшла через кухню до пані Панчишин (бо в нього було багато пацієнтів), яка представила йому справу. Др. Панчишин зразу, залишивши пацієнтів, дорожкою поїхав зі мною до тюрми на Бригідки й пішов збадати брата. Я чекала на вулиці й по півгодини часу Др. Панчишин вийшов, сказав, що має затроєння шлунка, приписав ліки та дієту, сказав не приймати жадного в’язничного харчу, щоби я варила і йому харч приносила, бо це могло закінчитися зле. (М.Панчишина було призначено першим заступником голови Українського Державного Правління і міністром здоров’я УДП 30 червня 1941 р., яке очолив Я.Стецько – прим. упорядника). Коли менш-більш прийшов трохи до здоров’я, брат повернувся на залю розправ. Українська і польська преса про це звітувала, що Ярослав Стецько тяжко захворів, розправа відложена. Українські щоденники як «Діло», «Новий час» та інші газети, з початку звітували і подавали більше інформацій про хід процесу, зізнання підсудних про їхні заяви, але польська цензура багато з цього не допускала. газети мусіли друкувати нові видання, пропускаючи ці місця і залишаючи їх чистими з надруком «Сконфісковано». Поліція перше видання газет стягала з кіосків, де вони продавалися, але якась частина діставалася до рук читачів і громадянство знало, що було написано в цих чистих місцях.
Дуже добре трималися всі інші підсудні. Ті. що в часи слідства не витримали тортур і призналися та «всипали» друзів і оскаржили організацію на Варшавському Процесі ОУН, – тут на Львівському Процесі ОУН відкликали свої зізнання і просили прощення у друзів, родини, і українського народу. Пригадується мені, як Іван Малюца в останньому слові, між іншим сказав таке: «І волів би я нині не жити, як мати за собою такий вчинок» – поліція його зразу викинула зі залі розправ. Відкликали свої попередні зізнання, заломання в слідстві та замах на Варшавському Процесі ОУН також Роман Мигаль і інж. Богдан Підгайний, як негідні українського націоналіста. З початку процесу їх трьох підсудні бойкотували, ніхто з підсудних з ними не говорив, аж десь в середині процесу бойкот був знесений.
Багато свідків зізнавало на цьому Процесі ОУН, а мені пригадалося двох свідків – членів ОУН, які вже були засуджені в попередніх процесах і вже відбували свої присуди в тюрмах. Одного дня привели до суду закованого в кайданки Миколу Лебедя, засудженого на Варшавському процесі ОУН на досмертне ув’язнення. На порозі залі зняли кайданки; він був блідий, голова обстрижена на «нульку».і був у в’язничному убранні. Його привезли зі Святохрестної тюрми (тюрма для особливо небезпечних злочинців, знаходилась недалеко від польсько-німецького кордону. До ув’язнення в 1938 р. у концтаборі Береза-Картузька в Святохрестній тюрмі відбував покарання С.Бандера – прим. упорядника).
Микола Лебідь (так в тексті. Насправді Лебедь – прим. укладача) привітав всіх друзів підсудних окликом «Слава Україні!» Прокурор позлостився і заявив, що якщо ще раз це повториться, то він покарає свідка темницею.
Предсідник трибуналу Дасєвіч почав формальні переслуховування.
Предсідник: «Чи ви знаєте підсудного Ярослава Стецька?»
М.Лебідь: «Знаю».
Предсідник: «Чи був він членом ОУН?»
М.Лебідь: «Що торкається внутрішніх справ організації, на це питання не відповідаю».
Перед виходом зі залі він ще раз поздоровляє друзів – підсудних «Слава Україні».
Іншого дня привели другого свідка члена ОУН, який був засуджений на 9 років ув’язнення і теж відбував свій присуд, а саме Олександер Куць, який, увійшовши на залю розправ, теж привітав друзів – підсудних окликом «Слава Україні». На вимогу прокурора предсідник покарав його темницею і його зразу вивели зі залі розправ.
В часі ходу процесу, члени лави присяглих були вже неуважні й з нуду на папері малювали паяців, не слухаючи уважно зізнань підсудних. Їхніх заяв, обвинувачень прокурора, промов оборонців і т.д. Брат Ярослав це завважив, написав і передав картку до лави присяглих, щоби не малювали «коників», а уважно слухали, бо тут йдеться про життя і долю людей.
В п’ятницю, 26 червня 1936 року вранці, почав свою довгу промову, бо вона тривала 8 (вісім) годин прокурор Прахтель Моравяньскі, в якій він повторював ще раз обвинувачення підсудних, а теж старався дискредитувати ОУН та її боротьбу. Він твердив, що ОУН є терористичною організацією, не презентує українського народу, що український народ засуджує її діяльність і що ідеологи ОУН (він тут, в тім випадку, мав на думці брата Ярослава) «застроювали своїми писаннями душі українського суспільства і зокрема української молоді».
Після промови прокурора почалися промови оборонців і всі вони були на дуже високому рівні, були глибокі змістом та політичного характеру. Всі вони представляли підсудних як великих ідеалістів, щирих українських патріотів і їхню велику любов до України та вказували, що політичні в’язні це не є злочинці, але найкращі члени суспільства, що вони з вигідного животіння пішли на шлях, в якому видніють лише сірі мури тюрми і примари смерти, а це вони робили з палкою любові до України. «А як немає в світі жадних приписів ані норм. які б обмежували любов до матері, – сказав Др. С.Шухевич. – так немає і не може бути приписів, які б обмежували любов до Батьківщини. Цієї любові ніхто не здусив і не здусить».
В п’ятницю останнім промовляв Проф. Др. В.Старосольський.. Ця промова великим і глибоким своїм змістом, аргументацією і йому притаманним гарним стилем і формою зробила дуже велике враження на всіх присутніх: підсудних, публику, пресу а навіть лаву присяглих і т.д.
Після промов оборонців мали своє «останнє слово» підсудні та складали заяви. Степан Бандера, як я вже згадала попередньо, в свойому слові заперечив обвинувачення прокурора відносно ОУН і її членів і подав всі вияснення до справи, що дотичили його як провідника ОУН. – Осип Мащак сказав. що «метою мого життя вважаю лише службу України. Україна була і є для мене такою великою, такою святою. що для неї не тільки життя. навіть смерти є замало» (О.Мащак під час Львівського процесу ОУН написав легендарну молитву «Україна, свята мати героїв», дуже популярну у війську під час сучасної війни з москалями. – прим. упорядника). Складали свої заяви дуже ідеалістичні, дуже патріотичні всі інші підсудні, а навіть ті, що були заломилися в слідстві під тортурами чи на Варшавському процесі ОУН. Відкликали свої попередні зізнання як негідні українського націоналіста.
Брат Ярослав Стецько в довшому свойому слові, говорив про свою ідеологічну діяльність. Сказав, що був керівником ідеологічної референтури Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, був редактором офіціозу КЕ ОУН «Бюлетень» та органів української молоді «Юнак» та «Юнацтво». Він підкреслив, що добровільно признався в приналежності до ОУН і сказав: «Я знаю правду, але я не знаю вимушеної правди!. Далі він опрокинув обвинувачення прокурора, що своїми писаннями він затроював душі українського суспільства і зокрема української молоді. В дальшому він говорив про «історичну місію України» і сказав: «Далі я видвигнув у своїй діяльності тезу , що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їх визвольних змаганнях». Цю тезу – ідею він здійснював опісля через ціле своє життя, аж до останнього віддиху, почерез АБН та інші міжнародні, протикомуністичні світові організації.
«Призадумуючись над долею цілого українського народу» – казав він дальше. – «я підкреслював соборність: ідейну, психологічну і моральну та соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затроявання душ українського суспільства й молоді?»
«…Я писав і про українське право – і про те. Чи право бездержавного народу існує й зобов’язує членів його чи ні? – я прийшов до висновку, що воно існує…». «Не є суттєвим моментом права примус і фізична сила». «Я виконував свій обов’язок, який мені диктувала моя приналежність до української суспільності». «Змістом мого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без хлопа і пана. Я вірю в перемогу».
Коли всі підсудні закінчили свої заяви, лава приляглих суддів пішла на нараду, і аж пізно вночі, вже після 1-шої год. по опівночі по довгій 5-годинній нараді, повернулася на залю розправ і їх провідник Едмунд Райс почав відчитувати вердикт про вину кожного зокрема з підсудних і закінчив о 2-й годині рано з п’ятниці на суботу. Під час відчитування вердикту приляглих суддів на залі панувала мертва тиша. Підсудні прийняли цей вердикт зі стоїчним покоєм, а лише серця матерів, батьків, сестер, братів та українських патріотів краялися з болю, але всі теж зберігали спокій та гідно себе тримали. Прокурор вимагав ще, щоби трибунал покарав підсудних згідно з законом, а Проф. Др. В.Старосольський просив, щоби трибунал взяв під увагу злагіднюючі обставини.
Двадцять четверного дня розправи, в суботу, 27 червня 1936 року вечором перед сьомою годиною, предсідник трибуналу Дасєвіч, на основі вердикту прилеглих суддів і рішення трибуналу, почав відчитувати присуд, яким засуджено підсудних на такі терміни ув’язнення:
-
Степан Бандера і Роман Мигаль – на досмертне ув’язнення,
-
інж. Богдан Підгайний, Євген Качмарський, Роман Сеньків, Іван Малюца, Осип Мащак – по 15 років в’язниці,
-
Ярослав Смольський – 7 років в’язниці,
-
Ярослав Макарушка – 6 років в’язниці,
-
Ярослав Стецько, Катруся Зарицька, Володимир Янів, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич і Іван Ярош – по 5 років в’язниці,
-
Роман Шухевич, Др. Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки в’язниці,
-
Семен Рачун – 6 місяців в’язниці,
-
Віра Свєнцицька і Анна Федак – звільнені від вини і кари.
На підставі амнестії всім підсудним, засудженим до 5 років тюрми, зменшено ув’язнення на половину, вище 5 років до 15 років – зменшено на одну третину, до засуджених на 15 років і вище амнестія не стосувалася. Всім засудженим трибунал врахував слідчий арешт, деяким відобрав публичні права від 5 до 10 років. Вечером о годині 8-мій предсідник закінчив відчитувати присуд. Заля була виповнена вщент родиною підсудних, журналістами і публикою. Підсудні та їх родини прийняли цей присуд зі спокоєм.
Прийшов час пращання, бо в’язнів перевозили на Бригідки, а дальше до інших тюрем. Деякі пращалися і їх вже більше не бачили в життю. Як згадую батька провідника о.Бандеру то з великим пієтизмом, бо пращаючися зі сином, засудженим два рази на досмертне ув’язнення, пращав його знаком хреста, а сам поніс дальше свій власний хрест – він загинув в казематах московських конц-таборів на Сибірі, а його ще два сини загинули в німецьких конц-таборах смерти (О. Андрія Бандеру було розстріляно в Києві перед самим початком німецько-радянської війни – прим. упорядника).
Мій брат Ярослав і ще деякі в’язні залишилися добувати свої присуди у в’язниці Бригідках а інших повивозили до інших тюрем.
Ці два Великі Процеси ОУН Варшавський а головно Львівський мали позитивний вплив на весь український нарід а теж за кордоном на українську еміграцію. Хоч польська цензура багато не допускала до преси але вже ці інформації, що були друковані, показували і гідно представили український революційний рух перед українським народом і чужим світом, про цілі ОУН та боротьбу українського народу за своє визволення.
На Варшавському Процесі ОУН проблемою була українська мова бо в’язням підсудним не дозволяли говорити українською мовою і привіти «Слава Україні» – за що їх карали темницею, та обвинувачення прокурора вказували на їх велику ідейність і любов до поневоленого українського народу. Тому деяка польська преса писала позитивно про українську проблему, про змагання українського народу за самостійність та боротьбу ОУН. Такими «білими круками» серед польської преси були: «Вядомосці літерацкі» з 15/12/35 р., Варшавський «Роботнік» з 13/1/36 р.. «Просто з мосту» та католицька «Польонія». «Просто з мосту» в статті «Справа найважливіша з важливих» між іншим писала: «Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше казати про те. Що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя». «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертвености, посвяти і героїзму цієї жменьки таке наявно велике, що його вистачає не лише на те. Щоб воскресити, а навіть створити націю»
Великий вплив мали ці процеси, головно львівський, на українську молодь, яка вже за декілька років доказала свою вірність і відданість для української визвольної справи в часі Другої Світової Війни в лавах революційної ОУН і лавах УПА та після Другої Світової Війни.
На таких прикладах геройства, ми, в той час молоді, виховувалися в любові і посвяті до українського народу і на таких прикладах будуть виховуватися дальші покоління, які будуть боротися за визволення українського народу з під московсько-комуністичного ярма, аж поки Україна не стане Вільною, Соборною, самостійною Державою Українського Народу!
14 грудня 1986 року Оксана Романишин
П.С. Цей спомин закінчено в неділю, 14 грудня 1986 року, в день 50-тої річниці, коли мій брат Ярослав вийшов з в’язниці Бригідки у Львові на волю вже скоро, бо в 1937 році мусів залишити Україну і нелегально перейшов польський кордон для подальшої праці в ОУН на доручення Провідника пол. Євгена Коновальця
Уклав Вадим Джувага, історик, військовослужбовець ЗСУ
