Представництво Українського інституту національної памяті в Полтаві пропонує ознайомитися зі спогадом генерал-поручника Армії Української Народної Народної Республіки Володимира Сінклера https://salo.li/2192968 про видатного полтавця, українського державного і культурного діяча, борця за незалежність України у 20-му сторіччі, голову Директорії, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру. Цей спогад є цінним історичним документом. Вперше було оприлюднено у збірнику пам’яті Симона Петлюри у Празі, в 1930 році, стор.224-227. Правопис оригіналу збережено.
«В кінці 1917 року, по розкладі російського фронту, я покинув російську армію і оселився на стале в Києві, де кипіло життя, йшла жвава робота будування самостійної Української Республіки. Центральна Рада видавала декрет за декретом, щоб створити нове життя на руїнах старого режиму, яке б відповідало духу українського народу, а також революційним обставинам, що серед них народжувалася молода УНР.
Цілком зрозуміло, що тоді ж почалася спроба творення національної української армії, бо політичні керівники розуміли, що без армії не буде й України. З’явилися в Києві спочатку окремі військові частини, а потім і ціла Сердюцька дивізія. В той час, читаючи газети, я почув в перший раз прізвище Петлюри, який був головою Військового Комітету. Він то власне й провадив організацію і формування української армії. Дізнавшись, що Симон Петлюра по фаху є цивільна людина, я був здивований, але ж міркував собі: в час революції беруть гору лише люди, сильні духом, волею, характером, — люди, яких висуває цілий народ; певне, гадав собі, що й Петлюра з таких.
На початку січня 1918 року вибухає в Києві повстання комуністів, яке протягом кількох днів було зліквідовано українським військом.
Трохи пізніше я дізнався, що цю ліквідацію перевів прибувший до Києва корпус (Слобідський), на чолі котрого стояв Симон Петлюра, при чому цей корпус був вже на фронті і бився з большовиками. Ця відомість мене здивувала, а також і зацікавила, бо я все ще не міг призвичаїтися до думки, що цивільна людина не тільки провадить формування армії, але й керує військом в бою, правда, більш-менш партизанськім, але все ж в бою, для чого, крім особистої відваги, потрібні ще й військові знання. Це зацікавило мене ще більше, я хотів побачити Петлюру, але, на жаль, не було нагоди, і я почав собі малювати постать Симона Петлюри сам в своїй уяві.
Газети писали про Петлюру, в місті багато про нього говорили, хто з усмішкою, хто з ненавистю, більшість же з захопленням, але я його особисто не бачив.
Далі сталося захоплення Києва большовиками (Муравйов) і їх двотижневий терор з тисячами розстріляних громадян України.
Потім звільнення України від більшовиків при допомозі німців. В той час я вступив на службу до Українського Генерального штабу і був призначений членом комітету для формування та організації української армії. Ім’я Петлюри ще було у всіх на вустах, я бачив вже його характерний підпис, його резолюції на ріжних законопроектах, але ж його самого так ще й не бачив.
Далі починається період гетьманства. Я продовжував працювати вже у військово-науковому комітеті при Генеральному штабі, а пізніше як перший отаман-квартирмайстер Головного Управління Генерального штабу, але ж про Симона Петлюру майже нічого не чув. Пізніше я дізнався, що він відсунувся цілком від військової справи, працював у Земськім Союзі і був навіть заарештований.
В листопаді 1918 року вибухає повстання проти гетьмана, яке проводить Директорія, в склад якої входить і Симон Петлюра, яко Головний Отаман української республіканської армії. Повстання за короткий час набрало великих розмірів: народ начеб стихійно піднявся і пішов туди, куди повели його вожді — на Київ. Говорили в місті, що біля 500.000 війська Петлюри наступає на Київ. Чи було в дійсності 500.000, ніхто не знає, й встановити точне число при таких умовах було неможливо. У всякому разі вражіння у нас, що знаходилися у Києві, було таке, що йде майже цілий народ і що веде його Петлюра.
За кільки часу армія Петлюри здобуває Київ, Гетьман зрікається влади, яку приймає Директорія УНР.
З цього моменту велика популярність Симона Петлюри між військовими зросла надзвичайно, і це власне урятувало ситуацію, бо з одного боку треба було провадити війну з російськими большовиками, що наступали на Київ з півночи, а з другого — треба було упорядкувати армію, більш-менш організувати її, бо під час повстання створилося самочинно багато частин ріжноманітного складу, які визнавали тільки авторитет Симона Петлюри.
Помічником і начальником штабу армії у Симона Петлюри був отаман Василь Тютюнник, який в січні 1919 року покликав мене і запропонував мені посаду генерал-квартирмайстра Штабу Дієвої Армії, яку я і взяв після згоди Головного Отамана на моє призначення. Тепер, нарешті, я міг побачити Симона Петлюру.
Дійсно, за кільки днів було призначено оперативний доклад Головному Отаманові, який повинен був прибути до Генерального Штабу. В призначений день і годину відповідні старшини були зібрані і чекали на чолі з отаманом Тютюнником прибуття Головного Отамана; з найбільшою цікавістю чекав я.
Нарешті, Головний Отаман йде. Легке хвилювання і… в кабінет входить Головний Отаман. Він привітався зо всіма присутніми і сів слухати доклад отамана Тютюнника про бойові операції.
Я був здивований і розчарований, — бо він цілком не відповідав моїй уяві. Передо мною була «звичайна» людина, середнього зросту, з енергійним обличчям, розумними очима, але він зовсім не викликав страху, скоріше приваблював своїм виразом. Для мене повстала загадка, чому, так здавалось би, по першому вражінню, «звичайна» людина користується такою великою популярністю, яку внутрішню силу повинна вона мати, щоб керувати масами, щоб стати на чолі цілого народу. Незабаром цю загадку було передо мною розв’язано.
1-го лютого 1919 року ми повинні були залишити Київ і штаб переїхав до Жмеринки. Тут Головний Отаман щодня приходив до штабу вислухувати оперативний доклад про бойові події на фронті трьох наших військових груп (тоді вже було переведено реорганізацію армії і всі окремі частини зникли); це дало мені можливість пізнати ближче Головного Отамана, зрозуміти його і тим відгадати цю загадку.
По перше, він був великий український патріот, такий, яких кожна нація виховує лише одиницями, фанатик щодо самостійности України. Всі, хто хоч один раз розмовляв з Симоном Петлюрою, той відразу бачив непохитну його твердість в цьому питанню, а це спричинилося до того, що ідея самостійности УНР органічно зв’язалася з іменем Петлюри.
По друге, Петлюра був великий психолог, він знав душу окремого козака і старшини, а знаючи душу окремого вояка, він розумів душу і психологію натовпу, маси військової. Ось чому тільки він міг вимагати від наших частин геройських подвигів, для успішного осягнення яких, здавалось би, не було жадної надії (брак набоїв, відсутність постачання), передаючи свою волю й свою віру в перемогу своїм підлеглим.
В особливо ризикованих операціях, коли штаб бачив надію на успіх лише в геройстві військ, він звертався до Головного Отамана з проханням допомогти. Не було випадку, щоб Петлюра відмовився; відразу їхав на фронт і розмовляв з старшинами та козаками.
Він говорив… Тоді то постать «звичайної» людини танула, зникала, відмінялася в постать велетня духа й волі. Обличчя його переображалося, світилося, горіло внутрішнім вогнем палкої любови до батьківщини. Його голос звучав твердо, рішуче, його слова були повні такої віри в перемогу і осягнення поставленої мети, так вимагали цієї перемоги, що ця віра передавалася війську, підіймала його дух, начеб електризувала його, і воно, забуваючи усі труднощі, небезпеку, перенесені злидні і втому, відважно кидалося в бій, і наслідок — несподіваний успіх.
В оперативному відношенні він цілком довіряв своєму штабу. В інші розпорядження і проекти штабу він вносив завжди корективи, що викликалися особливими умовами створення національної армії під час війни й революції, що ми, військові, не завжди розуміли.
В приватному життю скромний, не претензійний, лагідний, доступний для кожного, він на всіх робив дуже приємне вражіння; здавалось, що не може бути чоловіка, котрого Симон Петлюра не міг би переконати. В моральному відношенню кристально чистий, про свої особисті користі він ніколи не дбав.
От в коротких рисах обличчя незабутнього С. В. Петлюри, принаймні, як я його розумів».
На світлині: Володимир Сінклер, на пероні київського вокзалу. Прибуття до Києва Симона Петлюри, 23 травня 1920 р.
