18 липня 1995 року, 30 років тому, на Софійській площі у Києві відбулося поховання Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка). Ця подія увійшла в новітню історію під назвою «чорний вівторок». Бо закінчилася кривавим побиттям кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті Патріарху, дисиденту, першому предстоятелю Української Православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Серед учасників похоронної процесії були й священики та віряни Полтавської єпархії УПЦ КП, активісти Полтавського обласного осередку УНА-УНСО та Полтавських обласних організацій Народного Руху України й товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Патріарх Володимир (Романюк) був знаковою людиною в історії українського антимосковського спротиву. Належав до Української Гельсінської групи, відсидів у комуністичних таборах СРСР 18 років і незмінно залишався на українських позиціях. Очолив УПЦ КП у червні 1993 року після смерті племінника Симона Петлюри, Патріарха УАПЦ Мстислава (в миру – Степана Скрипника, уродженця Полтави), продовживши шлях до творення єдиної помісної української православної церкви, незалежної від Москви.
На жаль, багато чого він просто не встиг реалізувати – його тіло без ознак насильницької смерті знайшли 14 липня в Ботанічному саду імені академіка Олександра Фоміна, де Патріарх любив гуляти і куди, за переказами, його запросили на зустріч дві невідомі жінки. Достеменно обставини його смерті досі невідомі.
Одразу постало питання про місце поховання Патріарха, але його тодішня проросійська влада не бажала вирішити. За традицією священиків такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому УПЦ КП звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира або у Видубицькому монастирі, або в Києво-Печерській Лаврі, або в Софії Київській. Однак влада дозволяла робити це лише на Байковому кладовищі.
Переговори оргкомітету з вшанування пам’яті Патріарха із можновладцями безрезультатно тривали чотири дні. УПЦ КП вирішила поступитися, бо спека змушувала поспішати, а домовлятися не було з ким. Ситуацію ускладнювало те, що Президента Кучми в Києві не було. Вранці 18 липня УПЦ КП і українська громада ухвалили поховати тіло Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській.
Спогадами про події 30-річної давнини поділився Валерій Пальчик, командир Полтавської обласної організації УНСО 1991-1999 роках, учасник кавказьких воєн у загонах УНСО (на боці Грузії й Чечні), стрілець УНСО, котрий вступив у бій проти московської імперії на території Грузії, проливши свою та ворожу кров; учасник Революції Гідності, ветеран російсько-української війни за незалежність, учасник боїв під Бахмутом, нині журналіст і письменник, автор книг «УНСО. Перший посвист куль» та «Дружба скріплена кров’ю». «Нас було близько 300 активістів УНСО. Їхали з Полтави на похорон, вшанувати за всіма православними канонами видатну Людину. Ми не очікували, що можуть бути якісь сутички, мобілізації по УНСО не було. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софійського майдану. Похоронна процесія рухалася від Володимирського собору до собору Святої Софії. Спершу нам дорогу «беркутівці» перегородили турнікетами. Згодом закрили ворота до собору Святої Софії і не пускали туди православних вірян. За православною традицією поховати небіжчика треба було до заходу сонця. І після 16-ї години спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії. Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. А далі… Це було дуже несподівано… Ми були, вибачте за сленгове слово, трішки «на розслабоні», вважали, що все гаразд, триває похорон великого Українця. Аж ось центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. Бачив очі цих так званих «правоохоронців», псів промосковського режиму. Таке враження, шо «беркутівці» були під дією психотропних засобів, поводилися як звірі, безжально лупцювали усіх підряд – священиків, стариків, жінок. Цікавий факт, який мене вразив: бачив як озвірілі, так наче чим наколоті, беркутівці, гамселили дубинками навіть простих міліціонерів, які просто стежили за порядком, молилися, не проявляли агерсії і взагалі стояли аж позаду процесії! Затримано було чимало ні в чому не винних учасників похорону, в т.ч. й моїх побратимів з Полтавського осередку УНСО. Того «чорного вівторка» я вкотре переконався, хоча у цьому ніколи й не сумнівався: влада у ті часи лише формально була українською, а насправді показала свій звірячий москальський оскал і по факту підтримувала не свою, а московську церкву. Ці події мають стати історичним уроком для сучасників. Настав час повністю прибрати з українського духовного простору ворожий Московський патріархат, тобто так звану Російську православну церкву Кіріла-Онуфрія, яка поки що цинічно маскується під назвою «УПЦ», – розповів Валерій Пальчик https://salo.li/A68CF1f
зліва: Валерій Пальчик у формі УНСО
На чолі процесії тоді йшли народні депутати від Народного Руху, «Просвіти», зокрема В’ячеслав Чорновіл, Павло Мовчан; від УНА-УНСО, також перший президент України Леонід Кравчук.
Продовжує розповідь теж учасник тих подій, один із лідерів УНСО, нині воїн ЗСУ, захисник України від росіян Ігор Мазур («Тополя»): «Я особисто чув, як один із командирів «беркутів» кричав: «Мірних – разгонять, «унсовцев» – калєчіть». За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки. Розправа і побиття з затриманнями тривали з годину. Але дати команду викинути з могили труну не наважився ніхто».
Поділився також спогадом представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області, прессекретар Полтавської обласної організації Народного Руху України у 1993-96 рр. Олег Пустовгар:
«У велелюдних похоронах Патріарха брало участь чимало активістів Руху з Полтавщини. По їх приїзді до Полтави як прес-секретар Полтавського крайової організації Народного Руху України я організовував і проводив прес-конференцію людини, яка стояла біля витоків відродження православ’я на Полтавщині, діяча УАПЦ, секретаря Полтавської єпархії УПЦ Київського патріархату, нині настоятеля Свято-Покровської церкви ПЦУ у мікрорайоні Сади м. Полтави о. Mиколая Храпача. Він тоді детально і яскраво повідав журналістам Полтавщини про жахливе побоїще у Києві, яке спровокували антиукраїнські сили. Також я зачитав для ЗМІ заяву голови Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, яку оперативно «скинули» факсом колеги з «Рух-прес». У цій заяві Народний Рух вимагав покарати усіх причетних до побіїща та тих, хто вчиняв наругу над державним символом – прапором України. Силовики тоді завзято виривали з рук вірян не лише православні хоругви, але й синьо-жовті стяги і… топталися по них! На жаль, попри значну кількість журналістів на тій прес-конференції (а це свідчить про резонансність події!), у інформпростір Полтавщини правда просочилася лише на шпальти газет «Полтавська думка», «Молода громада», «Вечірня Полтава» та в ефір телеканалу «ЮТА-ТВ». Спрацювала посткомуністична цензура з боку редакторів, видресируваних в часи СРСР. Та «шила в мішку не сховаєш». Зараз це урок історії, який маємо знати і враховувати під час виконання Закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», адже Держслужба з етнополітики та свободи совісті винесла припис, який зобов’язує Київську Митрополію так званої УПЦ (а насправді – філії московського патріархату в Україні) до 18 серпня надати рішення щодо виходу УПЦ зі структури Російської православної церкви (РПЦ), втрати чинності для УПЦ усіх положень Статуту РПЦ».
Точне число жертв владного свавілля 18 липня 1995 року, за яке ніхто не був покараний, досі невідоме. За даними тодішньої преси, після побиття багатьох православних вірян доправляли до райвідділків міліції Києва, де двоє загинули від отриманих травм. «Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б’ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б’ють в обличчя лежачих юнаків з пов’язками УНСО. Мордовороти в броні та камуфляжі порвали державний прапор України», – писав київський публіцист Георгій Бурсов.
Кілька людей, серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор газети «Вечірній Київ» та голова Народного Руху України, народний депутат України В’ячеслав Чорновіл руками засипали яму. Майже рік після поховання Патріарха Володимира добровольці щоночі охороняли його могилу під Софійською брамою. Вдень її відвідували священики і миряни.
За матеріалами з рубрики «Історичний календар» офіційного сайту УІНП та за спогадами Валерія Пальчика, о. Миколая Храпача і Олега Пустовгара)
світлини з архіву Валерія Пальчика, автор кореспондент УНІАР Сергій Спасокукоцький
