У межах виконання Законів України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» позачергова п’ятдесят дев’ята сесія восьмого скликання Лубенської міської ради перейменувала вулицю російского генерала Бутовського на честь Павла Крата – видатного українського політичного, релігійного та громадський діяча, поета, прозаїка, публіциста, мемуариста, перекладача, журналіста, одного із чільних діячів Лубенської вільної громади Революційної Української партії (РУП), автора мемуарів «Крізь павутиння змосковщення», у котрих 12 розділів присвячено Лубнам кінця 1890-х та початку ХХ ст. Відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Лубенської міської ради доручено направити рішення про нову назву вулиці до Полтавської філії державного підприємства «Національні інформаційні системи» для внесення відповідних змін до реєстрів Міністерства юстиції України. Про це повідомив ініціатор перейменування, представник Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області Олег Пустовгар.
«Українським інститутом національної пам’яті було опубліковано перелік осіб та подій Російської імперії. До нього увійшов Бутовський Алєксєй (1838–1917) – військовий і спортивний діяч Російської імперії. Народився 9 червня 1838 року в містечку П’ятигірці Полтавщини (нині Лубенська міська громада). У 1863-му році брав участь у акті російської імперської політики – військовому злочині з жорстокого придушення антимосковського Січневого повстання на землях Речі Посполитої, у якому брали участь поляки, українці, литовці і білоруси. Робив спроби створення російського олімпійського комітету. У 1904-го отримав звання генерал-лейтенанта російської імператорської армії. За заслуги перед російською імперією був нагороджений орденами Олександра Невського, Білого Орла, Командорським Хрестом та ін. За дорученням диктатора держави-окупанта путіна Центральний банк росії виготовив пам’ятну монету із циклу «Олімпійське століття росії» із зображенням Бутовського. Тож вулиці, пам’ятники, інші об’єкти підлягають обов’язковому усуненню з публічного простору – перейменуванню або демонтажу. У Полтаві це стосується вулиці, міського комунального стадіону «Ворскла» та пам’ятника поруч із ним», – розповів Олег Пустовгар.
Павло Крат із дружиною Світлину надав Віктор Моренець, історичний клуб “Холодний Яр”.
Довідково: Павло Крат народився 10 жовтня 1882 року у селі Красна Лука (нині центр Краснолуцької громади Миргородського району). Один з його предків, Федір Крат був послом гетьмана Івана Мазепи при дворі шведського короля Карла ХІІ у Стокґольмі і мав почесне звання «значкового товариша». У 1904-1905 роках Павло навчався у Лубенській гімназії, на природничому факультеті Київського університету Св. Володимира. У 1901-1904 долучається до активної діяльності РУП, стає одним із чільним діячів Лубенського осередку. Певний період за програму РУП слугувала промова Миколи Міхновського, який теж тривалий час мешкав у Лубнах на Полтавщині. На прохання засновників РУП Міхновський написав проєкт програми й виголосив у березні 1900 року на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і Харкові. Як видання РУП цю програмну промову надрукували того ж року окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна». У ній Міхновський проголосив гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».
Пастор Павло Крат зі своєю дружиною Софією й дочками (Канада). Світлину надав Олександр Панченко
У 1905 році Павло Крат еміґрував до Швейцарії, аби уникнути переслідувань російського царату за проукраїнську революційну діяльність. Від серпня того ж року опинився у Львові. Студіював філософію у Львівському університеті (1906-1907). Павло Крат – один із лідерів боротьби за створення українського університету у Львові (1906-1907). Зокрема, у січні 1907 р. очолив групу студентів, що захопила корпус Львівського університету по вул. Св. Миколая, побудувала барикади та вивісила на даху український прапор. У газеті «Незборима нація» та на офіційній фейсбук-сторінці Історичного клубу «Холодний Яр» його президент, знаний громадський діяч, письменник, краєзнавець, дослідник історії визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття, член Національних спілок журналістів та письменників, академік Академії наук вищої освіти України Роман Коваль написав так: «…У «Великій історії України» стверджувалося, що студентські заворушення у січні 1907 року відбулися «під проводом Павла Крата». І Михайло Марунчак зазначав, що Павло «перший повів студентів на барикади». Спомин про ті події залишив інженер Василь Рижевський. На бурхливому віче в Академічному домі за участі великої кількості студентів університету та політехніки вирішено було активізувати зусилля в боротьбі за Український університет. “Присутній на ньому проф. М. Грушевський старався, як міг, заспокоїти студентів, але переміг голос студента Павла Крата, який закликав усіх студентів зібратися наступного дня о год. 11.00 в університеті в коридорі першого поверху, перед дверима ректорату. Академічна молодь зберегла постанову віча у строгій тайні, і поляки нічого про неї не довідалися. Наступного дня малими групами, щоб не звертати на себе уваги, збиралися українці в університеті. Дальший хід справи стоїть живо в моїй пам’яті. Точно об 11.00 годині 2 лютого українські студенти скупчилися перед дверима ректорату і з Павлом Кратом у проводі рушили гурмою до конференційної залі. Присутні там професори, не розуміючи зразу про що йде, мовчки повставали з місць. Студент Крат, а за ним й інші вчинили в залі бешкет, виладновуючи свою енергію на речах, що там знаходилися. Кажучи правду, мене, що був у безпосереднім сусідстві Крата, ця акція заскочила”. Що ж накоїв Крат? Відповідь можна знайти в щоденнику Івана Крип’якевича: “Найгостріша демонстрація була в січні 1907 р. – студенти (і я був між ними) окупували університет вивісили на даху український прапор, побудували барикади, побили вікна. Емігрант з «російської України» Павло Крат одягнувся в ректорську мантію Ґризецького і порізав портрети ректорів. «Тим часом професори, яких ніхто не займав, – продовжував Василь Рижевський, – тихцем повтікали задніми дверима і заалярмували поляків з польського Академічного дому, які в скорому часі прибули великою силою і почали в партеровому коридорі приготовлятись до наступу. Для своєї оборони українці почали ставити зі столів і лавок барикади. Вже за кілька хвилин посипалися на ці барикади стріли (…). В міжчасі піша і кінна поліція обставила всі виходи з університетського будинку. Тих, хто виказався, що він поляк, пускали на волю, а українців арештовували. Одначе великій групі українців вдалося передертися через поліційний кордон і щезнути». А Павло Крат продовжував бій. «Сам, один, на даху, він відстрілювався проти, як розказували, 77 поліцаїв і агентів»…Героям слава».
Після ув’язнення у 1907 році еміґрував до Канади. У цій країні розгорнув широку релігійну, культурологічну та публіцистичну працю для добра України: стає співзасновником Наукового товариства на честь Тараса Шевченка (1907) та «Української вільнодумної федерації». Видає гумористичний часопис «Кадило» (пізніше – «Кропило»). У 1915-1918 рр. студіював теологію у пресвітеріанській колегії у Саскатуні (провінція Саскачеван). Засновник і викладач Українського народного університету ім. Михайла Павлика (1918-1919), основоположник Української самостійної євангелістської церкви у Торонто (1919). У 1907 році перекладав українські народні пісні й написав передмову для книги «Songs of Ukraina with Ruthenian Poems» («Пісні України з русинськими віршами», Лондон; Париж; Торонто, 1916). У цій книзі опубліковано весільні, козацькі, опришківські, чумацькі й народні пісні, а також вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, Юрія Федьковича і Сидора Воробкевича.
А ще у Канаді почав вирощувати українські горіхи. Багато хто не вірив в успіх, бо кліматичні умови цієї північної країни не сприяли вирощуванню волоських горіхів, які завозили з Франції й Німеччини. Уродженцю Полтавщини це вдалося за допомогою найстійкіших карпатських горіхів. Нині зимостійкі горіхи, придатні для вирощування в Канаді та на північному сході США мають загальну назву –«Кратові горіхи». Вони набули популярності й у Північній Європі. У 1923 році вирушив до Європи у якості місіонера. Працював на Волині та у Галичині, де у 1925 році сприяв появі Української євангельської реформованої церкви.
Павло Крат написав спогади «Крізь павутиння змосковщення». У 2013 році ці мемуари опубліковані у книзі «Крізь павутиння змосковщення», яку упорядкував Роман Коваль. У першій частині розповідається про молоді літа на Полтавщині, зокрема в Гадяцькому повіті, Хоролі, Лубнах, в Одесі наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть. Крат змальовує словами як «виросла, виховалася та наддніпрянська сила, що гейби стихійно підвелася в 1917 році до тих славетних велетенських подвигів, що по цілім світі розбудили славу українського імені». Друга частина книги — матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши «павутиння змосковщення», став на шлях служіння українській нації. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників боротьби за незалежність України у 20 ст., а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат.
Представництво УІНП у Полтаві
