Ігор Стамбол
У час, коли сучасна політична верхівка вкотре намагається відкараскатися від чергових корупційних огріхів, знецінюючи прагнення українців, доводиться розуміти, що конструктиву така влада не несе. А що ж? Фактор, якого маємо остерігатися не менше, ніж чуми чи московитів, – наслідок згубної боротьби за владу, який у літературі та політичній думці охрестили «руїною». Про цю політичну хворобу писало багато науковців та мислителів, але чи не найвлучніше її схарактеризував Олег Ольжич, якого ми часто і несправедливо зараховуємо лише до літераторів. Так само часто Руїну привʼязуємо лише до XVII–XVIII століть. Говоримо про неї лише як про назву періоду, тоді як це явище переслідує українців крізь віки.
Історія України: змагання державників із руїнниками
Олег Ольжич написав працю «Дух руїни. По сторінках історії» у 1940 році, де проаналізував фактор руїнницьких дій українців у різні періоди. Він зазначає, що «вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному пожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною». Князі Русі, прагнучи влади у Києві, зверталися до допомоги чужинців, що, всупереч тимчасовій вигоді, призводило тільки до спустошення і ще більшого розбрату. У Галицько-Волинському князівстві сила бояр, яка часто змушувала князя включатися в міжусобну збройну боротьбу, також не сприяла консолідації. Тож, коли з’являється татарська навала – її просто нікому зупинити.
«Зруйнована бунтами і усобицями, розбита на поодинокі князівства, Україна вже не може поставити їй міцного опору. Азія відтепер заливає українські степи і пустошить щораз більше українську територію. Українська сила вже не може підвестись. Народи, що виросли за плечима України – Литва і Польща, – підводять голову і накладають руку на українські землі», – писав Олег Ольжич.
Козацьку добу він також характеризує низкою внутрішніх протистоянь: гетьмана зі старшиною, черні й запорожців – із центральною владою. Вже після Хмельницького саме Виговський став об’єктом руїнницьких дій козацької спільності. «Подивляла старшина політичний сприт нововибраного гетьмана, але полковникам не подобався надто розумний володар з їх власного середовища, що знав їх кожного зблизька… Волелюбна радикальна чернь кричала за рівноправність, бо освічена меншість, що хотіла забезпечити краю права і вольності вимагала порядку і дисципліни».
У часи Визвольних змагань 1917-1921 років Олег Ольжич бачить руїнницькими не лише типові боротьбу за владу та егоїзм окремих діячів, а й «доктринерство» – зацикленість на дореволюційних ідеях. «Запаморочені доктринери не розуміють ваги армії, збудованої на послухові й дисципліні. Їм важливіші ідеологічні суперечки; по партійних локалях та на засіданнях Центральної Ради радяться про дрібниці внутрішньої політики… А ворожа пропаганда тим часом не спить і більшовицька армія просувається».
Назагал невміння і небажання стримати армію у межах держави і фактичну зневагу з боку Української Центральної Ради до неї Олег Ольжич вважає однією з головних проблем поразки Революції.
Хоч Олег Ольжич і вбачав руїнницькі дії навіть у рішеннях сучасних йому діячів, він був упевнений, що українці подолають цю хворобу. «У цій вічні боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Руїна – чи можна запобігти?
Політики, що ведуть до «руїни» – наше найстрашніше лихо. Історія розкриває нам основні риси руїнників: безкомпромісність, сліпа віра у власні ідеали або ж, навпаки, безпринципність, нездоровий егоїзм, навіть нарцисизм.
Сьогодні, спостерігаючи за нашою політичною верхівкою, маємо додавати до руїнницьких аспектів ще різнорідну корупцію. Мова не про хабарі, а про систему взаємопослуг, які породжують кругову поруку. Вона настільки міцна, що представники влади готові йти на самогубні дії врозріз із законом та бажанням народу, аби тільки втримати владу чи убезпечити «свого».
Як нам побачити потенційного руїнника, скажімо, на виборах, які відбудуться після нашої перемоги? Напевно, він матиме всі перераховані вище риси. Колись розуміння про політика формували його біографія та репутація, але останні тенденції принесли чимало осіб без біографій (нові обличчя), тож варто приглядатися до їхнього оточення і «ведучих». Ті точно мають біографію, і вона часто включає чимало неконструктивних дій щодо України.
Історія також визначає конструктивним керманича, готового добровільно та вчасно відійти від влади. І тут питання навіть не в честолюбності чи вмінні убезпечити себе від компромату, а й у тому, чи буде особі чим зайнятися після політичної діяльності. Митець, науковець, підприємець (не олігарх) матиме в чому реалізуватися надалі. А ось від «професійного політика» у разі невдачі, можемо отримати значно більше неприємностей. Крім того, на етапі перших кроків керманича одразу помітний фактор його конструктивності чи руїнності. У першому випадку з перших днів розбудовуватиметься стала інституція, готова до передачі наступнику, а в другому все зав’язується навколо культу власної особи за принципом «після мене хоч потоп». Або руїна…
