Табірні шахи
17 липня провідному громадському діячеві, дисиденту, правозахиснику, історику та публіцисту Івану Гелю виповнилося б 81 рік. На жаль, уже сім років минуло від часу, коли його не стало.
Для українського дисидентського руху Іван Гель є знаковою постаттю, багатолітнім видавцем та розповсюджувачем самвидаву. Він був одним з ініціаторів створення та членом наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що поставна місці слідчої в’язниці КГБ, в якій Іван Гель та його соратники утримувалися після арешту за їх боротьбу із тоталітарною системою. Музей береже та увічнює пам’ять про мужніх людей, на долю яких випали жорсткі випробування радянськими репресіями.
Даниною пам’яті видатного українця є виставка у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» шахів, які йому подарував його товариш, відомий живописець-шістдесятник, дисидент Опанас Заливаха на 30-річчя, яке Іван Гель зустрів у радянському концтаборі Мордовії в 1967 році.
Опанас Заливаха працював тоді на меблевій фабриці, тому мав можливість використати добротний матеріал і технічні засоби, щоб зробити шахову дошку та фігури, якій майстерністю виконання не поступаються, а то й перевершують шахи промислового виробництва.
Філігранне різьблення кожної фігури, художнє оформлення лакованої дошки розміром 36,5×36,5 см, внутрішнє оздоблення цупкою тканиною, добротна фурнітура, акуратна робота свідчать, що художник ретельно та відповідально підходив до подарунку друга, бажаючи засвідчити йому свою повагу та підтримку.
Такі речі, очевидно, зовсім по-особливому сприймаються в неволі, коли усі можливості є доволі обмеженими. Варто зазначити,що свою дружбу Іван Гель та Опанас Заливаха, загартовану радянськими тюрмами, пронесли крізь життя, закріпивши особливою духовною формою родинних стосунків, адже Іван Гель був хрещеним батьком сина Опанаса Заливахи Ярка.
Експоновані шахи – ще одне свідчення табірної творчості, прагнення до інтелектуальної діяльності політв’язнів. Цю сімейну реліквію родина Івана Геля передала до музею на тимчасове експонування. Відвідувачі зможуть побачити їх у нас з 17 липня.
Гель Іван народився 17 липня 1937 року у с. Кліцко Городоцького району Львівської області. Як сам зазначив, доля його була обумовлена з дитинства родинним вихованням і середовищем, в якому зростав і формувався як особистість. «Мої батьки – звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі».
Батько, Андрій Гель захищав ЗУНР від польської окупації, будучи стрільцем УГА, був головою «Просвіти» у селі. Згодом – станичним і зв’язковим Окружного Проводу СБ, за що був засуджений совєтами у 1950 році до 20 років таборів. На волю вийшов у 1956 року з підірваним здоров’ям.
Вперше свою тверду і свідому громадянську і людську позицію Іван Гель проявив ще у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. Першим свідомим виступом проти радянської системи була публічна відмова вступити до комсомолу, за що був виключений із Комарнівської середньої школи. Тому довелось завершувати навчання у вечірній школі у Самборі. Мріяв стати юристом, але «компетентні органи» не допустили вступу «неблагонадійного» юнака, сина бандерівця на юридичний факультет Львівського університету. Попереду була армія (1956–1959), робота слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів, бригадиром на Львівському електровакуумному заводі. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар’єру. І. Гель поступив на заочне відділення історичного факультету, оскільки на юридичний дорога йому була все таки закрита.
Під час навчання активно друкував та поширював український самвидав, зокрема праці «Стан і завдання українського визвольного руху» Є. Пронюка, «Що таке поступ» І. Франка, «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви») і діаспорну літературу, за що його неодноразово викликали на профілактичні бесіди в управління КДБ у Львівській області.
1961 року на сторіччя з дня смерті Т. Шевченка разом із другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.
У цей час знайомиться з Михайлом Горинем, а через нього з київськими шістдесятниками І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Симоненком та ін. І. Гель та М. Горинь формулюють свою програму як «боротьбу за державність України».
24 серпня 1965 року студент шостого курсу І. Гель був заарештований та звинувачений у порушенні ст.ст. 62 ч. 2 («Антирадянська агітація і пропаганда») і 64 КК УРСР («Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації»). Під час слідства перебував у сумнозвісній ще з часів першої радянської окупації 1939–1941 рр. «тюрмі на Лонцького» – слідчій в’язниці КДБ. 25 березня 1966 року Львівський обласний суд засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму. Караючись у мордовських таборах впродовж 1966–1968 рр. познайомився з багатьма представниками демократичного руху СРСР. не зрікся активної громадської і людської позиції. В таборі активно домагався статусу політв’язня. В 1967 р. двічі звертався до Президії Верховної Ради СРСР з листами на захист УГКЦ, вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР. Організатор передачі з табору творів дисидентів на волю (зокрема стаття В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії»).
Після повернення в Україну у 1968 р. І. Геля чекала доля багатьох його однодумців – відмова на поновлення в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж у 1991 році), прописці у Львові, можливості працювати за фахом. Довелося поселитися у Самборі, де з великими труднощами вдалося влаштуватися на короткий час техніком Самбірського управління експлуатації осушувальних систем гірських річок.
Активна участь у русі опору продовжувалася. Надалі займався розмноженням і поширенням самвидаву, зокрема за 3 роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг, серед яких «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Серед снігів» В. Мороза, збірку віршів «Крик з могили» Миколи Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі «Листи з-за грат» та ін.), перших п’яти випусків журналу «Український вісник».
Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв’язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові. 7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових умовах художниці, шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану «за прогул».
У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз», у якій аналізує історичні зміни, що відбулися на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.
Вдруге заарештований 12 січня 1972 р., а 4 серпня того ж року засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Винним себе не визнав. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та Пермській області (Кучино), заслання – в Комі АРСР Троїцько-Печерський район селище Милва.
І знову довелося відстоювати себе як особистість: у таборах брав участь у правозахисних акціях, у тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статус політв’язня. Одне з голодувань, коли домагався реєстрації шлюбу з своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.) тривало 100 діб. У 1975 році шлюб був зареєстрований.
Саме під час другого засудження, у 1976 р., перебуваючи в одиночній камері, написав свою працю «Грані культури», яку під час зустрічі зумів таємно передати дружині. Праця розповсюджувалася в самвидаві, була нелегально передана за кордон і видана у Лондоні в 1984 році завдяки місцевій Українській Видавничій Спілці під псевдонімом автора – Степан Говерля. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності – 1993 року.
Після повернення знову ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній людині, талановитому публіцисту і науковцю довелося пропрацювати деякий час навіть пастухом у колгоспі в рідному селі.
Водночас разом з В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком був відповідальним секретарем відродженого «Українського вісника».
Співзасновник «Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління». 1987 р. очолив Комітет захисту УГКЦ, а у 1988 редагував газету «Християнський голос». Був одним з організаторів і активним учасником перших масових релігійних і політичних акції в Західній Україні. Одна з таких акцій за легалізацію УГКЦ відбулася 17 вересня 1989 р. біля собору св. Юра у Львові і налічувала 250 тис. осіб. Зусиллями Комітету і релігійної громадськості, УГКЦ в листопаді 1989 року вийшла з підпілля.
Наприкінці 1980-х років брав активну участь у створенні всеукраїнської організації «Меморіал» і Народного Руху країни. 1990–1994 рр. був першим заступником голови Львівської обласної Ради, головою обласної комісії відновлення прав реабілітованих. Домігся визнання УПА на території Львівської області воюючою стороною в Другій світовій війні.
Автор близько ста публікацій у періодичних виданнях. Займався викладацькою діяльністю,зокрема читав студентам історичного факультету Львівського університету спецкурс з історії українського визвольного руху 1950–1980-х років. На основі зібраного матеріалу, власного життєвого досвіду, рефлексій та переосмислень з перспективи часу підготував книгу з історії визвольного руху 1950–1980-х років, яка вже побачила світ після його смерті у 2013 році під назвою «Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ ст.»
Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. (2002), ІV ст.(2006).
16 березня 2011 року Іван Гель після тривалої хвороби відійшов у засвіти. Як сказав на заупокійному богослужінні в соборі святого Юра владика Венедикт, ця людини вклала своє життя в те, що не точить шашіль і не покриває ржа.
