Уродженець села Ручки (тепер підпорядковане Петрівсько-Роменській громаді Миргородського району Полтавської області) Михайло Жовтобрюх був, є й залишиться назавжди знаковою постаттю в українській і світовій лінгвістиці. Цьогоріч 120-річчя із дня його народження за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно із Постановою ВР «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках» відзначається на державному рівні. Дослідницький доробок Михайла Андрійовича (а це понад три сотні праць) займає осібне місце в сучасному лінгвістичному контексті. Жовтобрюх належить до таких науковців, в особі яких органічно переплелися академічна й вишівська наука. Упродовж довгого багатогранного життя не полишав студентської аудиторії, постійно підтримував зв’язки з мовознавчими кафедрами університетів та педагогічних інститутів, невпинно дбав про впотужнення їх кваліфікованими кадрами, залучав доцентів і професорів до активної співпраці з Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні Академії наук. Сотні вчених-лінгвістів вважають Михайла Андрійовича своїм учителем, дякують йому за цінні поради та вчасну підтримку. Учні Михайла Жовтобрюха передають своїм вихованцям той багаж знань і те тепло, яким він ощедрював їх.
Учительсько-викладацький шлях
майбутнього класика української філології починається зі славного Гадяча, у минулому гетьманської столиці, родового гнізда Драгоманових-Косачів, де у 20-х роках збіглого століття діяли трирічні педагогічні курси. Їх успішно закінчив колишній випускник Комишнянської вищепочаткової, а перед тим Ручанської початкової чотирирічної школи Миргородського району. Педагоги згадують, що Михайло і його ровесники ходили босоніж, носили одяг із батькових плечей чи когось із старших у сім’ї, але вмовляти вчитися їх не доводилося. Серед кращих був майбутній доктор філологічних наук, професор. Юнак мріяв про вищу освіту, невдовзі задумане здійснилося: 1926 року перед ним гостинно розчинив двері Дніпропетровський інститут народної освіти. У 1929 році Михайло Жовтобрюх закінчив мовно-літературне відділення факультету професійної освіти й отримав кваліфікацію викладача української мови та літератури в технікумах, вищих навчальних закладах, вищих технічних навчальних закладах, а в 1930 році – соціально-економічне відділення і здобув фах викладача соціально-економічних дисциплін у навчальних закладах професійної освіти.
Початки трудового шляху пролягли через село Попівщину Роменського району Сумської області. Тут Михайло Андрійович працював учителем початкових класів. Через рік перебрався на Донбас до міста Харцизька, де продовжив педагогічну діяльність: спочатку викладав у молодших класах, а згодом навчав рідної мови старшокласників. Коли був студентом інституту, не поривав зв’язків з освітою, читав рідну мову на державних курсах української мови, що діяли в Дніпропетровську.
Набутий досвід став у пригоді молодому спеціалістові, коли прийшов на роботу у вищу школу. Спочатку доля пов’язала Михайла Жовтобрюха з Дніпропетровським металургійним інститутом, у якому один рік навчав студентів української мови, а потім – із Запорізьким педагогічним інститутом, де з 1931 до 1937 року обіймав посади асистента й доцента, читав «Основи мовознавства», «Курс української мови», «Сучасну українську літературну мову». До міста свої молодості, читаємо в газеті «Запорізький університет» замітку доктора філологічних наук, професора В. Чабаненка, він частенько «приїздить… у гості, виступає перед студентами й викладачами, цікавиться життям його рідного філологічного факультету. Зустріч з ним – це завжди свято добра, щирості, справжньої інтелігентності, великої вченості…нам приємно усвідомлювати, що творчий шлях відомого вченого в 30-і роки починався на кафедрі української мови Запорізького педагогічного інституту».
Молодий мовознавець
По-особливому тісні зв’язки склалися з Київським педагогічним інститутом. Тут Михайло Жовтобрюх пройшов шлях від старшого викладача до доцента, завідувача кафедри, декана мовно-літературного факультету, заступника директора з навчально-виховної роботи. Академік Арнольд Грищенко припускає, що з вересня 1937 року молодий мовознавець почав викладати лінгвістичні дисципліни замість засудженого за вироком так званої трійки й розстріляного 24 жовтня 1937 року О. Синявського, з котрим особисто не був знайомий, але добре знав його праці, з-поміж яких вирізнявся своєю важливістю, досконалістю й користувався великою популярністю посібник «Норми української літературної мови».
«…М. Жовтобрюх, – твердить професор Грищенко, – продовжив мовознавчо-викладацьку традицію свого попередника, виявив неабияку наполегливість і досяг визначних наукових результатів, поєднавши у своїй діяльності теоретичні пошуки і потреби щоденної практики, зокрема, належного змісту мовної освіти в середній та вищій школі і фахової підготовки вчителя української мови та літератури». Новим змістом наповнилася співпраця зі столичним інститутом у 1960–1964 рр. Михайло Жовтобрюх, тоді вже завідувач відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства, розкривав студентам української філології глибини курсу «Порівняльна граматика української і російської мови».
Грізна сталінщина: «скільки було репресовано викладачів мови та літератури»
«Я любив педагогічну й наукову роботу, спілкування зі студентами, – щиро зізнався Михайло Андрійович у листі до автора пропонованої публікації, – тому викладати мені не важко було, але постійно супроводжував страх, скільки було репресовано без усякої вини викладачів, особливо викладачів мови та літератури». Ідеться, звісно, про грізну сталінщину. Не обійшла ця лиха година й талановитого мовознавця Жовтобрюха. У 30-ті роки йому пощастило ухилитися від комуністичних репресій, хоч вони тоді нависли над ним, молодим і перспективним дослідником, який осмілився висловити свою аргументовану, науково правдиву думку про українську орфографічну традицію. У повоєнні роки кандидата наук (дисертацію захистив у 1945 році) Жовтобрюха почали переслідувати за перебування – не з власної волі – на окупованій гітлерівцями території. Життєва круговерть занесла в неблизький куточок Росії, а потім і в далекий Узбекистан. 1948 року, зізнався він в одному зі своїх листів, «щоб уникнути репресій, я навіть виїхав з України, три роки завідував кафедрою російської мови в Тюменському й два роки в Бухарському педінституті». Як тільки-но випала нагода повернутися в Україну, він, не роздумуючи, скористався нею. Шість років – з 1953 до 1959 – мешкав у Черкасах і сумлінно трудився в місцевому педагогічному інституті спочатку на посаді доцента, а з 1955 року – завідувача кафедри української та російської мов.
Автор понад 70-ти лінгводидактичних праць
Жовтобрюх є автором понад 70-ти вдумливих лінгводидактичних праць, які не втрачають своєї значущості й через десятки літ, відповідають за всіма параметрами сучасним освітнім викликам. «Десь у кінці 30-х рр., – дізнаємося з його «Нарисів історії українського мовознавства» (1918–1941) (К.: Наук. думка, 1991. – 260 с.), – до програми з української мови для 10 класу середньої школи була введена тема «Елементи мовознавства та відомості з історії української мови».
За дорученням Міністерства освіти не раз очолював конкурсну комісію у справах підручників з української мови для середніх шкіл, укладав програми з лінгвістичних дисциплін для студентів-філологів вищих навчальних закладів. Не одне й не двоє десятиліть майбутні вчителі-філологи навчалися за його програмами із «Сучасної української мови», «Української мови» (для факультетів та інститутів іноземних мов), «Історичної граматики української мови» (у співавт. з А. П. Грищенком), «Загального мовознавства» (К.: Рад. школа, у співавт. з С. П. Самійленком, Г. М. Удовиченком, П. М. Фесуненком).
Курс «Сучасна українська літературна мова»
– це ще одне засадниче положення лінгводидактичної концепції Михайла Жовтобрюха. Працював над принципом побудови цього курсу на факультетах мови й літератури педінститутів. Основне завдання курсу вбачав у тому, щоб дати студентам глибокі теоретичні знання про фонетичний, лексичний склад, граматичну будову мови й допомогти їм набути практичні навички в досконалому володінні всіма нормами літературної мови.
Роль у національному підручникотворенні
Переймався проблемою якості підручників. Ще в 1939 році опублікував працю «Про підручники української мови», а в 1940 – «Про підручники синтаксису української мови». Радо відгукувався на з’яву підручників, посібників, методичних рекомендацій, збірників вправ тощо. Цінні думки він висловив у рецензіях на такі праці, як «Збірник вправ з сучасної української мови», «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» (Українська мова в школі. – 1963. – № 1. – С. 84–88, у співавт. із З. Франко) І. Г. Чередниченка, «Українська мова: синтаксис» (Українська мова в школі. – 1957. – № 5. – С. 85–89,) А. П. Медушевського, А. К. Тищенка, «Викладання фонетики і морфології української мови у восьмирічній школі. (Українська мова і література в школі.–1963. – № 2. – С. 85–88) А. П. Медушевського, «Сучасна українська мова» (Українська мова і література в школі. – 1974. – № 7. – С. 81–86) М. Т. Доленка, І. І. Дацюка, А. Г. Кващука, В. Д. Поповського.
Кожну з них скрупульозно аналізує, обов’язково вирізняючи позитивні моменти і недоліки та недогляди. Автор рецензії «Про підручник з сучасної української мови для педагогічних факультетів» А. Ручко (такий псевдонім, очевидно як похідне від назви села, де народився, прибрав собі Михайло Жовтобрюх) робить висновок: «У нас, звичайно, немає бажання, підстав і потреби перекреслити рецензовану працю в цілому. В ній, повторюємо, є чимало корисних для студентів відомостей з лексики, фонетики, орфографії, морфології й синтаксису української мови, викладених на належному науковому рівні. Хотілося лише застерегти тих, хто користуватиметься підручником, від помилок, які, на жаль, досить рясно розкидано в ньому».
Михайло Жовтобрюх, за його твердженням, «перший написав, хоч і стислий, порівняльний синтаксис східнослов’янських мов у праці «Порівняльна граматика української і російської мов». Інші підручники – «Українська мова. Лексика. Фонетика. Морфологія». (К. : Рад. школа, 1949. – Вип. 1. – 160 с.), «Курс сучасної української літературної мови» (К. : Рад. школа, 1959. – Ч. 1; 1961; 1965; 1972) (розділи: «Вступ», «Лексика і фразеологія», «Фонетика», «Графіка і орфографія», «Граматика: вступні зауваження», «Дієслово», «Модальні слова»), «Історична граматика української мови. Вступ. Фонетика» (К. : Рад. школа, 1956. – Вип. 1.), «Історична граматика української мови. Ч. 1. Вступ. Фонетика» (К. : Рад. школа, 1956), «Історична граматика української мови» (К. : Рад. школа, 1957; 1962; 1980) (розділ «Фонетика», «Вступ» і «Фонетика»), «Порівняльна граматика української і російської мов» (К. : Рад. школа, 1957; 1961; 1978; 1987) (розділ «Синтаксис»), «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика» (К. : Наук. думка, 1969) (розділи: «Вступні відомості з фонетики», «Український алфавіт», «Принципи української орфографії»), «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (К. : Наук. думка, 1973) (розділи : «Предмет і завдання лексикології», «Стилістична диференціація української лексики»), «Українська літературна мова» (К. : Наук. думка, 1984) – стали настільними книгами кількох поколінь студентів-філологів і сьогодні не знизили індекс актуальності. Вони були й залишаються блискучим взірцем лінгводидактичного опису мови, базованого на принципах науковості, доступності, систематичності й послідовності, свідомості.
Колишній студент мовно-літературного факультету Київського педагогічного інституту Олександр Матійко, який став відомим журналістом і поетом, справедливо відзначає, що в Жовтобрюха-вченого читачів, «певно, не менше, ніж у Стендаля. Якщо мати на увазі студентів, учителів, учнів середніх шкіл», і запитує: «Чи можна уявити, Михайле Андрійовичу, скільки людей брало до рук Ваші книжки?», на що той відповідає: «Мабуть-таки, багато… Та мене завжди хвилювало те, що людина візьме для себе з моїх праць, як прислужаться вони їй, як вплинуть на її становлення як людини. Наука твориться для людей. Творити їх непросто, оволодівати нею також нелегко». Професор Жовтобрюх любив розповідати про такий випадок (його наводить у своєму нарисі-бесіді й тільки-но згадуваний О. Матійко, який Михайла Андрійовича вважав «найдорожчим учителем, високим прикладом серйозного ставлення до життя»):
– Якось я поїхав у Запоріжжя, зайшов до педінституту. Читають сільські вчительки в коридорі підручник, бачу – мій. Фонетику штурмують. Питаю: усе зрозуміло? «Якби отому, хто її написав, – одказує одна, – та самому оце скласти екзамен з фонетики. Написав би сторінок десять, а він – сотню. Як ти його втнеш?!» Добре, кажу, я того автора знаю, я передам йому ці ваші слова. А вони: «Та не кажіть, бо ще розсердиться. Скільки ж людина, певно, ночей не спала, пишучи нам цю фонетику».
Т. І. Панько справедливо слушно констатує, що справжню вартість книг, автором яких є Михайло Жовтобрюх, визначає «не рецензент, а читач: у тому, що праця «Українська літературна мова», тільки з’явившись у продажу, стала бібліографічною рідкістю, бачимо вираження його запитів». Це стосується всіх монографій, підручників, брошур, статей, заміток, повідомлень Михайла Андрійовича, які «вчать проникати в суть мовних явищ».
Активною була робота над методичним супроводом до лінгвістичних дисциплін. Вирізнимо в цьому огромі передусім методичні вказівки, навчальні матеріали для студентів стаціонару й заочної форми до цілих курсів або окремих їхніх розділів: «Сучасна українська мова» (К. : Рад. школа, 1940. – 28 с.; 1946. – 26 с.; К. ; Львів : Рад. школа, 1948. – 72 с.), «Лексика сучасної української літературної мови» (К. : Рад. школа, 1949. – 24 с.), «Курс сучасної української мови з елементами історії» (К. : Рад. школа, 1949. –50 с.), «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Лексика і фразеологія. Фонетика» (К. : Рад. школа, 1962. – 132 с.) та ін. Цими ґрунтовними та доступними працями користуються й сучасні студенти.
На прохання Міністерства освіти він підготував рекомендації «Норми оцінок з української мови в педагогічних інститутах».
Михайло Жовтобрюх висловив цікаві думки про основну форму навчального процесу у вищій школі – лекцію. Ще в 1949 році він надрукував фундаментальний текст лекції для студентів-заочників мовно-літературних факультетів педагогічних інститутів «Лексика і фразеологія української літературної мови» (К. ; Львів : Рад. школа, 1949. – 34 с.). Сам він, як уже було наголошено, прочитав сотні лекцій із різних мовознавчих курсів. На запитання Олександра Матійка: «Як виважити, Михайле Андрійовичу, все те, що Ви знаєте? Чи є межа тому, що його можна запам’ятати?» і на його роздум-комплімент: «На лекції Ви приходите без жодного аркушика, усе з голови. Найтрудніша… з наук на факультеті – історія мови – і жодного разу викладач не звертається до записника» учений-педагог відповідав, що це результат серйозної щоденної праці: «До всього ж я керувався ось чим. Від студентів ми вимагаємо на екзамені чіткої відповіді, не дозволяємо заглядати до підручника. Та що вони подумають про мене, якщо я читатиму із конспектів? До того ж, читаючи лекцію з пам’яті, не роблю це механічно, а весь час напружено думаю. Отже, й з’являються в процесі розповіді якісь нові думки, здогади, над якими далі, поза лекцією, розмірковую. Так народжуються ідеї, зрештою – нові праці».
Цінною видається праця Михайла Жовтобрюха «Піднести якість лекцій з лінгвістичних наук у вищій школі». Це, власне, тези доповіді, яку він мав виголосити на Всеукраїнській науково-практичній конференції. Її організувала восени 1992 року кафедра української мови Полтавського державного педагогічного інституту. У листі від 2 квітня 1992 року до автора цієї публікації, тоді завідувача кафедри, Михайло Андрійович повідомляє, що надсилає свої матеріали і збирається приїхати до земляків, «як здоров’я дозволить, бо вже почуваю себе по-різному». Повідомлено й таке: «…хочу виступити на конференції. Якщо Ви дозволите й приймете, буду вдячний, а як ні – гніватися не буду». Ці слова патріарха українського мовознавства залишаємо без коментувань, наведемо лише один промовистий афоризм із «Піраміди духу» знаного земляка видатного мовознавця Жовтобрюха Олеся Волі: «Люди з чистою совістю світяться зсередини».
студенти та викладачі ПНПУ пишуть диктант єдності у читальній залі Бібліотеки імені Михайла Жовтобрюха
В іншому листі, датованому 12 жовтня 1992 року, до того самого адресата професор Жовтобрюх пише, що, на превеликий жаль, прибути до Полтави, яку дуже поважає й любить, не зможе, бо «в самого вже сил мало для такої мандрівки», сумує, що не поспілкується з мовознавцями, з мовознавчою молоддю. «Хотілося мені, – йдеться в цьому листі, – поговорити про якість лекцій, бо вона не завжди відповідає вимогам, що ставляться до неї, саме тому маємо багато нарікань на якість підготовки вчителів української мови, на яких наша сучасність покладає великі надії… Головне, щоб учитель міг мислити, мислити науково, мав глибокі знання, був ініціативний, умів збагачувати свої знання, аналізувати мовні факти нашої дійсності й правильно на них реагувати. Такі вчителі в нас є, на жаль, не всі». Матеріали конференції були надруковані. Їхньою справжньою окрасою стали науково-педагогічні розмисли Михайла Жовтобрюха.
У всіх сферах суспільного буття має панувати культура мови
Пропагував погляд, що в освіті й у всіх інших сферах суспільного буття має панувати культура мови. Вона, як і любов до фаху та добре знання своєї справи, повинна стати професійною якістю студента, науковця, простого робітника чи будь-кого іншого: «Це дуже і дуже важливо: як ти розмовляєш. Усі спеціалісти… свого часу покінчали десятирічки, інститути, слухали викладачів, які добре володіють мовою. Отже, вимоги до усного мовлення відомі всім. Скажу, ґрунтуючись на власних спостереженнях: якщо спеціаліст, керівник неправильно говорить, якщо мова в нього засмічена, – його менш цінують як спеціаліста, як керівника. Це треба знати. І пильнувати. Треба, щоб той, до кого ти звертаєшся, не просто зрозумів тебе, а й похвалив у собі тебе за твою гарну, грамотну мову. Не всім дано красиво говорити, але правильно говорити обов’язково мають усі. Нехай би в шухляді словничок лежав… Глянув – і згадав, що “мероприятие” це не міроприємство, а таки захід».
Пам’ять
Процитую насамкінець мудру думку письменника Олеся Волі: «Люди, як зерня: одні – звичайні, з сірими клопотами вижиття – сам для себе служить поживою, «проїдаючи» себе, інші – талановиті й високоморальні – проростають духовним осердям у своєму народові».
Пам’ять про цю велику людину живе, шана до неї множиться. У 2007 році за сприяння Директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА Олега Пустовгара (нині представник УІНП в Полтавській області) у межах обласної програми з підтримки соцально-значущих видань вийшла друком книга автора цієї публікації «Наукова спадщина мовознавця Михайла Жовтобрюха» (ВАТ «Видавництво Полтава», -432 с.). В пам’ять про обстоювача української мови у науковому просторі названо наукову бібліотеку Полтавського національного педагогічного університету та вулицю у селі Ручки.
Могила родини Михайла Жовтобрюха на Байковому цвинтарі
Микола Степаненко,
доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
(для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві)
