Мій давній приятель Богдан Маців із Канади 11 січня 2016 року повідомив мені сумну звістку: «…З великим жалем доводиться мені повідомити Вас, що вчора відійшов у Вічність мій дорогий Побратим Роман Колісник… Людина нібито сподівається, що старі друзі скоро відійдуть, але для мене це сумна несподіванка і велика втрата. Вічна Йому Пам’ять!…».
Ще ніби нещодавно з нагоди 90-річчя св.пам. незабутнього редактора «Вістей Комбатанта», українського вояка й патріота я написав статтю п.н. «Cвій вояцький меч, письменницьке перо та сумління українця він завжди тримає чесно та залишає їх незаплямленими…». І це було дійсно так, тепер про пана Романа доводиться писати вже, на превеликий жаль, у минулому часі…
Гідно пройшовши лихоліття Другої світової війни у складі Української Дивізії «Галичина» у своїй повісті «Останній постріл. Доля одного вояка», св.пам. редактор Колісник писав: «…Вийшов я цілий з-поміж зливи куль, гранат, бомб, снарядів, що під Бродами били нас, мов густий град на недоспіле збіжжя на пні: переходив я гори і ліси Словаччини; пробивався крізь нетрі і прірви Юґославії – і нічого мені не сталося…». А судилося панові Романові, як тому «типовому» дивізійникові з його повісті, бути у вирі кривавої й нещадної боротьби, у пізніших мандрівках та пошуках кращої долі дожити до повних 92-ох років, а попереду у нього, здавалось мені, було ще так багато незреалізованих планів, проектів та мрій, здійснити які, на жаль, не судилося…
З Романом Колісником, що останніми роками мешкав у Канаді, протягом останніх кількох років мене єднала плідна переписка й дотичні контакти з тих чи інших питань української історії та сучасного життя-буття. Однак про цю направду леґендарну людину, що походила із невеликого села Товстенького коло Чорткова на Тернопіллі, мені було відомо ще від часу мого студіювання в Українському Вільному Університеті в Мюнхені у другій половині 1990-их років, коли ректором цього знаменитого закладу був його побратим-дивізійник св.пам. проф. Роман Дражньовський, який захоплено розповідав нам про героїчний чин і часом трагічні долі вояків Української Дивізії «Галичина». Згодом я прочитав, так би мовити, на одному диханні повість пана Романа Колісника «Останній постріл», спомини «Машерують добровольці», «Довкола світу» та багато інших книг.
А загалом же пан Роман Колісник писав дуже багато й дуже цікаво. Чимало його дописів були надруковані у часописах Канади, США, інших країн діаспори, а після здобуття Незалежності – також і в Україні, у різних українських виданнях друкувались його гуморески, фейлетони, репортажі, статті, вщент наповнені прихованою тугою за ненею-Вітчизною, а подекуди – сарказмом та із властивою тільки йому смішинкою. Чи не першими з його дописів з’явилися унікальні «Репортажі зі Світового Конґресу Вільних Українців у Нью-Йорку» десь на початку 1970-их років, згодом побачила світ перша збірка фейлетонів і гуморесок «Тяжко бути політичним еміґрантом» під псевдонімом Walter Cap. Після цього з’явилися інші книги – гумористичні збірки «Найкращі хлопці з Дивізії», «Від Адама до Леоніда II», схвильовано-знамениті репортажі – «О, Україна, о, люба ненько» та «О, Україна, о, бідна ненько», збірка виступів «Від з’їзду до з’їзду, від ювілею до ювілею», книга споминів «Майже, але не зовсім», новела «Еріка», переклади розділів з книги «Russian Journal» Джона Стейнбека. Св.пам. редактор Роман Колісник став автором наукової праці «Військова Управа і Українська Дивізія «Галичина».
До речі, він писав як письменник, поет та дослідник не лише українською, але й англійською мовою. Кілька років тому в тернопільському видавництві «Джура» появилась книга «На життєвих і творчих перехрестях: Роман Колісник». І хоча мої листи та записки до пана Романа не увійшли до цієї книги, однак я з не меншим захопленням «проковтнув» і цю його працю, прочитав швидко й захоплено його листи до інших людей та від них до нього, бо знався у цій проблематиці, як також знав про життя, творчість і справи багатьох із них, а з кількома був знайомий особисто.
Св.пам. редакторові Романові Колісникові та його родині судилася нелегка доля: закінчивши Чортківську гімназію, він відразу з усім класом подався до Української Дивізії «Галичина», його старший брат Антін загинув у лавах УПА. Пройшовши нелегкими дорогами війни аж до австрійського міста Фельдбах, пан Роман закінчив війну в ранзі хорунжого й опинився в американській зоні окупації. По звільненню з полону у 1947 році він замешкав у Мюнхені, де на той час вирувало українське життя: діяли різні партії, літературно-мистецькі організації, виходила українська преса. Там пан Р.Колісник вступив до Української вищої економічної школи, згодом один рік працював у знаменитому тижневику «Українська трибуна», до якого писав репортажі на актуальні теми. 1949 року він переїхав до Австралії, де працював два роки за державним контрактом у лісництві, а 1957 року – виїхав до Канади, де вже були його родичі й друзі. У 1960 році Роман Колісник одружився з моєю землячкою Галею (Солтикевич) – дочкою благочестивого священика, що походила із сусіднього з моєю родинною Лохвицею міста Конотопа. Вона, на жаль, також передчасно відійшла у Вічність 2007 року. У Канаді пан Роман працював в адміністрації газети «Вільне слово» та тижневику «Новий Шлях», в якому теж вміщував свої дописи. Отримав диплом фінансового аналітика (Certified Management Accountant) МакМастерського Університету та відповідну працю у провінційному уряді Онтаріо, яку закінчив на посаді менеджера фінансового відділу.
…Переглядаючи свою переписку з паном Романом Колісником я зауважив, що останні листи від нього до мене приходили ще зовсім недавно 4, 8, 11, 15 листопада 2015 року. В останньому листі щодо мого запиту про його книжку він писав: «…Дорогий пане Олександре! На жаль, я не маю електронної версії. Можливо, що ще зберігається у видавництві у Києві….». Він повсякчас згадував про Київ та Україну, бо Київ і Україна, Тернопіль і Львів, Конотоп, Чортків і Лохвиця, українські перемоги, радості й поразки були для нього сенсом усього його бурхливого, героїчного, насиченого подіями та планами життя…
Роман Колісник, – вояк, письменник і патріот, – до останнього подиху залишився вірним Україні та її знедоленому народові. – Вічна Йому Пам’ять!
Олександр Панченко, – доктор права УВУ, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
