Рядки Василя Симоненка з його вірша “Жорна” бриніли в моєму єстві після перегляду вистави-реквієму “А ті, хто вижив, будуть пам’ятати, бо ж пам’ять у народу не забрати…” 24 листопада у конференц-залі церкви Різдва Пресвятої Богородиці всю наступну добу. Вистава була присвячена 80-літтю Великого Голоду в Україні на початку 30-х років і поставлена п.Марією Мамчур у складі малої групи – її самої та п’яти учнів-вихованців – і зовсім юних (10 років), і вже “дорослих” – одинадцятикласників.
Початок вистави: свічка пам’яті
Вистава була недовгою – хвилин 30, а ось її обговорення переповненим притихлим залом, який по закінченні реквієму вибухнув оплесками і емоціями, тривало понад годину. Були і сльози, і гнів, і риторичні запитання; байдужих не було, і все це вимагає спокійного осмислення, формулювання якихось підсумків, висновків і т.п. і т.д., але чи таке в принципі можливе?!
“Молюся за невинно убієнних…” Сцена із вистави
Сідаючи за написання матеріалу, я заглянув до Інтернету, не сподіваючись знайти щось нетривіальне. Адже зі встановленням нинішньої влади в Україні тема Голоду 30-х стала,– ні, дякувати Богу, не заборонено-підсудною, але такою собі “неактуальною”, “нецікавою”, “зайвою” чи щось у тому дусі. Яким же було моє здивування, коли пошукова система видала сотні нових публікацій та повідомлень про ті жахливі події, причому пишуть про це не лише в Україні, але й Канаді, США, Великобританії, Франції, Польщі, ба навіть Старший Брат – Росія – не полінувався викласти цілий букет різноманітних суджень! То чи варто братись за перо дилетанту, яким є автор цих рядків?
Документи свідчать. Сцена із вистави
Я би промовчав, якби не прочитав кількох статтей, авторами яких є приналежні до парламентської партії України останніх дев’яноста років – комуністичної. Понад дві третини цього терміну комуністи правили нашою країною, будуючи в ній соціалізм – то звичайний, то “розвинутий”, то “завершальний”, то ще якийсь, зробивши вимушену перерву в 1941-43 роках (у цей період в Україні утверджували “націонал-соціалізм”, так що з 1922-го по 1990-й ніяких інших суспільних ладів, крім соціалізму, наша Батьківщина не знала).
“Боже, врятуй мою маму!” Сцена із вистави
Комуністичний “бог” Владімір Ульянов, більше знаний під псевдом “Лєнін” є автором широко відомого визначення “соціалізм – це облік”, дещо менше розповсюдженого “соціалізм – це терор”, а сміливо міг ще написати “соціалізм – це голод”. Бо за часи будівництва даного суспільного ладу в Україні мали місце чотири періоди нещадного голоду – в 1922-му, 1932-33-го, 1942-го та 1946-го років. Комуністи не дадуть збрехати, що в інші часові періоди їхнього правління переважна більшість народу (номенклатурна меншість – не в рахунок) на переїдання також не страждала. Недавно у підсобці однієї сільської крамниці я знайшов добре знане моєму поколінню оголошення стосовно норми відпуску хлібо-булочних виробів у 50-60-х роках. Його можна доповнити хіба-що народною назвою магазинів “М’ясо” у ті часи – “Ні фіґа на гаку” (жартували: так “м’ясо” по-японськи). Так що ж нині пишуть про тему Голоду наші “рідні-українські” комуністи?
Атрибут продуктових магазинів 60-х років: дбають, аби не переїдалися…
Анатоційно їхні судження можна звести до двох загальних підсумків: “вигадка буржуазних націоналістів” і “намагання посварити братні народи”. Щодо “вигадки” – так це теза не нинішня. Її автором на початку 30-х був спадкоємець “бога-Лєніна” – Сосо Джугашвілі на псевдо “Сталін”. Визнаючи деякі проблеми з побудовою соціалізму на селі у своїй розлогій статті того часу він назвав їх “головокруженієм от успєхов”, забувши, правда, вказати скільки мільйонів людей загинуло голодною смертю від того “головокруженія”. Декого можна було врятувати, якби сталінські “соколи” не повернули у Волочиську назад до Галичини ешелон з продовольством, зібраним на заклик УГКЦ для допомоги голодуючим. Аргументом повернення була саме теза про Голод як “вигадку буржуїв”.
За п’ять підібраних колосків – 5 років тюрми. Сцена із вистави
А як бути з “намаганням посварити братні народи”? Комуністи не уточнюють, хто саме для нас є отим найбажанішим “братом”, але всім зрозуміло, про кого йдеться і нема сумніву – правильну відповідь дасть 100% пересічних опитаних. В гумористичному дусі дану тезу можна прокоментувати рядками з поеми Івана Франка “Лис Микита”: “…вчора ще зайшов обняти півня білого, як брата, і по-братськи задушив…”, а коли говорити всерйоз, то хіба брат (справжній, а не в лапках), особливо коли він сильніший, не повинен мати співчуття до – хай і ненавмисно – скривдженого?!
Тому-то жахливі картини страшного Голоду початку 30-х, які чудом збереглися в “совєршенно сєкрєтних” архівах разом з десятиліттями їх рішучого заперечення плюс небажання нині розкаятися в содіяному, мимоволі служать аргументом, що той Голод таки був не “головокруженієм от успєхов”, а чимось іншим. І нехай її величність Правдива Історія знайде йому адекватний термін, якщо когось дратують визначення Голодомор і Ґеноцид, але нам, нині сущим і прийдешнім в Україні ніяк не можна забувати про цю сторінку нашого багатостраждального минулого.
Схилимо голови перед пам’яттю загиблих. Марія Мамчур (справа) зі своїми вихованцями – учасниками вистави-реквієму
Не з метою пошуку винних (хто й чому винен – зрозуміло всім), пред’явлення претензій чи вимог компенсацій за содіяне – за давністю подій їх оцінить Господь. Ця пам’ять необхідна для недопущення подібного в майбутньому, що можливо лише за умови утвердження в наших умах і діях Шевченкового принципу “в своїй хаті – своя правда”. Чи не так?
Василь ГУМЕНЮК, 25.11.2012
