Є у Євангелії від Матея коротенька притча про купця, котрий, знайшовши дорогоцінну перлину, продав усе, що мав, аби її купити (Мт. 13:45-46). Для Євгена Сверстюка такою перлиною стала Церква. «Церква» з великої літери, рівноправними українськими помісними частинами котрої колишній правозахисник вважав власну УАПЦ та братню УГКЦ. І коли соратники-дисиденти з падінням СССР ішли в політику, Сверстюк прийняв на себе редаґування малотиражного щомісячника «Наша віра» – першої в посткомуністичній Україні православної газети. Він став найавторитетнішим і одним із найбільш незручних для ієрархії мирян, послідовно відстоюючи пріоритетність духовних цінностей, часто визначуваних ним як «чиста хоругва УАПЦ».
Ця позиція в посткомуністичній Україні була абсолютно вразливою. Цинічні прагматики, що перебрали владу від комуністичної номенклатури, не потребували духовних авторитетів. Їх влаштовувала імітація Церкви як інституції, інтереси котрої зосереджувалися б на здобутті політичного й матеріяльного зиску з традиційної релігійности українців. УАПЦ з центром у діяспорі, з незалежними лідерами виміру патріярхів Мстислава або Димитрія не відповідала запитам нових державних еліт. Тим-то материкова частина УАПЦ стає об’єктом політичних маніпуляцій. Її намагаються відірвати від діяспорного проводу, об’єднати з проукраїнською частиною Московського Патріярхату, підпорядкувати конформістам, готовим слухняно виконувати владні директиви.
Євген Сверстюк активно протистояв подібним деформаціям. Він прагнув розкрити для загалу істину, яка для нього самого стала найважливішим наслідком життєвих шукань: духовна віднова українського суспільства можлива тільки на засадах євангельських цінностей, діяльне свідчення котрих є головною місією Церкви. Віра в Церкву спонукала Сверстюка боротися за неї, боронити її християнську тотожність. Часом же захищати Церкву доводилося й від найпідступнішого ворога – внутрішнього: від слабкостей ієрархії, апатичности священства, забобонности й фанатизму мирян.
«Наша віра» Євгена Сверстюка, не приховуючи симпатій до УАПЦ, намагалася триматися на безпечній дистанції від органів церковного управління. Хоча були спроби підпорядкувати газету, зробити її суто конфесійним часописом. Найбільш плідною була співпраця газети з Патріярхією УАПЦ в 1997-2005 рр., коли «Наша віра» займала приміщення на Трьохсвятетельській 6а поряд із патріяршою канцелярією та резиденцією глави УАПЦ. На якийсь час спільними зусиллями Патріярха Димитрія (Яреми), Євгена Сверстюка, талановитих та жертовних працівників Патріярхії вдалося досягти того, про що мріяли і Патріярх, і Сверстюк: церковний центр перетворився на динамічний духовний осередок, де діяла виставка ікон, проходили наукові та мистецькі заходи, здійснювався постійний контакт проводу УАПЦ з журналістами й культурними елітами Києва.
Брутальний фінал цього проєкту настав 4 лютого 2005 р., з приходом до влади Віктора Ющенка та його уряду, що мали власні амбітні церковно-політичні плани. Патріярхія та редакція «Нашої віри» були розгромлені, Євген Сверстюк силою викинутий на Михайлівську площу, колишній духовний центр перетворився на нічліжку для єпископів… А організатора цього розгрому президент Віктор Ющенко згодом нагородив аж двома орденами «за багатолітню плідну церковну діяльність, утвердження ідеалів духовности, милосердя і злагоди в суспільстві». Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко обмежився обіцянками повернути приміщення Патріярхії, але нічого не зробив для їхнього виконання.
Євгенові Сверстюку було тоді вже 76 років. Літня людина з гірким досвідом совєтських в’язниць і таборів. Та він не зламався! Було знайдено інше приміщення для редакції, а на богослужіння Сверстюк, як і інші київські парафіяни УАПЦ, став ходити в тісну каплицю на далеких Совках, переобладнану з колишньої підсобки… Щонеділі їздив він із дружиною через увесь Київ, працював разом з іншими над облаштуванням каплиці, а потім – над збиранням коштів і будовою храму Різдва Пресвятої Богородиці. Він реґулярно сповідався й причащався, а під час церковної процесії завжди ніс попереду хрест. І залишив цей світ Євген Сверстюк аж після того, як було збудовано й освячено храм.
Ця віра в Церкву і вірність УАПЦ – маленькій, розколеній і дискредитованій – були тією Сверстюковою перлиною, зрозуміти вагу котрої несила для поверхових публіцистів, що беруться нині писати й готувати телепередачі про спочилого дисидента. Без розуміння сили віри Сверстюка годі збагнути, як вдалося йому зберегти свою особистість, не згодитися на пропоновані компроміси й увійти в новітню історію України як «совість української нації». На жаль, після упокоєння Євгена Сверстюка так і не почулося слів вибачення перед спочилим від тих, хто потурав знущанням над ним 2005 року, хто вдавав, ніби не помічає варварського розгрому редакції його газети, хто організовував і підтримував нищення його Церкви.
В середні віки існувала легенда, нібито перлина утворюється, коли в море вдарить блискавка. І сам Євген Сверстюк, і його Церква прийняли на себе чимало громів та блискавок – як за совєтських часів, так і в посткомуністичній Україні. Гідно витримавши численні удари, зберегши міць духу й гостроту духовного зору, Сверстюк здобув перлину віри, варту всіх інших скарбів. Чи ж здатні ми зберегти цю перлину, не проміняти її на примарні коштовності світу? З цим питанням зупинімося на мить після молитви за спокій душі спочилого Євгена Сверстюка в день сороковин його упокоєння.
+ Ігор (Ісіченко), Архиєпископ УАПЦ http://archbishopihor.blogspot.com/2015/01/blog-post_8.html?spref=fb
