25 березня 2014 року відійшов у вічність Василь Пилипович Третецький, відомий на Полтавщині й на Харківщині громадський і політичний діяч, вірний син свого народу та великий патріот України. Він помер через дев’ять днів після того, як у Миргороді групою невідомих осіб було вчинено збройний замах на його життя, внаслідок якого Василь Пилипович отримав тяжке вогнепальне поранення. Дев’ять днів і ночей лікарі боролись за життя Василя Третецького, але, на жаль, не змогли його врятувати… Звістка про смерть Василя Пилиповича стала тяжким ударом не тільки для його рідних та друзів, а для всіх, хто хоча б трохи знав цю людину або мав нагоду з нею спілкуватися на життєвому шляху.
В.П. Третецький народився на Покрову, 14 жовтня 1955 року, в селі Кинашів Тульчинського району Вінницької області, де минуло його дитинство і шкільні роки. По закінченні Тульчинської десятирічки він поступив до Харківського військового авіаційно-технічного училища і закінчив його в 1975 році. Свою військову кар’єру Василь Третецький розпочинав у віддалених гарнізонах Далекого Сходу. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Світланою Миколаївною, яка пізніше народила йому доньку Євгенію та сина Сергія. Тут, на Далекому Сході, В.П. Третецький закінчив Уссурійський державний педінститут, здобувши філологічну освіту.
Понад 20 років Василь Пилипович віддав службі у Збройних силах Радянського Союзу, а потім і незалежної України. Він був одним із перших офіцерів, які присягнули на вірність народові України, одним з перших вступив до Спілки офіцерів України. За впровадження у війську української мови Полтавське обласне товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка навіть нагородило його премією імени Симона Петлюри. Військову службу В.П. Третецький закінчив у званні підполковника, а згодом йому було присвоєно звання полковника запасу Збройних сил України.
Із 1994 по 2001 рік В.П. Третецький був Миргородським міським головою і одночасно очолював Асоціацію міст Полтавщини, брав активну участь у розбудові та зміцненні місцевого самоврядування. У Миргороді Василь Пилипович залишив по собі добру пам’ять як керівник, котрий наполегливо відстоював інтереси територіяльної громади та різних соціяльних груп, впроваджував нові форми народовладдя. Він ніколи не ховався від людей, а, навпаки, започаткував реґулярні зустрічі зі своїми виборцями, які проводив і на роботі, і вдома, і на міському стадіоні, де міського голову часто бачили з футбольним м’ячем.
У 1996 році завдяки меру Третецькому Миргород став лідером малої приватизації в Україні. Причому кошти, виручені від продажу комунального майна, були спрямовані не на проїдання, а на розвиток соціяльно-культурної сфери курортного міста та на підтримку малого бізнесу. Одним із яскравих символів тієї приватизації став пішохідний міст через річку Хорол, який самі миргородці назвали «мостом Третецького».
Ще однією беззаперечною заслугою В.П. Третецького перед Миргородом і миргородцями є те, що у складні роки становлення і зміцнення української державности він зумів згуртувати навколо себе національно-патріотичні сили Миргородщини. Як міський голова він також доклав значних зусиль для повернення вулицям Миргорода історичних найменувань та ліквідації в місті тоталітарних символів минулого. Крім того, за його ініціятивою в місті було встановлено пам’ятник засновнику миргородського курорту Івану Зубковському та належно вшановано пам’ять цього визначного діяча.
Втім, занадто активна та незалежна позиція Миргородського міського голови подобалася далеко не всім. Тому в 2000 році керівництво Полтавської облдержадміністрації організувало дострокове усунення В.П. Третецького з посади міського голови. Але, залишившись без роботи, Василь Пилипович не склав руки, а розпочав активну громадсько-політичну діяльність: він очолив на Миргородщині районний осередок Української народної партії, організував видання громадсько-політичної газети «Миргородська правда», а згодом заснував та очолив інформаційно-консультативний центр з прав людини. При цьому продовжував навчання в Академії державного управління при Президентові України, де згодом отримав диплом маґістра державного управління. Деякий час він працював радником Івано-Франківського міського голови, а у 2002 році з родиною переїхав до Харкова і очолив обласну організацію Української народної партії. На Слобожанщині Василь Третецький став одним з лідерів національно-демократичного руху, брав активну участь в Помаранчевій революції, займався просвітянською діяльністю. Він увійшов до Свято-Дмитрівської парафії Української Автокефальної Православної Церкви, став співорганізатором Свято-Дмитрівського доброчинного фонду, коштом якого відбудовується давня слобожанська святиня. Завдяки В.П. Третецькому священнослужителі Української Автокефальної Православної Церкви дістали вихід на харківські телеканали, а зі Свято-Дмитрівського храму стали проводитися прямі трансляції різдвяних і великодніх свят.
У 2005 році В.П. Третецький був призначений заступником голови Харківської обласної державної адміністрації з гуманітарних питань і на цій посаді швидко зарекомендував себе як умілий менеджер та керівник. За вагомий особистий внесок у соціяльно-економічний та культурний розвиток Харківщини він був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Проте Василь Пилипович не гнався за високими нагородами та званнями. Без жодної патетики можна заявити, що найбільшою нагородою для нього була можливість чесно служити людям та Україні. Тому він так і не став класичним чиновником. У стінах Харківської облдержадміністрації він був практично єдиним представником національно-демократичних сил, який відкрито захищав інтереси української громади Харкова й области. Наприклад, коли у Харкові зруйнували пам’ятний знак УПА, заступник голови ОДА не побоявся дати публічну оцінку цьому актові вандалізму й ініціював розслідування злочину. В. Третецький також неодноразово виступав проти рішень місцевої влади про надання російській мові статусу реґіональної. Не випадково харківські реґіонали кілька разів порушували питання про звільнення його із займаної посади. Проте В.П. Третецький не піддався їхньому тиску, а 2007 року добровільно пішов у відставку на знак протесту проти антиукраїнської політики парламентської більшости та уряду Януковича.
Із 2007 по 2010 рік Василь Третецький очолював телерадіокомпанію «Право-А/ТВК», розбудовуючи на Харківщині інформаційний простір. За його ініціативою було створено телевізійний прес-центр «Майдан Свободи», відкрито кілька нових телевізійних проєктів, зокрема дитячий, започатковано щорічні Шевченківські читання, які дотепер проходять на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. У 2010 році В.П. Третецький став членом Національної спілки журналістів.
Протягом останніх років Василь Пилипович усе більше часу проводив на Полтавщині, зокрема, в селі Куйбишевому Шишацького району, де на березі мальовничого Псла мав невелику дачу. Тут власними руками він заклав розкішний сад і виноградник, насадив багато квітів, доглядові за якими присвячував практично увесь вільний час. Як і раніше, він активно цікавився громадсько-політичним життям України. Особливо болісно Василь Пилипович сприйняв драматичні події на київському Євромайдані, коли міліцейським «Беркутом» були жорстоко побиті десятки мирних студентів. Після цього він ініціював створення у Миргороді Штабу національного спротиву диктатурі й фактично очолив цей Штаб. Для київського Майдану В. Третецький організовував збір коштів, теплих речей та харчів і разом із сином Сергієм сам неодноразово стояв на майданівських барикадах.
За ініціятивою В. П. Третецького щотижня в Миргороді збиралося Народне Віче, де вирішувалися питання місцевого народовладдя. На одному з них миргородці обрали Народну Раду Миргородщини, яку доручили очолити Василеві Пилиповичу. Як голова Народної Ради, він невідступно сповідував принципи Євромайдану та домагався усунення від влади тих осіб, які скомпрометували себе антинародними, корупційними діями. Робив це, як завжди, відкрито і публічно. Скоріше за все, саме така принципова та безкомпромісна позиція Василя Третецького стала причиною замаху на його життя, який був учинений серед білого дня, у самому центрі курортного міста. Камера спостереження, встановлена на одній із крамниць, зафіксувала, як троє молодиків завдають Василеві Третецькому удари по голові, збивають його з ніг, а він відчайдушно обороняється. Очевидно, його намагалися викрасти і вивезти в невідомому напрямку. А коли Василь Пилипович почав відстрілюватись від нападників з травматичного пістолета, з автомобіля, що чергував поруч, на підмогу трьом молодикам вибіг ще один з обрізом і, не вагаючись, вистрілив Третецькому в ногу…
Василь Третецький любив життя, любив людей, та найбільше любив Україну, бачив її вільною, заможною і демократичною. Цю любов він доводив своїми справами: і великим, і малими. Після кривавих подій у Києві наприкінці лютого 2014 року він ініціював створення благодійного фонду реабілітації учасників Майдану і організував для нього збір коштів. Невдовзі до одного з миргородських санаторіїв Фонд відправив на лікування перших шістьох майданівців з Харкова, Києва та Полтави. Не думав Василь Пилипович, що зовсім скоро медична допомога знадобиться і йому самому, що десятки людей прийдуть до Миргородської районної лікарні аби здати для нього свою кров, що не доведеться вже йому пригощати друзів яблуками із свого саду…
Василь Пилипович Третецький загинув у розквіті сил, проживши цікаве і змістовне життя. Він був людиною слова, і людиною честі, яка завжди випромінювала оптимізм. Серед щоденних клопотів та важливих справ знаходив він час і для того, щоб завітати до церкви, поставити перед образами свічку, помовчати у молитовній тиші. У Харкові він був парафіянином Свято-Дмитрівського храму Української Автокефальної Православної Церкви. І в цьому храмі його відспівали перед далекою дорогою. Поховали пана Василя з військовими почестями на харківському кладовищі № 13, де місяць тому знайшов свій спочинок ще один герой Небесної Сотні – Влад Зубенко. Віримо, що ці жертви не були марними. Віримо, що герої не вмирають. І з вірою в торжество Добра та Справедливости будемо продовжувати їхні справи.
Консисторія Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви
