Юрій Щур
Далекого 2002 року, на самому початку своїх досліджень проблеми діяльності ОУН на Наддніпрянщині загалом і Запоріжжі зокрема, я мав нагоду працювати у Києві в затишній кімнаті у будівлі по вулиці Ярославів Вал, 9. Там міститься бібліотека націоналістичних видань, де також були представлені й архівні документи з історії націоналістичного руху в Україні. Саме тоді у «Альманасі «Гомону України» на 1987 рік мені на очі потрапив спогад «ОУН (р) в Запоріжжі: Один день ОУН (р)», підписаний криптонімом «О.І.М».
На семи сторінках автор описував одну з нарад, яку проводили члени ОУН у Запоріжжі восени 1941 року. Якраз напередодні першої хвилі арештів оунівців, як прибулих із Західної України, так і місцевих. На той час це були перші мемуари про націоналістичне підпілля в моєму Запоріжжі й мозок мій просто вибухав від отриманої інформації. Багато прізвищ та псевдонімів тоді ще були мені невідомі, як і не зрозумілим було місце проведення цієї наради. А за великим рахунком, це була перша «штаб-квартира» ОУН у Запоріжжі!
З часом, за рахунок опрацювання документів совєтських органів державної безпеки, вдалося встановити, що нараду проводив Обласний Провідник Василь Пастушенко («Кальба»), якого в Запоріжжі знали більше як «Дмитра Ясенка». І що нарада ця відбувалася по вулиці Інженерній, 5 в сучасному Шевченківському районі міста (зараз ця територія забудована промисловими об’єктами), де мешкала частина учасників Похідної групи ОУН, а серед них і відомий Іван Клим, що загинув у 1944 році від рук нацистів. І що цій нараді передувало знищення нацистами організаційного приміщення по вулиці Олександрівській, 18 (сучасна адреса), в самому центрі старої частини міста. Однак, хто такий «О.І.М.» й далі було невідомо.
Умовно кажучи, допомогли чекісти. Архівна революція, яка відбулася в рамках декомунізації, відкрила величезну кількість документів спецслужб до опрацювання. І саме у матеріалах контрольно-наглядових справ Запорізького КГБ за середину 1950-х років вдалося з’ясувати, хто ховався за цим криптонімом.
О.І.М. – Олійник Іван Максимович, 1919 року народження, з родини працьовитих заможних селян (за совєтським визначенням – «куркулів»). Родина Олійників мешкала у старому козацькому селі Вознесенка (територія увійшла до складу міста Запоріжжя). У 10-річному віці дізнався чим насправді є влада Совєтів для українського селянина. Разом з родиною, яка потрапила під розкуркулення, був вивезений на Урал. До речі, спогади Івана Олійника про ці роки під назвою «Українці в російських спец-переселенських таборах за Уралом» були опубліковані у «Альманасі «Гомону України» на 1982 рік.
До початку німецько-совєтської війни він проживав у місті Копєйськ Челябінської області, працював вчителем в селищі Злакозово. Потрапив під мобілізацію, але довго воювати не довелося – розділив долю мільйонів вояків, опинившись у німецькому полоні. Однак йому повезло, його відпустили і він повернувся у рідні терени до Червоноармійського (Вільнянського) району. Тут влаштувався на роботу на посаду начальника районної української поліції. У перших днях жовтня познайомився з членами Похідної групи, долучився до діяльності в ОУН, поширював націоналістичні видання та займався залученням до підпілля нових кадрів.
У 1942 році Іван Олійник за участь в ОУН був заарештований СД й протягом 2-х місяців утримувався у в’язниці в обласному центрі. Після звільнення виїхав до села Новотроїцького Червоноармійського району, яке знаходиться на березі невеликої річечки, притоки річки Вільнянки. Там працював вчителем. Напередодні повернення совєтської влади разом із дружиною Катериною Квас виїхав за межі області. Після цього сліди Івана Олійника губляться.
Однак співробітники КГБ станом на початок 1950-х років про Івана Олійника пам’ятали. На нього було заведено розшукову справу №1182. В рамках цієї розробки, було встановлено місце перебування усіх його родичів, близьких і не дуже. Хтось проживав у Запоріжжі, хтось залишився на Уралі, когось доля закинула в інші місцевості «1/6 частини суходолу». Усі вони були взяті під нагляд співробітників та агентів КГБ, оскільки ставали потенційними носіями інформації, необхідної для розшуку запорізького оунівця. Пильне око КГБ стежило також за родичами дружини Олійника. Декого з родичів чекісти мали намір завербувати у агентурну мережу.
В рамках розшуку також перевірялася інформація із пліток жителів села Новотроїцького про те, що Катерина Квас мешкала після війни на Донбасі. Проте більш точної інформації ніхто не надавав, оскільки вона не виходила жодного разу на зв’язок навіть з найближчими родичами. Проте, опираючись на ці згадки про Донбас, співробітники КГБ вважали, що Іван Олійник з дружиною залишилися проживати в межах СССР і їх можна буде вистежити та заарештувати. Хоча, зважаючи на названі публікації його спогадів, Олійнику вдалося виїхати на Захід: або у Канаду, або у США.
