До 110-річчя діяча ОУН Миколи Лемика

110 років тому, 4 квітня 1915 у селі Солова Перемишлянського повіту за 30 кілометрів від Львова у бідній багатодітній селянській сім’ї народився Микола Лемик. Він стане діячем ОУН, у 1933-му здійснить атентат співробітника консульства совєтської росії/СРСР, представника Сталіна, чекіста Олексія Майлова, щоб привернути увагу світу до жахіть кремлівського, комуністичного Голодомору-геноциду. Народився на Львівщині. Поліг на Полтавщині: 84 роки тому, 10 жовтня 1941 року співробітники карального органу нацистської Німеччини (Гестапо) заарештували Лемика в Миргороді на Полтавщині. І там же гестапівці його розстріляли. Згідно із Постановою Верховної Ради України 110-річчя з дня народження Миколи відзначається на державному рівні. Про Миколу Лемика (1915-1941) https://poltava.to/project/5706/, борця за незалежність України у XX столітті розповідаємо далі.

Попри складну матеріальну ситуацію батько Миколи зробив усе, щоб дати дітям добру освіту. Микола після сільської «чотирирічки» перейшов навчатися до гімназії, де здав на «відмінно» іспит зрілості і вступив на природничий факультет Львівського університету. На цей час він уже був знайомий з ідеологією ОУН і поділяв її. В університеті Лемик вступив до юнацтва ОУН, а згодом перейшов до бойового відділу, навчився бездоганно володіти револьвером, попри те, що був шульгою. У бойовій референтурі перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН, та його заступника Богдана Підгайного.

У 1933-му році, коли почали ширитися чутки про Великий Голод в підсовєтській Україні, у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України. У червні 1933 року привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні, вирішує і ОУН. Для цього було прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові, а після цього виконавець акту мав здатися в руки польської поліції і на суді розповісти про політичні мотиви вбивства.

Охочих було багато, але вибір упав на Миколу Лемика: крім уміння володіти зброєю, привабливої зовнішності та гострого розуму в нього була ще одна перевага – хлопцеві було лише 18 років, а за польськими законами засудити до розстрілу могли лише з 21-го року. Як себе вести в консульстві і на суді Миколу консультував Степан Бандера. Перед акцією Микола лише попросив купити йому нові туфлі, щоб, якщо загине, не було соромно за діряве взуття.

Основним мотивом вбивства Лемик вважав публічну форму протесту проти дій більшовицької влади, яка «…силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю». За задумом керівництва ОУН, виконавець акту мав здатися в руки польської поліції і на суді розповісти про політичні мотиви вбивства.

Атентат було здійснено 21 жовтня 1933 року. Микола Лемик записався на прийом до консула під прізвищем Дубенко, начебто для консультації щодо виїзду в радянську Україну. Під час розмови Микола вихопив із внутрішньої кишені пістолет і зі словами: «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» двома пострілами здійснив акт помсти. Після цього поранив одного з охоронців і, тримаючи під прицілом інших, дочекався польської поліції і спокійно здався в її руки. Це було обов’язковою умовою плану: не дати себе вбити охороні, щоб мати змогу свідчити в суді. Щоправда, на місці консула Михайла Голуба виявився керівник канцелярії, а насправді – професійний чекіст, спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські радянські представництва у Польщі Олексій Майлов. «Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голуба. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…», – встигне шепнути Лемику на суді Роман Шухевич.

Процес і справді отримав широкий резонанс. Захищати Лемика зголосилися відомі львівські адвокати, але, вибір упав на Володимира Старосольського. Степана Білякадядька та дядька Романа Шухевича Степана Шухевича. Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася демонстрація української молоді на знак солідарності з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Про це писали газети в Галичині та за кордоном.

У залі знаходились іноземні журналісти. Однак до зали не запросили свідків Голодомору. Негайний суд у Львові, що відбувся в жовтні-листопаді 1933 року, засудив Лемика до смертної кари. Через його вік смертну кару було замінено на довічне ув’язнення в політичну в’язницю «Святий Хрест».

Там упродовж певного часу спілкувався із ним багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!»

Півроку Микола Лемик, чи не єдиний у в’язниці, утримувався в кайданках, і за цей час навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Справді, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року, коли нацисти напали на Польщу. «Політичних» тоді переганяли на інше місце, він на етапі примудрився зняти кайданки і втекти. Був поранений, лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, там же лишився вчителювати.

У 1940 році організаційним наказом ОУН Лемика повернули до Кракова, де він очолив референтуру з «калакутських справ» при Українському центральному комітеті («калакутами» в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців).

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк – рідною сестрою дружини Василя Бандери, брата лідера ОУН, який загинув у гітлерівському нацистському концтаборі Аушвіц. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбувано: 23 травня 1940 рік—дата їхнього знайомства та пам’ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Шлюб вони брали не за прізвищем Лемик (воно тоді було занадто відоме), а за «Синишин» (псевдо Лемика в ОУН).

Меморіальна дошка Миколі Лемику у Миргороді на Полтавщині

Микола Лемик–учасник Другого Великого збору ОУН (з-під стягу Степана Бандери), який відбувся у 1—4 квітня 1941 року в Кракові. Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави, ОУН прийняла рішення відправити на схід три похідні оунівські групи — Північну, Центральну (або ж Середню) і Південну, щоб поширювати ідеї незалежності по всій Україні. Середню очолив Микола Лемик. У серпні був заарештований співробітниками карального органу нацистської Німеччини Гестапо і відвезений до Львова. Після звільнення знову повернувся на східноукраїнські землі та продовжив боротьбу. До Харкова він так і не добрався – 84 роки тому, 10 жовтня 1941 року гестапівці заарештували Лемика в Миргороді. І там же його розстріляли. Його місце поховання досі лишається невідомим.

Барельєф памяті Миколи Лемика на фасаді будинку що на вул Котляревського у місті Львові де застрелив Майлова

На Львівщині Миколу Лемика увічнено у назвах вулиць і пам’ятними барельєфами, в тому числі й на фасаді будинку, що на вулиці Івана Котляревського, 27 у місті Львові, де він застрелив сталініста Майлова. На Полтавщині теж пошановано його пам’ять: у обласному центрі в назві провулку, а у Миргороді меморіальною таблицею на краєзнавчому музеї, яку було відкрито 28 жовтня 1997 року (автор скульптор Юліан Савко).

А влітку цього року презентували історичну драму «Микола Лемик. Постріл в обороні мільйонів».

Режисером фільму став військовий капелан отець Михайло Греділь.

Автор сценарію – уродженець Полтави Тарас Антипович, відомий за фільмом «Чорний ворон» і серіалом за мотивами твору Анатолія Дімарова «І будуть люди». У головній ролі – актор Назар Бонящук. Зйомки проходили у Львові, Городку, Комарно, селі Нагуєвичі. Стрічку створено кіностудією громадської організації «Апостольська Чота» за підтримки Львівської ОВА, у межах Львівської обласної програми сприяння розвитку інформаційного простору та громадянського суспільства, а також Городоцької територіальної громади, а також небайдужих людей.