У мікрорайоні «Кобищани» міста Полтави існують вул. Івана Карпенка-Карого та вул. Тобілевичів. Так вшановано родину Тобілевичів і зокрема корифея українського театру, драматурга Івана Карповича Тобілевича, який народився 180 років тому, 2 9 вересня 1845 року у селі Арсенівка біля міста Кропивницький. В історію Тобілевич увійшов під псевдонімом Іван Карпенко-Карий, у якому поєдналися ім’я його батька та прізвище улюбленого героя із п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого. Тобілевичі — старовинний український шляхетський рід, представники якого зробили видатний особистий внесок у боротьбу за незалежність України від білої і червоної росії, у відродження національної ідентичності українського народу, в тому числі у часи Української Народної Республіки та у справу культурно-мистецького розвитку українського національного театру.
Коріння роду Тобілевичів (Тубєлевичів-Тубілевичів) сягає XIV століття та пов’язане з Великим Князівством Литовським і Руським (Русь-давня назва середньовічної української держави-авт). Ймовірно, походження прізвища Тобілевич (за давніми паперами = Тубєлевич або Тубілевич) пов’язане зі словом «тубілець» — «корінний мешканець певної землі, місцевості, території (на відміну від прийшлого населення)». Термін вживається в актах Великого Князівства Литовського і Руського середини XVI століття.
«Женьшеневим кущем українського народу» називав письменник Олесь Гончар цей славетний рід. Розповідаємо про його найвидатніших представників:
Іван Карпович Карпенко-Карий (справжнє прізвище—Тобілевич). Його батько походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку. Мати була кріпачкою-покоївкою, яку закоханий Карпо Тобілевич викупив у панів Золотницьких. Саме вона, маючи можливість подорожувати Європою і бувати на театральних виставах, закохалася в театр і передала цю любов дітям. Через матеріальну скруту освіта Івана обмежилася чотирикласним училищем, після чого з 14-ти років він пішов працювати до канцелярії в Єлисаветграді (нині – місто Кропивницький). Загалом служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління – тривала майже два десятиліття.
Шляхетський герб роду Тобілевичів «Трживдар»
На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, познайомився з Марком Кропивницьким, разом з яким стали учасниками аматорського театрального гуртка. Тобілевич у цьому гуртку був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку-Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Але Емський указ 1876 року про заборону української мови поклав край виставам українського аматорського гуртка.
Після переводу в Єлисаветград Тобілевич захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті.
Надгробний камінь Миколи Тобілевича на Ольшанському цвинтарі, Прага
У 1870 році Іван Тобілевич одружився з Надією Тарковською, рідною сестрою Олександра Тарковського (в майбутньому – учасника народовольчого гуртка, що збирався у будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського і діда всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського). На землі, отриманій у посаг, побудував маєток, який після смерті дружини у 1881 році назвав на її честь хутором «Надія». Нині «Хутір Надія» – державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).
Переконання Тобілевича привели його до нелегального українофільського гуртка, який пропагував революційно-визвольні ідеї, розповсюджував заборонену літературу. На засіданнях цього гуртка обговорювалися і перші твори Карпенка-Карого: оповідання «Новобранець» та драма «Бурлака» («Чабан»).
За участь у діяльності гуртка та «допомогу політичним злочинцям» восени 1883 року він був визнаний політично неблагонадійним, звільнений зі служби, а в травні наступного року – висланий на 3 роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. Незадовго до того він одружується із хористкою трупи Михайла Старицького Софією Дітковською. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.
Тобілевич Софія Віталіївна
Навесні 1887 року Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 року). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом Панасом Саксаганським, у якій до кінця життя працював як артист, режисер, драматург. Його драматургічна спадщина складається з 18 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, що залишилися в чернетках.
До кінця життя продовжував боротися за український театр. У 1897 році на з’їзді сценічних діячів у Москві Панас Саксаганський виголосив з трибуни написану братом записку, де засуджувалися факти утисків та переслідування українського театру. У 1900-1904 створив власну трупу, яка продовжувала традиції Театру корифеїв.
Але у драматурга діагностують рак печінки та селезінки. Карпенко-Карий їде до Берліна, сподіваючись на допомогу німецьких лікарів, однак хвороба бере своє. 15 вересня 1907 року Іван Тобілевич помер у Берліні, згодом його тіло перевезли до України. Похований на кладовищі на хуторі «Надія».
Марія_Садовська-Барілотті
Марія Карпівна Садовська-Барілотті, українська співачка-сопрано і драматична акторка. Сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Увійшла в історію українського театру як одна з перших і найблискучіших виконавиць вокальних партій в операх і оперетах, що ставились на українських сценах у 1870–1880 роках. Наталка («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Панночка («Утоплена» Миколи Лисенка),Маруся («Дай серцю волю…» М. Кропивницького), Софія та Варка («Безталанна» І. Тобілевича) та ін.
Микола Садовський
Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич)-головний уповноважений із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території Української Народної Республіки (УНР), український актор, режисер, громадський діяч, корифей українського побутового театру, брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського, й Марії Садовської-Барілотті. З 1881 року— в професійному театрі, у трупах Марка Кропивницького і Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. 1905 року на запрошення з Галичини Садовський очолив театр «Руської Бесіди» у Льовові, дбаючи про піднесення театральної культури на західноукраїнських землях. У 1906 році, у Полтаві Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розквітнув в часи Української Народної Республіки (УНР) і діяв аж до 1919 року у Києві. Артисти київського міського театру УНР в січні 1919 року майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського. Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів— в червні 1919 року його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, а з 1921 року очолював театр товариства «Просвіта» в Ужгороді. З 1923 року жив у Празі.
Провідні члени Легії Українських Націоналістів Сидять зліва направо Микола Сціборський Микола Тобілевич
Тобілевич Микола Миколайович—борець за незалежність України у 20 столітті, діяч, УНР, Української держави та Організації українських націоналістів (ОУН), син режисера Миколи Садовського. З 30 квітня 1918 року молодший старшина кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Української Держави. У листопаді цього ж року командир сотні кінного полку Головного управління Генерального штабу Армії Української Держави. З 30 квітня 1918—молодший старшина кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Армії Української Держави. З 20 листопада цього ж року—командир сотні кінного полку Головного управління Генерального штабу. З 5 лютого 1919 року— командир сотні Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР. З 20 квітня 1919 року— старшина для доручень командувача Східного фронту, а з 7 червня цього ж року— командир сотні 2-го кінного полку імені Максима Залізняка. З 30 квітня 1920 року— молодший старшина 2-го Галицького кінного полку Галицької армії. З 10 липня 1920 року— старшина для зв’язку при частинах Польської армії, а з 6 листопада цього ж року—молодший старшина третього генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР. У квітні-листопада 1921 року Микола Тобілевич брав участь у Другому Зимовому поході Армії УНР. https://poltava.to/project/7123/ Згодом перебував в еміграції в Польщі, потім в Чехословаччині. З 3 лютого 1929 дійсний член ОУН у Празі.
Панас_Саксаганський
Панас Карпович Саксага́нський (справжнє прізвище—Тобілевич; український актор, режисер, педагог школи Марка Кропивницького, один із корпифеїв українського театру. У своєму сценічному псевдоніму Саксаганський увічнив батьківщину матері Євдокії— вона походила з містечка Саксагань (нині село біля міста Кам’янське Дніпропетроської області. Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом Марка Кропивницького та Михайла Старицького, виконавши роль Возного у «Наталці Полтавці». З 1885 року — у трупі Марка Кропивницького, з 1888 року— у брата Миколи (Садовського. Впродовж 1910-1915 рр. гастролював. У 1915-16 рр. працював у Товаристві українських акторів. В часи гетьманату Павла Скоропадського 1918 року очолював Державний народний театр Української держави, який ставив побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар. Мав передусім талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка»), Бонавентура, Пеньонжка, Тарабанов, Харко Ледачий «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями», Михайла Старицького) та ін.; у вокальному репертуарі— Карась «Запорожець за Дунаєм». Але з немалим успіхом виступав і у героїчних і трагедійних ролях.
Тобілевич Софія Віталіївна (уроджена Дитківська), українська акторка, перекладачка, фольклористка, мемуаристка, дружина Івана Карпенка-Карого,
Працювала у Товаристві українських акторів, у Театрі ім.Тараса Шевченка в Києві, у 1920-21 рр грала театрі імені під керівництвом Гната Юри. У 1926-1930 рр. гастролювала разом з М. Садовським та П. Саксаганським у різних периферійних театрах. Найкращі ролі: Терпилиха («Наталка Полтавка» І.Котляревського), баба Бушля, Тетяна, пані Качинська («Чумаки», «Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» П. Мирного) та ін. Була залучена до фольклористичної роботи. Коли до Києва приїхав навесні 1883 року польський фольклорист Чеслав Нейманз з метою організувати записування українського фольклору для серійних видань Краківської академії наук, то Микола Лисенко порекомендував для цієї справи передусім Софію Дитківську як таку, що могла польською транскрипцією відтворити українську мову. Під час фольклористичної експедиції було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Через рік у 8-му томі періодичного видання Антропологічної комісії Краківської академії наук «Збірник відомостей до вітчизняної антропології» з’явилися «Етнографічні матеріали з околиці Плискова. Зібрала З. Д. (тобто Зося Дитківська). Опрацював Ч.Нейман». Це був початок тривалої збирацької роботи, що її Софія Тобілевич вела протягом майже всього свого життя. Згодом записала чимало зразків народної творчості в селі Кардашева, поблизу якого розташований хутір Надія, а в 1920-х роках — у містечку Погребищі (Поділля), хоч загальна географія записів набагато ширша: Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, Київщина, Галичина. Ввесь цей матеріал опубліковано у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич». Самостійно переклала з польської драми «В липневу ніч» В. Ґорчинського та «Зачароване коло» Л.Риделя, комедію «Весілля Фіґаро» П.Бомарше і драму «Ганнеле» Г. Гауптмана. Проте основний літературний доробок С.Тобілевич становлять її мемуари та театрознавчі статті, за які вона була прийнята до Спілки письменників.
Після смерті І. Тобілевича працювала над спогадами про український театр, окремі частини яких публікувалися в «Літературно-науковому віснику» 1912-13 рр. У 1945 року ці мемуари вийшли окремою книжкою під навою «Життя Івана Тобілевича». Статті Софії Тобілевич про М. Кропивницького, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), М. Садовського, М. Садовську, що друкувалися в різний час у періодиці, було видано окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади» Але основною справою Софії Тобілевич стала її книга «Мої стежки і зустрічі». Саме завдяки популяризації Софією Тобілевич творчості І. Карпенка-Карого було збережено хутір Надія, що згодом, за висловом Олеся Гончара, став «українською театральною Меккою».
Євген Петрович Рибчинський (справжнє ім’я— Євген Петрович Тобілевич — співак (тенор, високий баритон) і драматичний актор, на характерних ролях у театрі Миколи Садовського в Києві (1909—1916) і у Театрі ім. Тараса Шевченка Дяк («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Лісовик («Зачароване коло» Л. Ридля), Генерал, Гайдамака («Суєта», «Сава Чалий», І. Карпенка-Карого), Авраам («Прислужники» М. Кропивницького). продовжив театральну традицію родини Тобілевичів, став співаком і драматичним актором, переїхавши до Києва вже після смерті батька. Євген Рибчинський був серед тих акторів театру, які у січні 1919 на чолі з Миколою Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського, де трупа працювала до 1920 в Українському державному театрі УНР (м. Кам’янець-Подільський). Ролі: Ролі Енеїда» Миколи Лисенка (1910) — Меркурій (перший виконавець); «Ревізор» Миколи Гоголя— Коробкін; «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського Султан; «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого—Гайдамака; «Різдвяна ніч» М. В. Лисенка—Дяк Пантелеймон Никифорович; «Казка старого млина»—Крамаренко-землемір» та «Про що тирса шелестіла…» —Кудлай, військовий суддя авторства Спиридона Черкасенка
За матеріалами рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/29/1845-narodyvsya-ivan-karpenko-karyy-dramaturg
