Для багатьох моїх друзів із Донеччини сучасна війна з росіянами почалася у лютому 2014 року, а не тоді, коли під Києвом з’явилися колони російських танків вісім років потому. Щодня ріже слух фраза «Сьогодні тисяча триста такий-то день війни». А Іловайськ, Ізваріне, Лисичанськ, Щастя, Савур-Могила, Донецький і Луганський аеропорти і багато інших боїв, де пролилась кров хлопців Заходу і Сходу України, виходить, викреслюємо з нашого недавнього важкого минулого? І не тільки бойові дії, які відбулися протягом вісім років, стараються проминути увагою, а і тих 4150 українських військових, загиблих у «війні на три літери» – АТО/ООС у 2014-2022 роках.
«Мені більше всього хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг тих, хто віддав своє життя за нас з Вам» – ці слова належать Герою України, пластуну, фотожурналісту, громадському активісту, волонтеру і воїну Віктору Гурняку, тернополянину, який загинув на Луганщині важкого 2014 року, власним життям втілюючи гасло Помаранчевого Майдану «Схід і Захід разом!».
Він народився 8 червня 1987 року у селі Городниця Гусятинського (тепер Чортківського) району Тернопільщини. Був старшою дитиною в родині. Закінчив Технічний коледж Тернопільського технічного університету. З 14 років у Пласті, був виховником. Знявся у відомому кліпі гуртів «Нічлава» і «Тартак» «Не кажучи нікому» про бій повстанців з Німецькими нацистами на Волині 1943 року. Працював фотожурналістом, редактором пластової газети. Учасник Євромайдану, потім волонтер на фронті, після чого вступив бійцем до добровольчого батальйону «Айдар», брав участь в боях з росіянами на Луганщині. Загинув 19 жовтня 2014 року біля 32 блокпосту у села Сміле Слов’яносербського району на Луганщині. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Залишилась дружина з донькою. Народний Герой України (2015, посмертно). 28 серпня 2021 року удостоєний звання Герой України.
У селі Кобзарівка під Тернополем небайдужі, серед яких волонтери, військові, пластуни, журналісти провели фестиваль «Гарт» саме заради вшанування пам’яті Віктора Гурняка (таким був його пластовий позивний). Ініціаторами його проведення виступили батьки Героя Петро і Марія Гурняки. Фестиваль був благодійний – зібрані кошти організатори планують направити на потребу Третього армійського корпусу ЗСУ. Особисто мене це здивувало – «Гарт» був бійцем добровольчого батальйону «Айдар» (зараз 24 окремий штурмовий батальйон у складі П’ятої штурмової бригади) і бажано зібрані кошти направити саме його однополчанам в батальйон «Айдар», бо потреб у підрозділах ЗСУ вистачає (це знаю з власного фронтового досвіду), а не Третьому корпусу. Справедливості заради скажу, що сам є військовослужбовцем саме Третього корпусу. Вияснити, чому кошти підуть не для «Айдару», мені в організаторів не вдалося.
Організатори добре продумали програму фестивалю – вона була насичена і цікава. Нудьгувати точно було ніколи. Благодійний ярмарок, дві фотовиставки робіт самого Гурняка з Революції Гідності і з війни, виставка особистих речей з «Пласту», документів, нагород і фотовиставка про самого «Гарта», а ще панельна дискусія від фронтового фотокора Зоряни Стельмах (модераторка Зоряна Биндас), презентація письменницею і волонтеркою Іриною Вовк її книжки про Віктора Гурняка, запальна українська автентика від фольклорного гурту з Києва з чудернацькою назвою «Щука-Риба» і виконання пластових і народних пісень самими глядачами у пластунської ватри. Було організовано також куток пам’яти, де всі бажаючі могли записати власні спогади про «Гарта», запалити свічу і письмово згадати полеглих за Україну. В перерві між заходами гості та учасники могли посмакувати грибним супом (чи перепрошую, зупою), пиріжками і смаколиками від матері «Гарта» пані Марії.
Виставка світлин Віктора про палаючий Майдан і війну на Донбасі витягла власні спогади про ті знакові події нашої недавньої історії у присутніх, які також пройшли через вогонь Майдану і війну. На світлинах залитий кров’ю український прапор, яним накритий загиблий захисник Майдану. Як сказала Ірина Вовк, війна з Росією у нас почалася ще з Майдану.
Після Майдану – палаюча земля Донбасу. Світлини Гурняка фіксують радісні моменти визволення української землі від окупантів, зокрема, як бійці збивають табличку з пам’ятника Леніну у визволеній Попасній (я, який виріс при СРСР, почав забувати, що ще недавно Ленін стовбичив у всіх містах Центральної та Східної України, а тут «Гарт» нагадав). Серія фотографій, де бійці «Айдару» прощаються із загиблими побратимами. Знову смерть, яка прийшла зі сходу, вона згодом забере і автора світлин і продовжує збирати свій моторошний урожай по всій Україні…
Хтось колись зло пожартував, що часто друзів збирає разом смерть одного з них. До того то часу нема, то ще чогось. Я б уточнив – друзів збирає не смерть, а пам’ять про конкретну людину. І саме пам’яті потребують від нас наші загиблі. Бо вони віддали життя для цього. Звісно не лише для цього, але і для пам’яті про себе також. Я пригадую, як ми познайомились з Віктором у Львові на Форумі видавців 2009 року. Він розповідав про фотоагенцію «Lufa», яку він заснував разом із друзями. Дав мені свою візитівку. Але вона згоріла у вогні знищеного росією мого Маріуполя разом з архівом, бібліотекою і речами. Ворог веде війну насамперед з нашою пам’яттю, як і з її носіями. На виставці матеріалів про Віктора, де експонувалася його пластовий однострій, книжки, його нагороди (включно із Золотою Зіркою і грамотою про присвоєння звання Героя), я побачив фотографію, яка мене особисто вразила: Богдан Гаврилишин тисне руку Віктору Гурняку, а поруч з ними пластуни Віталій Дерех і Роман Орищенко. Всіх вже немає. Віталій Дерех, один з найближчих друзів Віктора, популярний тернопільський журналіст, також Герой України, загинув 2022 року і також на Луганщині. Мій добрий знайомий командир Київської самооборони капітан Роман Орищенко загинув влітку цього року на Харківщині. Всі мені знайомі, крім живої легенди Гаврилишина. Смерть особисто знайомих переживаєш найбільш боляче.
Про Віктора поділилася спогадами Журналістка і волонтер Ірина Вовк, авторка книжки про Гурняка , а також трикнижжя «а щиті. Спогади родин загиблих воїнів». Вона познайомилася з Гартом у Пласті, разом займалися журналістикою, навіть приїздили разом до Донецька на початку узкой вєсни», де робили спільні репортажі з мітингів сепаратистів. «Найважче тіктор говорив з акцентом, але обійшлося» – згадувала Ірина. Розповіла вона і про майже детективний випадок, коли Віктор зумів через якихось італійських контрабандистів (як він на них вийшов, тільки йому відомо) закупии і привезти на фронт 900 італійських касок. За рахунок зібраних і власних коштів він закупив для «Айдару» легковий пікап і сам їздив на ньому, вивозячи з-під вогню поранених. Під час спроби вивезти чергових «трьохсотих» Віктор сам отримав важке поранення. Про його поранення доповів його друг Віталій Дерех, з яким були в пласті і на фронті.
З уст багатьох промовців звучала фраза, що Віктор Гурняк загинув від якихось бойовиків, хоча поверхневий осінт-аналіз із відкритих джерел показує, що він потрапив під обстріл артилерії 200-ї мотострілецької бригади Сєвєрного флоту РФ з Печенги, яка під Мурманськом (ну хоч вбийте, але назвати їхній Сєвєрний флот Північним язик не повертається). Саме 19 жовтня 2014 року ця арта обстріляла колону техніки батальйону «Айдар» біля села Сміле на Луганщині. Під цей обстріл потрапив Віктор Гурняк, в результаті якого був важко поранений. За чотири дня до цього в бою на цій же ділянці біля 32 блокпосту наші скоротили життя командира батареї саме 200-ї бригади російського старлея Євгенія Трундаєва, який отримав звання від бункерного щура звання героя рф і саме цей факт допоміг встановити, що Віктора Гурняка важко поранили не якійсь міфічні бойовики, а професійні вбивці з 200 мотострілецької бригади рф з полярного селища Печенга.
Коли під закінчення фестивалю учасники зібрались біля ватри поспівати улюблених пісень Віктора Гурняка, зовсім як у відомій пластовій пісні у виконанні Квітки Цісик, над нами пролетіли у вирій птахи, як душі полеглих за рідну землю юнаків.
Вадим Джувага
Військовослужбовець ЗСУ, історик, журналіст
