Після спільної молитви конференцію благословив архиєпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко. Він зазначив, що християнство лежить в основі націоналістичної доктрини. Теоретики українського самостійництва не лише підносили значення віри в житті та політичній боротьбі, але й наголошували на важливості відродження впливу Церкви на суспільство, неможливості повноцінного буття нації без християнства. Тому виясняти і актуалізувати значення церковного чинника у теоретичних розробках засновників та провідників українського націоналістичного руху важливо для чіткого стратегічного бачення напрямків розвитку української суспільної думки, духовних ідей та основ незалежної правової національної державності.
Конференція проводилась напередодні 140-ї річниці з дня народження Миколи Міхновського, автора програмного документа «Самостійна Україна», творця одного з перших проектів конституції майбутньої української держави, і 40-річчя відходу у Вічність Дмитра Донцова, першого ідеолога теорії інтегрального націоналізму.
Вітальне слово до учасників конференції мав автор єдиної в Україні монографії «Микола Міхновський. Життя і слово» (2006) доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, заслуженого діяча науки і техніки Федір Григорович Турченко:
« Те, що вдалось розв’язати першу загадку, яку поставив переді мною Микола Іванович Міхновський, – вважаю поки для себе найбільшим досягненням. Встановлено точно день його народження. Бо ж за життя він не написав жодної автобіографії. Не згадується про день його народження ні у спогадах, ні в мемуарах його друзів і побратимів. Це була кропітка робота в різних архівах Чернігівської, Полтавської областей, Києва і Харкова. І зрештою ця пошукова робота увінчалась успіхом. Тепер точно відомо, що автор першого на Східній Україні політичного документу, в якому обґрунтовується потреба української нації у своїй державі, народився 31 березня 1873 року».
З цього почав свій виступ перед слухачами, які заповнили залу церковної Трапезної, Федір Григорович. Він розповів про те, що на формування світогляду Міхновського вплинуло те, що народився він у родині з діда-прадіда священиків. Його батько Іван Іванович Міхновський був настоятелем церкви Всіх Святих у с.Турівка на Полтавщині (тепер – Чернігівська область). Микола у сім’ї Міхновських був четвертою дитиною. Найважливішу роль в процесі його виховання відігравали традиції. Його батькам, коли народився Микола, було Івану Івановичу – майже 50 років, а Марфі Федорівні – 44. Нерідко в родині з великим пієтетом згадувалось ім’я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича, українського історика, етнографа, поета, музиканта, одного з близьких друзів Тараса Григоровича Шевченка. Син Маркевича Микола Миколайович і його дружина Марія Дмитрівна були хресними батьками Миколи. З розмов Маркевичів і рідних батьків ще зовсім малим Микола дізнався про поетичний геній і страдницьке життя Шевченка.
Коли Миколі виповнилось 9 років, батьки віддали його до Прилуцької чоловічої гімназії. Цей середній навчальний заклад був відкритий 1874 року з ініціативи місцевих поміщиків-інтелігентів, у тому числі, Маркевичів, Скоропадських, Тарнавських, Галаганів.
Гімназичний період життя Миколи Міхновського припав на 80-ті роки 19 століття, коли в Україні апогею досягла русифікаторська політика. Заняття вимагали проводити виключно російською мовою. Це ставило у нерівноправне становище тих гімназистів, які звикли до української мови. До таких, напевно, належав Микола Міхновський. У цей час Микола знаходився під впливом старшого брата Гаврила, який закінчив Прилуцьку гімназію у 1876 році, а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом допомогло Миколі не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні. 13 червня 1891 року датується днем одержання Миколою Міхновським атестату зрілості.
І невдовзі він вступає на юридичний факультет університету Святого Володимира у Києві. З 1892 року він вже член української студентської громади, а також київського гуртка «Братства Тарасівців». Ці організації сприяли подоланню аполітичного українофільства та прилучення молоді до новітніх ідеологічних течій Європи. Навесні 1895 року Микола Міхновський закінчив навчання в університеті і вступив у самостійне життя. Він знайшов роботу помічника присяжного повірника у одній із київських адвокатських контор. Молодий юрист допомагав своїм товаришам по українському руху. Зокрема Борису Гринченку, який зазнавав переслідувань влади. Жив він у Києві у 1897-1898 роках на одній квартирі із своїм товаришем Володимиром Шеметом на Фундуклеївсткій,48. У цей період він відбув у Києві короткострокову службу військовим юристом у царській армії. На початку 1899 року у житті Миколи Міхновського почався новий етап. Він залишив Київ і надовго поселяється в Харкові.
Традиційне християнське виховання в родині, інтелігентне оточення сім’ї Міхновських і національно-патріотичне коло його друзів і побратимів періоду навчання у Києві – це були фактори впливу на світогляд Миколи Міхновського, зокрема його поглядів і відносно ролі Церкви у боротьбі й творенні незалежної української держави. Невипадково, у написаних ним статтях на тему правової концепції майбутньої держави вагоме місце займає обґрунтування автокефалії української православної церкви.
Далі із темою «Микола Міхновський та суспільно-політичне життя в Харкові початку ХХ ст.» виступив Володимир Маслійчук, кандидат історичних наук, доцент східноукраїнської філії Міжнародного Соломонового університету (м. Харків). Він зауважив, що приїзд Миколи Міхновського 1899 р. до Харкова і початок його політичної діяльності мав низку контекстів. Насамперед схильні до нових ідей і націоналістично налаштовані діячі Харківської студентської громади, без тягаря київських поміркованих дій. Другий момент поширення лівих ідей загалом у харківському середовищі, під які певно підпав і Міхновський. По третє, неминучий конфлікт зі старшими діячами національного руху, що вороже сприймали радикальні ідеї. Чуже за більшістю населення місто, радикальні студенти, ідеологічна і особиста слабкість діячів старшої генерації витворюють хороший грунт для впровадження і висловлення нових ідей, а комунікаційні можливості з Харкова, зв’язок з Полтавою і Києвом, Донбасом засіб для поширення таких ідей. У даному разі Харків постає як схильне до новацій місто зі слабким консервативним опором, що і давало змогу висловлювати тут низку засадничих для політичних рухів ідей. Але і власне, призвело і до негативної ролі даного міста в добу національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х рр.
Найбільш інтенсивному періоду організаційної діяльності Миколи Міхновського після Лютневої революції 1917 року була присвячена доповідь літературознавця Ольги Різниченко. У цей час Міхновський виступає в ролі творця регулярної армії, ініціює організацію полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, полку ім. гетьмана Павла Полуботка. Окремо йшлося про план Проголошення незалежної України всупереч угодовській позиції щодо підпорядкування Тимчасовому Уряду Центральної Ради, а також про участь Міхновського в підготовці повстання полуботкінців у Києві у липні 1917 року, арешту Міхновського і висилки його з Києва на румунський фронт.
На думку доповідачки, саме тому, що Міхновський, успішний адвокат і юрист, від самих початків обґрунтування засад українського самостійництва, розглядав державу у політико-правовій площині, не пов’язуючи її з ціннісною вертикаллю – Христовою Церквою, було головною причиною, чому його політичні стратегії і проекти не мали кінцевого успіху.
Темі «Християнська Церква у державно-правовій доктрині українського націоналізму (кінець ХХ – початок ХХІ століття була присвячена доповідь Леонтія Шипілова, кандидата юридичних наук, доцента кафедри теорії держави і права національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого». Він зазначив: «Вкоріненість християнства в традиції українського народу, надвисока роль і значення Національної Церкви в духовному порятунку людини і нації зумовлює погляд на неї як моральний авторитет. Церква має бути взірцем боротьби за Церкву, а разом із тим за людські душі та долю нації. Оцінка християнства Д.Донцовим («християнство – це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія воїнів Христових, які не уникають конфліктів, не «за хрести ховаються від сатани» (Шевченко), але борються з ним під знаком Розп’ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна»1) стосується усіх вірних Церкви, але самої Церкви в першу чергу. Лише за таких умов може вистояти Церква, а разом із нею і людина, і нація.
Підсумовуючи аналіз місця християнства і християнської Церкви в концепції українського націоналізму, Леонтій Шипілов зробив такі висновки:
1. Методологічний базис державно-правової доктрини українського націоналізму становить християнський ідеалістичний світогляд.
2. Релігійний блок теоретичного змісту державно-правової доктрини українського націоналізму складають вчення: про традиціоналізм як історичну єдність національного та християнського; про національну (помісну) Церкву та про соборне об’єднання українського православ’я та греко-католицизму; про активну віро- та націозахисну позицію Християнської Церкви.
3. Програмові положення державно-правової доктрини українського націоналізму стосовно релігійних питань зорієнтовані на захист та об’єднання українських традиційних християнських церков та протидію нетрадиційним, та таким що мають керівні центри поза межами держави.
У доповіді «Роль Церкви у нівелюванні духовних цінностей етномаргінальної субкультури» Ярослав Балановський, кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії і суспільствознавства УДПУ з м. Умань поставив питання про існування в структурі українського суспільства особливої етносоціокультурної групи – етнічних маргіналів. Етносоціокультурні маргінали тут розуміються як таких, що їх не можна чітко ідентифікувати ні з етнічністю українською, ні з москвинською. Підґрунтям для вичавлення українцями із себе духу власної упослідженості, москвинського рабства мала би стати Церква. В такому ж ключі суспільна роль Церкви трактувалась на думку Балановського класиками українського націоналізму М.Міхновським та Д.Донцовим.
Голова Східно-український дослідницький центру «Спадщина» з м. Лозова В’ячеслав Труш у доповіді « Місце українського націоналізму у вихованні молоді» зосередив увагу на тому, що сьогодні для якісного засвоєння націоналістичних ідей молодими людьми потрібні поєднання і комбінування у різних формах найновіших засобів комунікації, знайомства із ай-пі технологіями з метою узгодження націоналістичного ідеалу із викликами сучасності.
На темі зв’язків і паралелей державно-правової концепції Миколи Міхновського із французькими теоретиками Аксьон франсез (фр. Action française,— «Французька дія») — правої політичної організації, що постала у Франції 1899 року і сповідувала націоналізм в дусі Крови і Землі, була зосереджена доповідь Михайла Чугуєнка, кандидат філософських наук, доцент кафедри українознавства філософського факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна «Поєднання традицій і революційності в ідеологічній творчості Миколи Міхновського та теоретиків «Аксьон Франсез».
А Олексій Слободянюк, представник Центру національного відродження ім. Степана Бандери (м. Харків) у промові на тему «Молодь і Церква у поглядах ідеологів українського націоналізму»зазачив, що саме та інтелігенція, що виховувала своїх дітей на патріотизмі й християнській моралі змогла створити реальні передумови для здобуття незалежності, на генному рівні розбудити в українців прагнення до свободи.
Аналізуючи розгортання націоналістичного руху від початку створення «Братства Тарасівців», бачимо рушійною силою цього руху – саме молодь, що стала «революційною іскрою» здатною запалити в «сірої» маси почуття патріотизму до власної землі. Український націоналізм, як ідеологія та організований рух, завжди формувались на християнських ідеалах, що пов’язано з глибокою релігійністю української нації. Для націоналістів є однаково важливим любити Бога та свою націю: “Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціяльних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам — це прив’язання є фундаментом нації” – пише один з ідеологів українського націоналізму Дмитро Донцов. Саме завдяки такому світогляду фактично всі правила й закони українських націоналістів тісно переплітаються з християнською мораллю.
Завершилась конференція доповіддю Олесі Применко, кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії МАУП, Голови Київського міського відділення Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги на тему «Церква як шлях оновлення ментальності української нації, за працями Дмитра Донцова»: «Як стверджує Дмитро Донцов, – зазначила п.Олеся, – «стяг боротьби за Україну не зможе обійтися «без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації». Українська держава має займатися не лише «тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці», «має кріпити» не лише «тіло і розум», але й «душу і мораль». І далі: «Церква – Тіло Ісуса Христа – шлях оновлення української нації, віднаходження українцем себе як людини, яка створена за образом і подобою Божою. Філософія націоналізму – «філософія християнська» [там само. – с. 76]. Це – «віра, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а кінчаючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури – відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола» [там само. – с. 76].
Питання, якої конфесії має бути церква в Україні, – Дмитро Донцов не ставив у власному аналізі, так само як ми не знайдемо в нього глибоких політичних роздумів на тему, яка форма державного правління має бути в Україні.
Чому? Відповідь є очевидною й геніально простою – тому що Д.Донцов не бачив потреби проблематизувати ці питання. Кожен може переконатися в цьому, розмірковуючи про українську націю так, як це робив видатний ідеолог.
Церква – Христова, яка слідує Істинному Вченню Ісуса Христа й служить ментальному оновленню українців. Так само – форма державного правління – українська, яка служить збереженню буття української нації.»
Після проголошених доповідей науковці відповіли на численні питання слухачів. З підсумковою промовою перед учасниками виступив архієпископ Ігор.
А після Вечірньої Служби Божої учасники і гості конференції поклали квіти до меморіальної дошки Миколі Міхновському, закріпленій на старому корпусі університету. Саме на цьому місці 113 років тому була ним виголошена політична програма «Самостійної України».
Ольга Резніченко
