(за матеріалами історичних праць О. Колянчука „Ukraińścy generalowie w Polsce (1920-1939” та М. Литвина, К. Науменка «Збройні сили України ХХ століття)
Генерал Армії УНР Марко Безручко. Початок 1920 років.
Марко Данилович Безручко народився 31 вересня 1883 року в м. Токмак Таврійської губернії (нині Запорізька область). Закінчив Учительську семінарію в Переяславі (ниніПереяслав-Хмельницький), в 1908 році – Юнкерську піхотну школу в Одесі. Служив в Уфімському піхотному полку Російської Імператорської армії у Вільно (Вільнюсі). В 1914 році закінчив Миколаївську академію Генштабу в Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни командував ротою Уфімського полку, а пізніше був офіцером і старшим ад’ютантом у штабах 42 і 30 корпусів Південно-Західного фронту. Отримав звання підполковника. В 1917 році українізував частини Російської Імператорської армії.
На початку 1918 року підполковник М. Безручко перейшов до Армії УНР. Від 8 травня виконував обов’язки заступника, а від 15 грудня – керівника Персонального відділу Генштабу Армії УНР. Від 12 березня 1919 року очолював штаб Окремої Запорізької бригади, а від квітня – штаб Корпусу Січових Стрільців, яким командував полковник Євген Коновалець. У червні 1919 року розробив і успішно реалізував план наступу Корпусу на Проскурів (нині Хмельницький) на Більшовицькому фронті. У липні-серпні 1919 року після з’єднання Армії УНР з Галицькою Армією брав участь в наступі на Київ. Коли восени 1919 року Армія УНР попала в оточення Червоної, Білої й Польської армій, Головний Отаман Симон Петлюра підписав перемир’я з Військом Польським і воював з більшовиками і денікінцями до початку грудня.
6 грудня 1919 року кілька тисяч здорових вояків Армії УНР рушило під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка в Перший Зимовий похід тилами Білої та Червоної армій. 7 грудня польські війська, порушивши перемир’я з Армією УНР, роззброїли старшин і козаків Корпусу Січових Стрільців й розмістили їх у таборах у Луцьку, Ланьцуті й тюрмах Львова. Після втручання Головного Отамана С. Петлюри, що перебував у Варшаві, Міністерство військових справ Польщі надало інтернованим Січовим Стрільцям статус «вояків заприязненої держави». Командувач Корпусу полковник Є. Коновалець і Січова Рада виїхали до Чехословаччини. На початку січня 1920 року М. Безручко, отримавши звання полковника, розпочав у таборі в Ланьцуті формування частини для боротьби з більшовиками на Україні.
У лютому 1920 року, дякуючи зусиллям полковника Марка Безручка і керівника його штабу полковника Всеволода Змієнка, частина налічувала 340 старшин і 2980 козаків. У березні з неї та менших підрозділів сформували 6-ту Січову дивізію Армії УНР. 25 квітня дивізія під командуванням полковника М. Безручка рушила на Київ у складі 3-ої Польської армії генерала Едварда Ридз-Смігли й відзначилася в боях із більшовиками. 9 травня 1920 року полковник М. Безручко на чолі 6-ої Січової дивізії брав участь у параді в звільненому Києві.
Головний Отаман Симон Петлюра (крайній справа) та старшини Армії УНР у Києві. Другий зліва – командувач 6-ої Січової дивізії полковник Марко Безручко. Кінець травня 1920 р. https://tygodnik.tvp.pl/43857393/armia-URL-zapomniany-sojuznik/
На початку червня 1920 року перекинута з Північного Кавказу 1-ша Кінна Армія Сємьона Будьонного прорвала Польський фронт під Білою Церквою. Наступаючи на Житомир і Бердичів, вона змусила 3-тю Польську армію генерала Е. Ридз-Смігли залишити Київ. При відступі 6-та Січова дивізія не тільки прикривала 17-ту польську дивізію, але й захопила полонених і трофеї. Від початку серпня 1920 року тривала битва між польськими оборонцями Варшави і військами Західного більшовицького фронту Міхаіла Тухачєвского. 6-та Січова дивізія прикривала польські війська, сконцентровані для флангового контрудару з-за річки Вєпш на Демблін і Люблін з метою оточення більшовицьких військ.
12 серпня 1920 року 6-та Січова дивізія полковника М. Безручка, наступаючи на Схід, витіснила більшовиків із Чернєйова, далі зайняла Краснистав і Замостя. В Замості полковник М. Безручко отримав наказ польського командування перекрити дорогу 1-ій Кінній армії Сємьона Будьонного, що рушила прискореним маршем з-під Львова на Варшаву. На той час 1-ша Кінна армія була великою стратегічною потугою – 25 тисяч шабель, кінні тачанки з кулеметами «Максим», 10 тисяч багнетів, польова артилерія і 10 бронепотягів.
Але під Замостям це вже не була та бойова і дисциплінована частина, яка розбила в листопаді-грудні 1919 року під Воронежем прославлені кавалерійські корпуси білих генералів К. Мамонтова і А. Шкуро. У липні-серпні 1920 року під час безуспішних атак на Львів вояки 1-ої Кінної армії погрузли в пияцтві, грабунках мирного населення, ґвалтуванні жінок. До того ж, у армії було багато донських і кубанських козаків із військ генерала Антона Дєнікіна, що попали в полон на Північному Кавказі. Очевидно, ті не спішили класти свої голови за більшовиків у боях.
Полковник М. Безручко мав у підпорядкуванні в Замості 1 000 вояків 6-ої Січової дивізії, 31-ий піхотний полк Війська Польського, кілька менших польських частин, дивізіон артилерії та бронепотяг. Саперний курінь разом із тисячами жителів міста за три дні збудував навколо Замостя й залізничної станції лінію оборони довжиною 18 кілометрів. Вона складалася з глибоких ровів проти кінноти, 3-4 рядів кільчастого дроту, окопів, кулеметних гнізд і траншей. Починаючи від 28 серпня 1920 року, піхота й спішена кавалерія командарма С. Будьонного безуспішно штурмувала Замостя. Багато істориків вважає, що оборона Замостя мала істотний вплив на «Чудо над Віслою».
Рейд 1-ої Кінної армії на допомогу війська М. Тухачєвского під Варшавою, задуманий більшовицьким командуванням не вдався. Маршалек Юзеф Пілсудскі потужним ударом на Демблін і Люблін оточив їх і заставив капітулювати. Далі прийшов час остаточної поразки 1-ої Кінної армії. На початку вересня 1920 року 1-ша дивізія язди (кінноти) генерала Юліуша Руммля й частини піхоти і артилерії частинами розбили її в битві під містечком Комаровим на схід від Замостя. Командарм С. Будьонний і члени Реввоенсовєта на чолі з К. Ворошиловим врятувалися ганебною втечею на Грубешів і Володимир-Волинський. Утікали так, що С. Будьонний залишив у обозі двох своїх верхових коней донської породи. Їх можна було побачити після війни на військових парадах до дня Незалежності Польщі 11 листопада у Варшаві.
6-та Січова дивізія полковника М. Безручка під час наступу Війська Польського на Більшовицькому фронті дійшла до Галичини, де приєдналася до Армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка, що воювала з більшовиками на Південно-Східному фронті. В жовтні 1920 року М. Безручка представили до звання генерала-хорунжого. На завершальному етапі Польсько-російської війни і самостійній боротьбі Армії УНР проти Червоної Росії М. Безручко командував групою військ із 6-ої Січової та 5-ої Херсонської дивізій.
Після відступу Армії УНР за Збруч 21 листопада 1920 року вказані дивізії інтернували в таборах Алєксандрова-Куявского і Щипйорно. Від травня до серпня 1921 року генерал М. Безручко керував ресортом військових справ Уряду УНР, до розв’язання таборів у 1924 році був членом Вищої Військової Ради Державного центру УНР у Тарнові й лектором на Академічних курсах Генштабу Армії УНР у Каліші. Після звільнення очолював Український Клуб у Варшаві, від 1927 року був членом Генштабу Армії УНР, у 1931-1935 роках керував Українським Військовим Товариством. Після смерті в 1940 році у Варшаві генерала Володимира Сальського очолив Міністерство військових справ Уряду УНР. Помер 10 листопада 1944 року. Похований на дільниці вояків Армії УНР Православного цвинтаря в районі Воля у Варшаві.
Ярослав Середницький, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Львів
