Під час відзначення знакових дат нашого минулого зазвичай згадуємо найвидатніших діячів. Водночас сотні достойників – борців за незалежність місцевого калібру, залишаються досі у затінку. Тож важливо не тільки повернути такі прізвища із небуття, а й всіляко популяризувати для широкого загалу. Ім’я співзасновника Української Демократичної Хліборобської Партії, діяча УНР і ЗУНР, товариства «Просвіта»; публіциста, письменника, педагога, комісара освіти Української Центральної Ради на Полтавщині громадського діяча та публіциста Віктора Андрієвського (1885-1967) упродовж останніх років вже згадувалося у ЗМІ. Цьогоріч 140-річчя із дня його народження за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно із Постановою ВР «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках» відзначається на державному рівні. Тож сьогодні розповім розлого про цю непересічну людину, яка жертовно і плідно працювала у різні історичні періоди задля розбудови української державності.
Про дитячі і парубоцькі роки Віктора,
про його захоплення маємо доволі відомостей. З’явився на світ у Полтаві 11 листопада 1885 року. Родина батьків, місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни і за тих часів вважалася завеликою – мали п’ятеро дітей: крім старшого Віктора, ще Олена, Євгеній, Раїса та Борис. За архівними джерелами відомо, що батько Никанор Семенович на зламі ХІХ-ХХ ст. мав шматок землі (яку згодом, 1908 р. виставив на продаж) у Кобеляцькому повіті біля д. Пустош-Семенівка Маячківської волості. А у Полтаві родина на початку ХХ ст. мешкала у власному будинку по вул. Кузнецькій № 63(нині Юліана Матвійчука). Зі спогадів: «В сім’ї у нас панувало двоязичіє. Зі службою батько й мати розмовляли по українськи, а між собою і з дітьми залежно від настрою, – писав Андрієвський, – коли батько був у доброму гуморі, то говорив по українськи, а коли переходив на поважний тон, або на поважні теми, або як сердився, то говорив по московськи. Першою справжньою школою української мови для мене була в місті найбільше кухня, а на хуторі, куди наша сім’я виїжджала на літо — вигін, стерня, толока, де пасли худобу мої приятелі та всі наші хутірські люди разом, які иншої мови не вживали. В тіж часи зробила найбільше вражіння на мене і лишила найбільшу відбитку на моїй душі українська пісня».
Середню освіту здобував у Першій полтавській чоловічій гімназії. Зі шкільних років хлопець вирізнявся літературними здібностями, мав потяг до театрального мистецтва. Попри жорстку імперську політику зросійщення, уже тоді був учасником нелегального гімназіального гуртка, члени якого обговорювали українські питання. Так за автобіографічними спогадами, восени 1900 р. кілька учнів шостої класи, поміж яких і Віктор, стали фундаторами Полтавської гімназіальної громади, головною метою якої було поширення національної свідомості серед гімназистів, а по спроможности – і взагалі серед шкільної молоді м. Полтави. Головним же знаряддям для пропаганди національних ідей служила бібліотечка з українських книжок, які хлопці купували на свої скромні збереження. Організація була «найтаємнішою», бо за таку роботу, коли б про неї довідалося начальство, на старшокласників чекало б негайне звільнення з навчального закладу. Але, попри небезпеку книжкова справа рухалася, і полтавські гімназисти на зламі ХІХ-ХХ ст. тісно співпрацювали з учнями реального училища та духовної семінарії, зокрема із Симоном Петлюрою.
Пріоритет – де б не перебував, працювати в інтересах України
У 1903 році Андрієвський полишив рідну Полтаву і був зарахований до числа студентів природничого відділення університету св. Володимира у м. Києві. Ймовірно, під час навчання (1903-1907) студент-хімік Андрієвський, відчув потяг до громадсько-політичної роботи, визначив для себе і життєві пріоритети – де б не перебував, насамперед працювати в інтересах української громади.
Після здобуття університетської освіти Віктор повертається до Полтави, де з 1909 року працює викладачем хімії та товарознавства у семикласному комерційному училищі Байєра. Проте молодий учитель не обмежується своїми чисто педагогічними вправами. Сформований ідейно, гарячий за вдачею, дещо нехтуючи кар’єрою (український антрополог Федір Вовк пропонував йому посаду в петербурзькому університеті з подальшою перспективою – Т. П.), долучається до старої Полтавської Громади (з 1912 р.), швидко адаптовується і набирає авторитет серед представників національно-свідомої інтелігенції Полтави – обирається гласним Полтавської міської думи на 1913-1916 рр.
У цей період ім’я Андрієвського неодноразово згадується на шпальтах місцевих газет, дописує у часописи «Рідний край», «Сніп» й «Літературно-науковий вісник». Він відома публічна постать у Полтаві, радник міського голови, а ще – блискучий, безкомпромісний оратор та один із фундаторів українського клубу – одного з осередків національного життя м. Полтави.
Події Української революції 1917-21 років докорінно змінили суспільне життя. Постала Українська Центральна Рада (УЦР), виникла Українська Народна Республіка (УНР). У цей український вир поринає із молодечим завзяттям. Бере активну участь у створеннні мережі осередків товариства «Просвіта», які густою сіткою покрили не лише Полтаву, але й більшість сіл і міст краю. До червня 1917 р. Андрієвський відносить себе до табору радикал-демократів (найбільш інтелігентної тоді течії), хоча за визнанням, його гнітить у цій партії «помітний соціалістичний душок». Тож 29 червня 1917 р. разом із братами Володимиром та Миколою Шеметами, В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським він стає одним із співзасновників Української Демократичної Хліборобської Партії.
Звернення Андрієвського до вчителів Полтавщини у газеті ««Вістник Полтавського губернського громадського комітету» (№105 від 26 серпня 1917)
А внаслідок виборчої кампанії у липні 1917 р. Віктора Никаноровича вдруге обирають гласним Полтавської міської думи за списком ч. 5 від Полтавських демократичних організацій. Відтак – він помітний і харизматичний діяч, про його активність серед інших гласних свідчать численні доповіді, одна з яких «Про перейменування вулиць у м. Полтава», була виголошена у міській думі 12 червня 1918 року.
Кандидатський список №11 Блоку Українських Національно-Республіканських груп і організацій. Полтавська виборча округа [1917]. Держархів Полтавської обл., ф. -1066, оп.1, спр. 19, арк. 17
Комісар УЦР у справах освіти на Полтавщині
Та найвагоміші досягнення пана Віктора у період Української революції насамперед пов’язані із освітньою справою на Полтавщині – тоді доля судилася обіймати посаду комісара у справах освіти УЦР на Полтавщині. Призначений генеральним секретарем у справах освіти Іваном Стешенком 2 серпня 1917 року. Наведу мовою оригіналу фрагмент урядового документу, опублікованого у виданні «Вістник Полтавського губернського громадського комітету» від 5 серпня 1917 року: «Цим папером уповноважнюєм Віктора Ніканоровіча Андрієвського бути комісаром генерального секретаріату Української Центральної Ради по здійсненню українізації шкіл на Полтавщині. Доручаєм йому вияснити в даному напрямі стан речей в нижчих і середніх школах ріжних типів і, в порозумінню з секретаріатом і громадськими установами, помагати утворенню, де можливо української школи. Просімо усі інституції сприяти нашому комісарові в виконанню доручених йому обов’язків. Генеральний секретар Ів. Стешенко».
Повідомлення Віктора Андрієвського як комісара освіти УНР на Полтавщині у газеті «Вістник Полтавського губернського громадського комітету» (№88 від 5 серпня1917)
Зрозуміло, що одному досить непросто у період потрясінь створювати (реорганізовувати) навчальні заклади, українізовувати їх, водночас руйнувати стійкі стереотипи серед частини учительства. Тож особливо помітне протистояння у стані освітян проявилося ще під час проведення першого губерніального учительського з’їзду у Полтаві 25-28 травня 1917 року. Саме на ньому, попри провокації та протистояння (як зазначав журналіст із Великобританії Ярослав Смольський, до делегатів приєдналися сторонні люди, які намагалися надати з’їздові антиурядовий зміст, висміюючи Центральну Раду та її самостійність), до правління губерніяльного учительського союзу було обрано таємним голосуванням Віктора Андрієвського (40 голосів) й ухвалено перші стратегічні рішення з подальшої праці освітян. Найголовніші:
-
Українізація шкіл усіх рівнів та Учительського інституту.
-
Забезпечення шкіл відповідними підручниками та створення українських бібліотек.
-
Відкриття з наступного учбового року перших українських гімназій та політехнічного інституту в Полтаві.
-
Введення до навчальних програм дисциплін з українознавства…
Крім того, делегати було направили вітальні телеграми до Києва, на адресу Центральної Ради, товариства шкільної освіти та кураторові Київської шкільної округи Миколі Василенку.
Із відстані часу цікавою є одна з перших підписаних В. Андрієвським, на посаді губерніяльного комісара у справах освіти, відозва: «До вчителів Полтавщини» (напередодні нового шкільного 1917 року), яка дає можливість глибше зрозуміти головні завдання того бурхливого часу. Ось витяг з документу: «Товариші-вчителі українці й не українці, – всі на Україні сущі! Вашої праці, успіхи й поради чекають українські діти й батьки: цілий український народ! Вам припало отсе зараз заложити підвалини для нової української школи, що надалі забуяє цвітом… Разом понесімо світоч науки української й загально-людської до нашого народу… Цілий світ зараз поглядає й на народ наш, чи ладен він стати до вільного національного життя. Невже у сю хвилю такої ваги історичної забудемо «хто ми: чиї сини яких батьки»? Сміливо ж ставаймо до роботи! Допомагаймо один одному, піддержімо боязких та легкодухих, покажемо батькам, що віднині дітям їхнім забезпечені… тепло від науки в рідній школі! Не забудьмо зараз обов’язків наших до Батьківщини нашої України. Бо хто матір забуває, Того Бог карає».
Андрієвському боліло становище початкової та середньої школи, керівництво якої здебільшого у той період вичікувало, або продовжувало орієнтуватися на Москву. Тож, цілком виправданим було вирішення Андрієвським передовсім організаційних (кадрових) питань у Полтаві. У цій площині він активно комунікує зі Стешенком, надаючи йому розлогі характеристики на авторитетних освітян губернії. Так восени 1917 р. за рекомендацією В. Андрієвського на посаду директора Першої полтавської гімназії було призначено свідомого українця, мовознавця Івана Прийму. Незважаючи на відчутний опір з боку промосковських сил, які намагалися відібрати навіть приміщення гімназії, проф. Іван Прийма протягом лише одного року підніс навчальний заклад так високо, що його заслуги мусили визнати навіть опоненти… А сам Андрієвський, разом з Григорієм Маркевичем, Іваном Ліщиною-Мартиненком, Костянтином Товкачем ще 10 липня 1917 року увійшли до складу попечительної Ради гімназії Морозовської, що врешті дозволило гімназії стати першою українською гімназією у Полтаві.
До здобутків освітянина Андрієвського можна також зарахувати реорганізацію нижчої школи, започаткування курсів українознавства, реалізацію задумів щодо створення Українського університету, історично-філологічного факультету в Полтаві, першого сільського університету в с. Мачухах, цілої мережі як міських так і сільських українських гімназій та ін. У період Директорії (менше двох місяців на Полтавщині) фактично завершився процес демократизації освіти в губернії. 27 грудня 1918 року була створена Полтавська міська шкільна рада, до складу якої увійшли два представники від батьківських комітетів початкових шкіл та по одному від гімназій, єврейських шкіл, учительської спілки, центральної міської «Просвіти» та шкільний лікар. На початку січня 1919 року шкільні ради були створені фактично в усіх повітах Полтавщини. Тим самим до керівництва і організації шкільного процесу були залучені як свідомі українські сили, так і широкі верстви громадськості.
Тож протягом короткого історичного часу, так званого українського ренесансу (1917-1919) поряд з чисельними прорахунками уряду «романтиків», здобутки саме у просвітньо-освітній справі, можливо, стали найвагомішими. Хоча, непорозумінь навіть у таборі однодумців, а часто й опір, спостерігався повсюди і досить відчутно. Приміром, започатковуючи в губернії курси українознавства, Віктор Андрієвський неодноразово звертався за підтримкою до Києва, до земляка, генерального секретаря у справах освіти Івана Стешенка, згодом – до міністра народної освіти Української Держави Миколи Василенка. І коли від останнього не одержував відповідь, а від Івана Стешенка листовно та з особистих розмов дізнавався, що допомогти в якійсь справі досить важко, сприймав таку відмову дуже боляче, як особисту невдачу.
Не знайшла певної підтримки навіть серед однодумців й інша спроба губерніального комісара щодо стипендій. Так, змінюючи іменні стипендії у навчальних закладах Полтавщини, Андрієвським було спроєктовано замість московських нові українські назви: імені Святого Володимира, імені гетьманів Мазепи та Орлика, імені митрополитів Петра Могили та Андрія Шептицького. Після цих, здавалося б зрозумілих і логічних кроків, на сторінках місцевих часописів Андрієвського було тавровано і названо «віровідступником». Особливо ж гостра полеміка виникла у нього (через ім’я греко-католицького митрополита Андрія Шептицького) з Полтавським єпископом Феофаном (Бистровим), який відкрито стояв на промосковському ґрунті.
Державний діяч УНР і ЗУНР
Оприлюднив лише окремі приклади нагальних завдань перед шкільництвом Полтавщини у 1917-1918 рр., і які невід’ємно були пов’язані з іменем Віктора Андрієвського. Проте історія розпорядилась так, що далеко не все із запланованого йому вдалося реалізувати; вже у січні 1919 року Полтаву захопили російсько-більшовицькі окупанти і події стали відбуватися за іншим непередбаченим сценарієм. Андрієвському, як і багатьом іншим українцям, довелось назавжди покинути рідну Полтаву.
У лютому 1919 році опинився на Галичині, у місті Станиславів (нині Івано-Франківськ), де керував продовольчим департаментом Державного секретаріату Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) й очолював відділ з ввезення продовольства Управління головноуповноваженого ЗУНР за харчування Галичини й Буковини.
Слайд УІНП з цитатою зі спогадів про проголошення Акту між УНР і ЗУНР
До речі, Андрієвський – учасник долесної події проголошення Соборності 22 січня 1919 року – Акту Злуки між УНР і ЗУНР. Зі спогадів: «От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!..Їдуть!..Їдуть!..То Директорія!..». Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі…».
У червні 1941 року був обраний заступником голови Українського Національного Комітету у Кракові.
Публіцист, діяч культури, автор праці про Полтавську битву
1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця відвідав міста на Закарпатті та Галичині, скажімо Стрий, також гастролював у Чехословаччині та Австрії. Уклав і опублікував спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. У 20–30-х рр. працював директором української таборової гімназії у м. Каліш та референтом з культури тамтешньої української громади. Працював у культурно-просвітницьких організаціях у таборах для інтернованих вояків Армії УНР у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою (Чехословаччина).
Володіючи даром літератора і усвідомлючи історичну вагу тогочасних подій, фіксував на папері усе, що пережив та уважав за потрібне залишити нащадкам. Тож у публіцистичній спадщині відображено значний інформаційний блок, який нині доступний як для науковців, так і представників громадськості. З-під пера письменника і публіциста з’являється чимало статей, навіть окремих видань, які мають чітке полтавське забарвлення. Поміж яких можемо виокремити «Значіння Полтавського бою для української державности», «З минулого» 2 т. (1921-1923 рр.), «Від гетьмана до Директорії, 1917 рік на Полтавщині, мемуари в у 2 томах», «До характеристики українських правих партій» (1921), «Три громади: спогади з 1885-1917 рр» (1938), «М. Лисенко-батько української музики» (1962), «М. Міхновський. Нарис суспільно-політичної біографії» (1950) та ін.
Світлина архівного оригіналу книги «З минулого. Від гетьмана до Директорії, мемуари».
Праця «Значення Полтавського бою для української державності» (1927) має особливу цінність для краян, яких століттями зомбували імперськими (радянськими) наративами. Вони чи не уперше (зрозуміло, хто у той час мав доступ до видань української діаспори) почули від Андрієвського об’єктивну і зрозумілу оцінку знакової події, з котрої почалися пізніші й сучасні біди народу українського. Проте він не впадає у відчай і цілком слушно зазначає: «Крім негативних наслідків Полтава має для нас і великі наслідки позитивні. Бо під Полтавою зрошено кров’ю народу нашого ідею державности Української, і та державна традиція перетриває віки, як уже перетрівала доси, без огляду, здавалося б, на найсумніші обставини нашого минулого життя. Полтава народила нам Івана Котляревського з його сумними спогадами за часи «славної памяти у нас гетьманщини колись»…Полтава, без огляду на поразку Мазепи, скріпила і скристалізувала українську національно-державницьку ідею. Через те Полтава дала нам і Петлюру та його спадкоємців живих і ненароджених іще».
Післявоєнні роки життя професор філології, доктор Віктор Андрієвський проживає у Німеччині, де і знаходить свій останній притулок у затишному місті Дорнштадт 15 вересня 1967 року.
Вшанування пам’яті
У експозиції «Українська революція 1917-21 рр.» Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського розміщено світлину та ін. документи про Андрієвського. У листопаді 2015 року у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського уперше відбулося публічне пошанування 130-ї річниці з дня народження відомого краянина. Тож ураховуючи пропозицію громадськості, Полтавська обласна державна адміністрація своїм розпорядженням від 20 травня 2016 року №207 перейменувала в обласному центрі вул. Петровського на вул. Віктора Андрієвського.
Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка (для представництва УІНП в Полтаві).
