Гуменюк В.В., кандидат біологічних наук
Анотація
Дмитро Дмитрович Білінчук (повстанське псевдо «Хмара»; до речі він його ніколи не змінював) народився 01 листопада 1919 року в селі Ільці Жаб՚євського (нині Верховинського) району Станіславської (нині Івано-Франківської) області в родині Дмитра та Євдокії Білінчуків. Найстарший з дітей (крім Дмитра родичі виховували ще 3-х синів і одну дочку), він провів у підпіллі 12 (!) років ‒ починаючи з травня 1941-го року і аж до арешту 24.05.1952-го. Вступивши до УПА наприкінці 1943-го, Дмитро пройшов шестимісячний вишкіл підстаршин у селі Космач Косівського району, після чого був призначений чотовим у сотні ім. Богуна (командир Юліан Матвіїв-«Недобитий»), а пізніше очолив сотню ім. Богдана Хмельницького. Починаючи з весни 1946-го він перебуває в охороні командира ТВ-21 «Гуцульщина» Петра Мельника-«Хмари-1». Разом з ним у червні-липні 1949-го року приймає участь в 2-х тижневім рейді по території Румунії [1], після чого призначається райпровідником Косівського району. Ця «посада» виявилася останньою, яку займав «Хмара» аж до свого арешту. Але найбільшою заслугою Дмитра Білінчука є те, що він був фотолітописцем у своєму ТВ-21 і виготовив не менше трьох сотень знімків побратимів, негативи яких збереглися у Яворівському фотоархіві УПА [2].
Дмитро Білінчук, як уже сказано, народився 01.11.1919-го року в родині середнього достатку ‒ його батьки утримували двох корів, коня, близько 40 овець, трьох свиней ‒ тобто згідно більшовицької класифікації були «куркулями». У віці 19 років Дмитро закохався у на 4 роки старшу за нього Анну Ринзак, вона йому відповіла взаємністю, і Дмитро вирішив одружитися. Батьки, причому як молодої, так і молодого були категорично проти такого шлюбу, і молодята зникли з їх очей. Як виявилося згодом, пара облюбувала «зимарку» (так гуцули називають тимчасову будівлю) на віддаленій полонині, яка належала родині Анни Ринзак. Сталося це напередодні 17 вересня 1939-го року., тобто коли червона армія ввійшла на територію Західної України з метою «взяти під захист єдинокровних братів» ‒ таким було формулювання підсумків пакту Молотова-Ріббентропа.
Те, що молода пара (Дмитро Білінчук + Анна Ринзак) проживали окремо, зіграло певну позитивну роль: у травні 1941-го всю без винятку родину Білінчуків було виселено в Красноярський край як «классово чуждый элемент», а Дмитро цієї участі уник. Згодом (22 червня 1941) розпочалася німецько-російська війна, а вже 30 червня більшовики відступили з Жаб՚єго. Через деякий час він повернувся до хати виселених батьків, але виявив там непроханих гостей ‒ у домі заквартирувала німецька поліція. Вступивши в полеміку з начальником поліцейських, запальний Дмитро вистрелив з пістолета (якого мав при собі) і першою ж кулею убив того. Ясна річ, що цим самим він поставив себе «поза законом» і мусів перейти на нелегальне становище: німці негайно оголосили його в розшук…
Дмитро ж не думав «відсиджуватися» без діла: він оголосив себе «опришком» (на кшалт легендарного Олекси Довбуша) і, сколотивши ватагу, розпочав з того, що вони почали нападати на збирачів «контингетів» (так німці називали те, що примусово забирали у гуцулів ‒ головно продовольство). До складу ватаги увійшли, зокрема, дезертири з червоної армії, але її «кістяк» все ж становили місцеві. «Опришки» навіть сфотографувалися «на пам՚ять»:
«Опришки» Дмитра Білінчука (лежить справа). 1942 рік
Настав 1943-й рік. В Україні ОУН-революційна (з-під стягу Степана Бандери, хоча сам він знаходився в німецькому концтаборі Заксенгаузен) оголосила про створення в Галичині «Української Національної Самооборони» (УНС) ‒ для захисту місцевого населення від сваволі німецьких окупантів (вже в наступному ‒ 1944-му році Галицька УНС буде перейменована в УПА-Захід). Повітовий провідник ОУНр Василь Федюк-«Курява» (родом зі села Кіданч Коломийського району) викликав для розмови керівника «опришків» Дмитра Білінчука і поставив тóму питання руба: або він «зав՚язує» з опришківством, або… самі зробіть висновок, що буде. «Пропоную тобі, Дмитре, а також іншим «опришкам» вступити до підстаршинської школи, яка організовується в селі Космач» ‒ завершив «Курява». І Дмитро Білінчук згодився!
Заняття в підстаршинській школі розпочалися з того, що слухачам запропонували обрати для себе псевдо ‒ так Дмитро Білінчук став «Хмарою». З цим псевдом він пробуде до арешту 24.05.1952-го; коли навесні 1946-го в ТВ-21 «Гуцульщина» було призначено командиром загону Петра Мельника (родом зі села Камінне Надвірнянського р-ну), який мав таке ж псевдо і він запропонував Дмитрові змінити своє, той навідріз відмовився й тóму прийшлося стати «Хмарою-1». Але ми забігли наперед.
Після завершення занять у підстаршинській школі Дмитра Білінчука-«Хмару» призначили командиром чоти у сотні Юліана Матвіїва-«Недобитого»:
Дмитро Білінчук-«Хмара» (зліва) і Юліан Матвіїв-«Недобитий». 1944 рік
Командувати чотою «Хмара» в сотні ім. Івана Богуна буде до січня 1945-го року ‒ тоді, по призначенню «Недобитого» командиром куреня «Перемога», йому довірили командувати повстанською сотнею ім. Богдана Хмельницького.
В одному із численних боїв з енкаведистами сотня була розбита, але її командир не був поранений і благополучно залишив бойовище. По лінії СБ (Служба Безпеки ОУНр) вирішили з՚ясувати, чи бува у тому нема вини Дмитра Білінчука-«Хмари» (як командира сотні). Прочувши це, він заховався і перебував на становищі «нелегала» не менше півроку. Ситуацію «розрулив» новопризначений командир ТВ-21 Петро Мельник (замість загиблого Миколи Яворського-«Козака»): він викликав «Хмару»-Білінчука через дружину Анну Ринзак запевнивши ту, що жодних «репресій», якщо вини її чоловіка в тому, що сталося, нема. Повіривши на слова запевнення командира, Дмитро Білінчук з՚явився перед ним і дав докладний звіт щодо того злощасного бою. Петро Мельник уважно вислухав «Хмару» і тоді запропонував змінити псевдо, бо він залишає його в своєму почті (тобто охоронцем). На це Дмитро відповів: «Командире, я свого псевда не збираюся міняти ‒ краще це зробіть ви!» У підсумку Петро Мельник став «Хмарою-1».
Три з половиною роки воював Дмитро Білінчук-«Хмара» в якості охоронця командира ТВ-21 Петра Мельника-«Хмари-1». За цей час було всяке ‒ зокрема повстанці зробили наскок на село Камінне Надвірнянського району, тобто малу батьківщину Петра Мельника. Було це в травні 1949-го року; і хоча територіально Камінне належало до ТВ-22 «Чорний ліс», це не завадило повстанцям здійснити задумане. В результаті акції спалили приміщення колгоспної стайні і обстріляли контору колгоспу [3]. А в цей час паралельно ішла підготовка до резонансного рейду в Румунію ‒ там у провінції Тимішоаре відбулося антикомуністичне повстання і Провід УПА прийняв рішення встановити контакти з повсталими. Для цього вирішили залучити по-перше когось, хто володів румунською мовою, а по-друге надрукувати відозви до румунського населення, агітаційні матеріали, листівки і т.д. Було прийнято рішення включити до складу рейдуючої групи когось із фотографів ‒ аби той зафіксував перебіг рейду.
Ми не знаємо, ХТО приймав остаточне рішення про персональний склад рейдуючої групи, але є всі підстави думати, що це був окружний провідник Коломийщини «Борис» (Григорій Легкий; родом зі села Слов՚ятин Підгаєцького району Тернопільської області). Кандидатури з-поміж тих, хто досконало володів румунською мовою, у «Бориса», мабуть, не викликало сумніву ‒ це був буковинець родом «Перебийніс» ‒ Назарій Данилюк; випускник юридичного факультету Чернівецького університету, адвокат. А ось очолити акцію мав командир ТВ-21 «Гуцульщина» Петро Мельник-«Хмара-1»:
Командир рейду в Румунію сотник Петро Мельник-«Хмара-1» (зліва) і його заступник Назарій Данилюк-«Перебийніс»
Щодо фотографа, то це був Дмитро Білінчук ‒ особистий охоронець командира ‒ «Хмари-1», а для «надійності» ‒ ще й Іван Гаргат-«Липкевич» (родом зі села Іваниківка Богородчанського району Івано-Франківської області). Розпочався рейд зі села Космач 17 червня 1949-го року ‒ відповідний наказ віддав окружний провідник Коломийщини Григорій Легкий-«Борис» [1; стор. 13]. Повстанці йшли до кордону з Румунію 9 днів у складі 24-25 осіб (точна кількість не наводиться), перетнувши границю в ніч з 26-го на 27-ме червня. Не обійшлося без втрат: у сутичці з прикордонниками був поранений стрілець «Іваненько» (Максим՚юк Іван; родом зі села Дземброня Верховинського району). Його винесли з бою «Сибіряк» (Білінчук Василь, до речі наймолодший брат Дмитра, котрий втік з Красноярського краю і прилучився до повстанців) та «Непорадний» (Дебринюк Іван, родом зі села Трійця Снятинського району). Ці повстанці (тобто «Сибіряк» і «Непорадний») за розпорядженням командира етапували пораненого «Іваненька» в «тил» ‒ тобто в безпечне місце, недосяжне для МҐБ.
Брати Білінчуки. Зліва Дмитро-«Хмара», справа ‒ Василь-«Сибіряк»
Головною метою рейду в Румунію, як вже сказано, було встановити контакти з повсталими-антикомуністами. Але поки йшла підготовка до його здійснення, повстання було придушене. Рейдуючі цього не знали, бо знати не могли. Єдине, що залишалося, це трансформувати акцію в суто пропагандивну, і з цим завданням блискуче впорались ‒ українські повстанці співали пісень, провели численні мітинги, на яких роздавали присутнім агітаційні матеріали, розповідали за що бореться УПА… Два тижні воїни-повстанці провели в Румунії, пройшовши по її території близько 150 кілометрів! А що румунська комуністична влада? Вона кинула на перехоплення рейдуючих ШІСТЬ (sic!) ТИСЯЧ війська (включно з артилерією), хаотично і навмання обстрілюючи лісові масиви для ймовірного ураження 22-х повстанців… Правда, місцеве населення СВІДОМО завищувало кількість рейдуючих, повідомляючи її (тобто румунську владу), що їх чисельність наближається до ТИСЯЧІ осіб ))
Рейдуючі благополучно (і головне ‒ без будь-яких втрат; ніхто з них навіть не був поранений) повернулися в Україну, де згодом були написані два докладних звіти про акцію (Петром Мельником-«Хмарою-1» і Назарієм Данилюком-«Перебийносом»).
Мітинг, організований повстанцями, для місцевого румунського населення
Дмитро Білінчук-«Хмара» згодом виготовив 27 світлин своєрідного «фотозвіту» про рейд в Румунію; що стосується іншого фотографа (Івана Гаргата-«Липкевича»), то його «доробок» куди скромніший ‒ на даний момент відомий лише ОДИН сюжет [3: стор. 24] його авторства.
Я хочу зупинитись на темі «Хмара» як повстанський фотограф» докладніше, бо цього вимагає тема моєї статті. Коли його заарештували, у нього «изъяли фотоаппарат иностранной марки Zeiss Ikon» [4; квитанция № 27]. Цей фотоапарат свого часу Дмитро Білінчук «конфіскував» у шуц-поліцая села Соколівки Косівського району ще коли був «опришком», тобто в 1942-му або в 1943-му році. Опанувавши техніку фотографії, Дмитро здобув слави повстанського фотолітописця, але при тому не цурався «потрапити в кадр» і сам: відомо на даний час мінімум 120 (!) сюжетів, на яких присутній «Хмара» ‒ так що він є «репрезентант УПА» без лапок! НІХТО з повстанців (на всю УПА!) не може скласти з ним конкуренції в частині фото ‒ таких ПРОСТО нема!
Дмитро Білінчук-«Хмара» (перший справа) під час рейду в Румунію. Назарій Данилюк-«Перебийніс» сидить 4-м зліва; поруч з ним стоїть його охоронець «Чех» (Василь Рабинюк, уродженець села Черганівка Косівського району)
Дмитро Білінчук-«Хмара» з двома дівчатками-близнючками (рейд в Румунію)
Було б некоректно з мого боку, якби я не навів фото «Хмари» з його дружиною ‒ Анною Ринзак. Справа в тому, що в Яворівському архіві негативів є один сюжет з жінкою, котру лише через 20 років після його віднадення (1999) було опізнано як дружину Дмитра Білінчука. Це здійснив пан Іван Маківничук з Верховини, провівши цілу низку опитувань серед своїх знайомих:
Дмитро Білінчук-«Хмара» зі своєю дружиною ‒ Анною Ринзак
Сумна доля спіткала дружину «Хмари»: вона проживала нелегально через чоловіка і була заарештована 18.01.1952-го в домі Самокіщук Марії. В книзі «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область» [5] сказано таке: «Готувала їжу воякам УПА. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 29.03.1952 р. засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років обмеження в правах із конфіскацією майна. Реабілітована 18.02.1992 р. Справа № 8744 П». Повернулася із заслання до Верховини в половині 60-х років; проживала одинокою. Її мама (вуличне назвисько «Пліщучка»; померла невдовзі по поверненню дочки із заслання) розказувала, що Анна Ринзак у одному зі своїх листів повідомляла їй таке: буцім-то її чоловік (Дмитро Білінчук-«Хмара») «чекає її, поки в неї не закінчиться тюремний термін, а тоді вони повернуться в Карпати і будуть жити разом». Не знаю, чи це була провокація чекістів, бо «Хмара» був розстріляний (за одною інформацією 08.04.1953, а за іншою ‒ 24.06.1953-го), але «Пліщучка» говорила таке приблизно в другій половині 50-х років…
Як би там не було, але Дмитро Білінчук-«Хмара» залишив для нас (і прийдешніх поколінь!) зримі óбрази своїх побратимів-повстанців ‒ хоробрих воїнів УПА, котрі в основній своїй масі полягли на полях невмирущої слави ‒ «за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!».
Дмитро Білінчук-«Хмара»; в лівому верхньму кутку ‒ його фотоапарат Zeiss Ikon Nettar 515/2
Література
1. Манзуренко В., Гуменюк В. Рейд УПА в Румунію 1949 р. Видавництво Старого Лева, Львів-Рівне, 2007.‒ 56 с.
2. Яворівський фотоархів УПА. Львів: Сполом, 2005.‒ 236 с.
3. Протокол допиту заарештованого Дмитра Білінчука-«Хмари» // див.: Дело № 9866.‒ аркуш 33.
4. Дело № 9866. Квитанція № 27.
5. Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга 2. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006.‒ стор. 395.
