Петро Гузь-світлина з монографії Людмили Розсохи
19 жовтня 1898 року у с. Лютенька на Полтавщині народився Петро Гузь – кобзар, автор пісень про визвольні змагання, Тараса Шевченка та Голодомор, співак Миргородської капели бандуристів, артист ансамблю лірників при Київській філармонії, учасник антибільшовицького повстання в Гадяцькому повіті, один із визначних бандуристів ХХ ст. Згідно із Постановою ВР про пам’ятні дати та ювілеї 130-річчя із дня народження Петра Гузя цьогоріч відзначається на державному рівні)
Учень Михайла Кравченка
У 3 роки Петрик занедужав на золотуху і втратив зір, тож у 15 батько віддав його «вчитися до кобзарів». Поталанило з першим вчителем: опановував гру на кобзі у одного з найвідоміших кобзарів Полтавщини, теж невидющого Михайла Кравченка. Він співпрацював із Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем, Миколою Філянським, Опанасом Сластіоном. У 1906 році Кравченко брав участь у вечорі пам’яті Івана Котляревського в Полтаві; у 1907 році — в Шевченківському вечорі в Кременчуці; у 1911 році — в ювілейному вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Києві, де виконував власні думи та пісні. Окрім Петра Гузя, Михайло Кравченко навчав кобзарської майстерності й іншого відомого кобзаря з Полтавщини – уродженця Великої Багачки Федора Кушнерика.
«Про героїв, що полягли за свободу»
Під час Української революції 1917-21 рр. Петро Гузь брав участь в антибільшовицькому повстанні під проводом місцевого лютенського отамана Леонтія Христового. Останній став до лав Армії УНР, коли сповнилося 20 літ. У 1920 році Леонтій очолив повстанський загін, який діяв на території Гадяцького повіту Полтавщини. Влітку цього року більшовики перекинули проти повсталих 7-му Володимирську дивізію, яку перед цим направили з Росії на денікінський фронт, 185-ту бригаду ВОХР, 64-й, 488-й, 489-й більшовицькі полки та 14-й армію ленінських загарбників. Проте 7 серпня повстанці Христового (а загін тоді налічував понад 1,5 тисячі повстанців) визволили Гадяч. Під час наступу на місто йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи «Слава Україні!». 29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки зав’язалися криваві сутички. Після дводенного оборонного бою повстанці відступили, після чого більшовики село спалили, а багатьох жителів розстріляли. За свідченням Полтавського губернського комісара освіти УНР Віктора Андрієвського, в Лютенці згоріли близько 1100 обійсть, жертв ніхто не рахував, вцілілі мешканці ховалися в лісах неподалік села Сари. Пізніше з’ясувалося, що за приблизними підрахунками, полягли 150 повстанців.
Леонтій Христовий. Архів Укрпогляду
Про Леонтія Христового й ті трагічні дні свого рідного села Петро Гузь створив і виконував «Думи про Христового» та «Про Лютеньку та Христового», «Про героїв, що полягли за свободу». Співав: «…яка страшна кара впала на Лютеньку: вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари». У часи СРСР комуністичні ідеологи ці думи заборонили, піддали забуттю, вони ніде не публікувалися. Вже після відновлення незалежності краєзнавець Іван Чайка у художньо-документальній книзі «Дзвони над Лютенькою» описав героїчну боротьбу повстанців Христового та опублікував фрагмент думи «Про Лютеньку та Христового»:
«Із города, із Зінькова військо наступало,
І на це село Лютеньку вся вина лягала.
І так його обступали трьома сторонами,
Четвертою сам Христовий стояв з козаками.
Загін їде, не минає, він січе, рубає,
І на це село Лютеньку дуже налягає…
Через хутір на ліс темний там лежить дорога,
Біжать люди без перерви у гай якомога.
Загорілася Лютенька, горить і палає,
А жителів у Лютеньці нікого немає.
Усі жителі лютенські під Сарами скрились,
Вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари,
І не треба тій Лютеньці і страшної кари.
І не треба тій Лютеньці і страшного суду.
Тут немало й так пропало невинного люду…».
Текст думи авторства кобзаря Петра Гузя про отамана Христового у Лютенському музеї. Фото. poltava.to/project
До речі, знаний кобзар Назар Божинський відродив цю думу, увів у свій репертуар і виконав її скорочену версію на кобзарському вечорі у Полтаві.
Поліг Леонтій Христовий у липні 1921 року біля села Загрунівка у бою із загоном більшовицької міліції. Усю рідню отамана було репресовано. А от Петру Гузю пощастило врятуватися від переслідувань, ймовірно, вдалося приховати факт участі у повстанському загоні.
У Миргородській капелі бандуристів
У Миргороді Петро Гузь заприязнився із місцевими кобзарями. А ще із Опанасом Сластіоном – засновником Миргородського краєзнавчого музею, живописцем, видатним мистецтвознавцем. Сластіон, серед іншого, досліджував кобзарство, разом із Лесею Українкою записував на фонограф пісні і думи кобзарів з Полтавщини, намалював їх портрети, був фундатором Миргородської капели бандуристів імені Івана Франка. А Петро Гузь долучився до іншої, але теж Миргородської. Хоча не виключено, що співав і у «сластіонівській». У книзі «Миргородські кобзарі і бандуристи» її авторка, краєзнавиця Людмила Розсоха розповідає: «виникнення Миргородської капели бандуристів датується в проміжку 1921-26 років, хоча більшість дослідників називає 1925 рік. Така неконкретність пояснюється існуванням кількох колективів бандуристів, які створювалися у той час і мали різні назви: капела імені Тараса Шевченка, капела імені Івана Франка, ансамбль бандуристів імені Михайла Кравченка (перший вчитель на бандурі Петра Гузя, – авт.). Персональний склад цих колективів постійно змінювався, вони змішувалися і взаємно доповнювали одне одного, так що в усіх трьох об’єднаннях діяли одні й ті ж музиканти. Тому усталилася одна, «усереднена» назва – Миргородська капела бандуристів». У складі Миргородської капели бандуристів Петро Гузь мандрував Полтавщиною.
За даними Людмили Розсохи, що були нею оприлюднені у газеті «Рідний край. Газета Гадяцького земства», Петро Гузь «виконував пісню «Розмова Шевченка з дубом» на слова миргородського поета Якова Доленка». А ще у репертуарі мав історичні пісні «Ночі темної» , «Максим козак Залізняк»,
«Про Саву Чалого та Гната Чалого»,
думи «Втеча трьох братів з міста Азова», «Про трьох братів самарських», «Про Олексія Поповича», «Бідна вдова і три сини»).
Виконував жартівливі пісні, танцювальні награви.
Кобзар з Лютеньки мав своїх учнів, грав на старосвітській бандурі, об’їздив з виступами Київщину, Харківщину, Чернігівщину, бував також і на Кубані.
«Ні зернини, ні макухи»
Навіть попри щонайжорстокішу сталінщину Гузь не мовчав про Голодомор-геноцид українського народу. Напевне, вразила жахлива доля рідного села: 6 грудня 1932 року комуністичний московський режим СРСР заніс Лютеньку на «чорну дошку». Зазвичай «чорні дошки» «присвоювали» тим селам, де найактивніше підтримували УНР, її провідників, таких як Леонтій Христовий; де чинили опір колективізації та беззаконню російських більшовиків. «Чорні дошки» означали блокування сіл спецзагонами НКВС та військами Червоної армії, заборону торгівлі й виїзду населення за межі села, вилучення всіх харчів, що спричинило голодну смерть мільйонів українців. Лютенька заплатила за занесення на «чорну дошку» страшну ціну – майже чотирма тисячами життів.
Художник, кобзар, поет, священик УАПЦ, правозахисник, учасник підпілля ОУН, політв`язень комуністичних концтаборів Микола Сарма-Соколовський у поемі «Анафема» згадував пісню «Ні зернини, ні макухи», яку виконував Петро Гузь:
«Праця наша,
Й поле наше,
А вродило – усе ваше!
Ще й городи покопали,
Наче золото шукали!
Ні зернини,
Ні макухи –
Гинуть люди,
Як ті мухи…
Активісти ж
Справні, ситі!
Попідтинню –
Мертві діти…»
Учасник 1-ої республіканської наради кобзарів
У 30-ті у СРСР лютував червоний терор, більшість кобзарів Миргородського краю чекісти стратили. Уцілілі представники українського кобзарства змушені були, рятуючи життя, підігрувати комуністичній пропаганді, стати на шлях створення штучних, нещирих пісеньок «про Леніна», «компартію», «щасливе життя у колгоспах» тощо. Людмила Розсоха зауважує: «Петро Гузь став на вимогу влади створювати «нові пісні» – «Про бідняка, куркуля і попа», «Про трактор». Але в своєму кобзарському середовищі, навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску, кобзарі залишалися самими собою -вірними Україні та її національним ідеалам».
У 1939 році Петро Гузь став учасником 1-ої республіканської наради кобзарів та лірників, під час якої записали на фонографі низку його пісень. У 1939-41 рр. працював артистом етнографічного ансамблю кобзарів та лірників при Київській філармонії. Кобзарював протягом сорока літ.
Відійшов у засвіти кобзар 2 травня 1959 року в Лютеньці. Там і похований.
Пам’ять про кобзаря
Тривалий час могила була занедбаною, але цьогоріч зусиллями відділу культури, учнів і вчителів місцевої школи її впорядкували. У рідному селі вшанували земляка й у назві вулиці. 21 грудня 2023 року за пропозицією УІНП, місцевого краєзнавця Івана Чайки та згідно з рішенням двадцять сьомої сесії Лютенської сільської ради восьмого скликання вулицю, у назві якої звеличувався російський комуністичний військовий злочинець Ніколай Ватутін перейменували на честь Петра Гузя.
Бандура кобзаря Петра Гузя у Лютенському музеї. Фото poltava.to/project
А цьогоріч за ініціативи УІНП, комісії з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті українського народу на території Лютенської територіальної громади Миргородського району, яку очолює сільський голова Володимир Омельченко й у межах виконання Постанови ВР (в частині відзначення 130-річчя із дня народження кобзаря Петра Гузя на державному рівні) Інформаційний центр Петрівсько -Роменської громади «Регіон» створив тематичне просвітницьке відео «Петро Гузь-лютенський кобзар»,
а до краєзнавчого музею Лютеньки з фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України імені Максима Рильського передано оцифровані копії значної частини пісенної спадщини земляка.
Олег Пустовгар, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
