Торік за ініціативи представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві у межах Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» розпорядженням Полтавської ОВА №416 «Про перейменування топонімічних назв у межах населених пунктів Полтавської області» у селі Сенча Миргородського району вулицю, у назві якої звеличувалися червоні партизани часів СРСР, перейменовано. На пропозицію автора цих рядків вулицю названо на честь борчині за незалежність у 20-му столітті, поетеси, екологині-правозахисниці, діячки УГГ й НРУ, політичного в’язня комуністичного концтабору Лідії Гук. Вона народилася 87 років тому, 28 жовтня 1938 року у козацькому сотенному містечку Сенча (нині цей населений пункт є центром Сенчанської громади Миргородського району Полтавщини). Тож сьогодні розповідаємо про цю шістдесятницю.
Повоєнне дитинство
Бабуся Лідії походила з давнього козацького роду, мала прізвище Чуб. Мати Анастасія Чуб все життя пропрацювала у совєтському колгоспі. Тато, Ларіон Півень, помер 1948 року. Дитинство припало на непрості часи після 2-ої світової війни.
Сайт «Дисидентський рух в Україні» оприлюднив спогади Лідії: «Ходили весною збирати качани кукурудзи, які залишилися в полі, бо голова колгоспу хотів віддати зерно людям, а райком витрушував кожен день, і не дали зібрати восени. То воно простояло зиму, а тоді виходили — Ніна, моя двоюрідна сестра отак розгортала качани і воно висипалося все в відро, і ми то потім сушили, дерли на жорнах і пекли млинці, багато їх їсти не можна було. Пам’ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, солому носили. Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. Колоски ходили влітку збирати — теж ховалися від об’їждчиків, а вони ганяли і батожили нас. Одну дівчину навіть вилами простромив об’їждчик, у бік їй загнав ті вила, бо вона хапала колоски після того як снопи забрали, колосків біля копи залишалося більше. Потім ще була така ситуація: картоплю вивозили, а частину картоплі закагатували. Закагатували і, очевидно, не зробили вентиляції, і вона потрухла. І то ми весною вже, як відкрили ті кагати, виходили отако рано-рано, цю картоплю розламували, зсередини біле забирали, і з того білого крохмалю потім баланду варили. Так що життя було дуже тяжке. І я не пам’ятаю, щоб ми наїдалися — тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі».
1957 року закінчила десятирічну школу. Протягом двох років працювала на птахофермі.
Участь у київському гуртку національно свідомої молоді
1960 року вступила до санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту. Познайомилася зі студентами, майбутніми діячами руху шістдесятників, Миколою Плахотнюком та Олесем Сергієнком. В інституті склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Лідія ходила до парткому, деканату й ректорату, вимагаючи, щоб викладання велося українською мовою. 1966 року наважилася на мужній громадянський вчинок: підписалася під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 року студентом Ярославом Гевричем.
Лідія була одним із організаторів студентського колядницького гурту. У ньому відроджували українські традиції святкування Різдва Христового та збирали пожертви на підтримку української мови і культури. До речі, цей гурт наколядував 300 рублів на пам’ятник Василеві Симоненку. Разом із іншими студентами-однодумцями щороку, 22 травня — у день перепоховання Тараса Шевченка на рідній землі, приходила до пам’ятника Кобзарю. І це попри кагебістське стеження й комуністичні заборони на справжнє, незаформалізоване вшанування Тараса Шевченка.
На літературних вечорах Клубу творчої молоді заприязнилася з видатними діячами руху опору шістдесятників Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шевченком. Читала і поширювала серед студентів книги, які будили українську національну гідність, а також літературу самвидаву: «З приводу процесу над Погружальським», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Щоденник» Василя Симоненка з віршами, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола.
Вийшла заміж за сина репресованого,
який теж відіграв роль у формуванні світогляду Лідії. «Гук Василь Мусійович, 1926 року народження, з Черкаської області, села Веселий Кут Тальнівського району. Батько в нього Гук Мусій, репресований у 1937 році, і залишилося у них шестеро дітей. Одна мати, і на руках у неї шестеро дітей лишилося. І то вони забрали батька, і так він і не вернувся. І до речі, цей мій чоловік — ми познайомилися з ним у Черкасах, у санаторії, — до речі, він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення, що це система така. І що один із ії винуватців — Сталін. Ну, то навіть є фотографія, де я спалюю портрет Сталіна», — розповіла про чоловіка Лідія Ларіонівна у інтерв’ю сайту «Дисидентський рух в Україні.
Подружжя мало двох дітей. За даними краєзнавця з Лохвиці Олександра Панченка: «Син Ярослав, 1966 р.н., закінчив факультет електроніки Київського політехнічного інституту, університет у Бостоні (США), працює в Канаді. Донька Ярослава, 1978 р.н., закінчила Херсонський педагогічний університет, історик-правознавець, магістр психології».
Скадовські сторінки життя
1967 року Лідію Гук направили на роботу санітарним лікарем санепідемстанції м. Скадовськ Херсонської області. І тут відстоювала національні права. Документи писала тільки українською, що зазвичай спричиняло конфлікти з головлікарем.
До неї приїздили на відпочинок друзі-шістдесятники: В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Михайло Масютко, Світлана Кириченко, Леопольд Ященко, Лідія Орел, Юрій Бадзьо, Галина Севрук, Ірина Корсунська, а також Орися Сокульська, Іван Сокульський, Микола Плахотнюк та інші. У 1969 році відпочивало 14 осіб. Вони організували «Скадовську народну республіку» на чолі з «президентом», на пляж ходили з прапором, з одного боку синім, з другого жовтим, випускали щоденну стінгазету.
Приходили скадовці, молодь, брали книжки, читали літературу самвидаву. А ще у домівці Гук проводилися вечори, де читали твори Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко.
Операція КГБ СССР «Блок»
Хвиля масових арештів українських дисидентів, відома як «великий» або «генеральний погром». Упродовж січня-лютого 1972 року влада совєтської росії/СССР заарештувала найвідоміших представників національно-демократичного руху в Києві, Львові, Харкові, на Полтавщині, в інших регіонах УРСР. У секретних документах КГБ операція з масових арештів дістала назву «Блок».
30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПСС ухвалило рішення про початок акції проти самвидаву. Попри те, що компартеліта УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримала цю ініціативу, Москва використала ситуацію проти тодішнього київського компарткерівництва. 26 травня 1972 року Петро Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ, його місце посів Володимир Щербицький. За короткий час команду Шелеста усунули від влади в УРСР. Їхнє місце зайняли повністю лояльні до Москви чиновники.
Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 громадянина Бельгії, члена «Спілки української молоді» Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон фотокопію «Словника рим української мови» Святослава Караванського, тоді вже політв’язня. Перед тим Добош у Києві зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. У КГБ його примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Добош виступив із каяттям по телебаченню СССР, його відповідну заяву опублікувала совєтська преса, після чого його депортували зі «страни совєтов».
Тоді були заарештовані, зокрема, Василь Стус, Іван Світличний, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Іван Коваленко, Олесь Сергієнко, Данило Шумук, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура. Також в Івано-Франківській області арештували Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира). У лютому за ґрати кинули Юрія Шухевича та Миколу Холодного, а під час наступної хвилі арештів у квітні-червні 1972-го були заарештовані й Іван Дзюба, Надія Світлична, Ігор Калинець та інші.
«За прагнення бути вільними Кремль карав суворо: майже всі отримали 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання — й виселення за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Тих, кого режим боявся найбільше, відправлено до психлікарень», — зазначає Українська гельсінська спілка з прав людини. За даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках, починаючи з того самого 12 січня, в Україні проведено тисячі обшуків.
Упродовж цього періоду було заарештовано загалом 193 людини, з них 100 — за антисовєтську пропаганду та 27 — за релігійні переконання. «Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (публікації, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х — задушеним», — пише «Історична правда». Та попри те, що «генеральний погром» 1972 року припинив розвиток руху шістдесятників, він водночас став підґрунтям нової доби в історії руху опору. Навіть в умовах репресій тоталітарного режиму українські патріоти продовжували боротьбу за вільну Україну, яка увінчалася здобуттям Незалежності.
У жорна кагебістських, російсько-комуністичних репресій потрапила й уродженка Полтавщини Лідія Гук.
1971-73 — роки випробувань
Помирає чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. Не обійшла «увагою» окупаційна комуністична влада совєтської росії/СРСР й Лідію Гук: у її помешканні працівники КГБ провели обшук. Вилучили два мішки літератури, в т.ч. самвидав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газет, вірші. Викликали на допити її знайомих. Здебільшого вони уникали відповідей, однак дехто підписав протоколи, що «захищала бандерівців», говорила про відсутність свободи слова, русифікацію, голод 1933 р., окупацію Радянським Союзом Чехословаччини. У «Баладі про суховій», вірші «Східний вітер» слідство вгледіло «наклеп на дружбу народів СРСР». 18 лютого 1972 року опротестувала обшук Прокуророві УРСР, а 28 березня звернулася з листом до ЦК КПУ про незаконні вилучення. У листі також заявила, що в Україні «слід провести українізацію, зупинену в 30-х роках». 19 квітня 1972 року подала заяву до Скадовського райкому КПСС на захист незаконно заарештованої української інтелігенції. 3 березня 1972 року кагебісти змусили написати підписку про невиїзд та влаштували нові обшуки: цього разу не лише вдома, але й на робочому місці. Про допити пригадала таке: «Михайло Литвиновський допитував мене у кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом-портрет Сталіна. Це 1972 рік. Культ Сталіна ніби розвінчаний, а тут… Литвиновський якось лущив горіхи і сказав: «От, якби пальчики сюди. Заявила протест прокуророві, мені поміняли слідчого. Дали другого — Александровського. Цей тримався більш чемно…Найбільше звинувачення, що я захищала «бандерівців, казала, що вони національні герої».
На судовому засіданні більшість свідків відмовилася від обвинувальних показів. Адвокат Іван Єжов вимагав припинити справу за відсутністю складу злочину. Згодом цього адвоката за такий чесний підхід позбавили доступу до політичних справ. 9 лютого 1973 року Херсонський обласний суд виніс вирок: 1 рік ув’язнення в таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верховний суд УРСР не зважив і 5 квітня 1973 року залишив вирок у силі. Термін Лідія Гук відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку розташували в улоговині неподалік доменних печей.
Ось як описала період ув’язнення та зону: «Дуже погано годували, надзвичайно. Вранці і ввечері суп, в якому нічого не плаває, навіть майже прозорий — щось білісувате там було, рідко попадеться такий шматочок картоплі в третину пальця, і все. І давали кашу. І що найгірше було — це можна було перенести, бо я з дитинства привикла голодувати, — найгірше було те, що в камері 12 чоловік, і в кутку стоїть ця параша, чи унітаз, і що треба було ним користуватися — це було , найстрашніше. І найгірша була саме та ситуація, я її й зараз не можу — все можна було перенести, але той брутальний мат переносити не можу. Раз на день нас виводили на прогулянку — це прогулянка в такому казематі, небо закручене дротом колючим, і ото між тими стінами, покритими цементними «шубами», що навіть плечем до нього не можна було підпертися, бо колюче, — ото ми там ходили по колу. Попалатно виводили — руки назад і виводили. Але там співали люди — хто танцював, хто співав, хто перекрикувався з сусіднім казематом. Там були жінки страшні — і наркомани були, і такі брутальні. Але страшне — ця зона, хоча я й кажу, що в’язниця, розміщена в уголовині, а вгорі, там видно, домни стоять такі. Та зона покрита асфальтом, і як виходимо вранці, то все суцільно покрите блискучим таким металевим пилком, таким осадом. І уявляєте, це весь народ, який там сидить, цим металевим пилом дихає. І хочуть, щоб наш народ був здоровий? Як спеціально, в Херсоні асфальтом підлоги в спальнях стелили, а там у такій уголовині побудували концтабір, такий що наперед було заплановано знищення здоров’я цих людей. Шили ми жіночі сорочки, простині й підодіяльники. Оскільки я не шила, бо в мене одне око травмоване і я погано бачу цим оком, то дуже рівну лінію прокласти не можу — то я прасувала і складала».
Звільнили за 2,5 місяці до кінця терміну ув’язнення, у вересні 1973 року. На роботу ніде не приймали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні.
У 1974 році завдяки клопотанню профспілкових зборів Лідію Гук прийняли на роботу з комунальної гігієни на санстанцію.
Правозахисниця
У серпні 1975 року майже всі європейські країни включно із СРСР та країнами соціалістичного блоку, а також США та Канада підписали Гельсінські угоди. Серед інших важливих пунктів Угоди включали зобов’язання із дотримання прав людини та основних свобод. Це дало змогу в тоталітарних країнах на законних підставах боротися із порушеннями прав людини. В короткий час в СРСР та в країнах радянського блоку постали громадські групи сприяння дотриманню Гельсінської Декларації. У листопаді 1976 року була створена Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод – Українська Гельсінкська Група (УГГ). В Декларації УГГ зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою». Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ. Це – Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич, Олесь Бердник. Очолив організацію відомий поет і прозаїк Микола Руденко.
До правозахисної діяльності УГГ долучилася й Лідія Гук. До її помешкання знову приїздили численні друзі-шістдесятники, знову поширювала самвидав, знову виклики до КГБ…
1977 року поринула в екологічну діяльність: встановила, що вирощування рису з застосуванням отрутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці спричинило зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати про цю проблему статтю у місцевій газеті, яка збурила громадську думку. Унаслідок численних зборів, мітингів 1988 року ініціювала створення Екологічного товариства «Джарилгач». Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису за існуючою технологією в Скадовській зоні в кінці 80-х роках було заборонене. Затока почала відроджуватися. 1998 року Кабінет міністрів України надав Скадовській медичній зоні статус курорту державного значення та постановив оздоровити зону санітарної охорони курорту.
11 серпня 1989 року Херсонський облсуд її реабілітував: скасував свій вирок та постанову ВРУ і справу припинив за відсутністю складу злочину.
З 1989 році в лавах Народного Руху України
долучається до активної боротьби за незалежність України. Лідія Гук брала участь у створенні Народного Руху України (НРУ), була делегатом Установчого з’їзду НРУ, тривалий час очолювала Скадовську районну організацію НРУ. Належала до найактивніших діячів «Союзу українок». Створила й очолила також районний осередок Суспільної служби України, який організовував допомогу дітям-сиротам, пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт, здійснював проект «Добрий самарянин», споряджав дітей у західні області на різдвяні канікули. Вела екологічну роботу, організовувала допомогу дітям Чорнобиля. Гук домоглася будівництва храму УПАЦ в Скадовську, його було споруджено після її смерті.
Про ці романтичні і звитяжні часи боротьби за відновлення незалежності кінця 80-початку 90 рр. 20 століття повідала у інтерв’ю сайту «Дисидентський рух в Україні»: «У нас у Скадовську були дуже багато людей, які віддали своє життя, свої сили, своє вміння, свої таланти на вівтар української державності. Це і Степан Хмара, і Михайло Косів був у Скадовську. Але найбільше мені запам’ятався В’ячеслав Чорновіл, який скоро після того, як звільнили, відпочивав у нас у Скадовську, в Лазурному, в пансіонаті «Корабел», а потім був у Скадовську в моїй хаті. Це надзвичайно добра і гарна людина, і настільки в нього таке, як комп’ютерне мислення, що він дуже швидко орієнтується в ситуації і дуже швидко орієнтується, що треба сказати і що вирішити, яке сказати слово. Я, наприклад, пам’ятаю, як він зустрічався в Херсоні з людьми — так жодна людина так би не оговтала тих, що сіли в передні ряди, тих лівих, агресивно настроєних проти української держави людей, які кидалися на нього з провокаційними питаннями, заявами і так дальше. Він їх дуже швидко, на протязі півхвилини всіх осадив, і більше вони не вискакували. І він говорив за те, що треба робити, і відповідав людям на питання тоді сучасної політики, суспільної громадської і політичної ситуації, і завдань, які треба виконувати. Дуже чітко говорив, що Рух зробив і що треба ще зробити, дуже чітко. І якби ми тоді вибрали його президентом, якби тоді підтримали його демократи, то ми б уже жили в кращих умовах, ми б, може, були українською державою з духовним життям на Україні, ми б мали свою державу і жили б економічно краще, була би справді Україна українською, тому що люди б уже відчували національну гордість, усвідомили б себе як українці і захищали б себе як українці, а не «какая разница». Ще тут були Оксана Яківна Мешко, яка кілька літ до мене приїжджала після заслання в Аян. Ми взагалі — ні я, ні вона, — не думали, що ми зустрінемося. Я з нею знайома ще з студентських років, з початку шістдесятих років. І не думали, що вона приїде, якщо зустрінемося, що вона приїде саме сюди, на Чорне море відігрівати свої, як вона виражалася, кісточки і душу. І вона дуже добре вплинула на моїх дітей, що вони стали справді свідомими українцями. Я не можу собі простити, що я нічого не зробила в тому, що, може, могла чи не могла, що ми в перші вибори президента не обрали Чорновола. Так було ж видно, що до початку виборів і в часі виборів, ще до дня виборів говорили, що всі демократи, яких там було четверо, знімуть свої кандидатури на користь того, хто матиме найвищий рейтинг. Найвищий рейтинг мав Чорновіл».
Талановита поетеса
У 2002 році у видавництві «Літературна агенція «Піраміда» вийшла друком збірка поезій Лідії Гук «Серце моє — Україна. Поезії». У своєму вірші «Московський шовініст», поміщеному у часописі Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих «Зона» (ч.4, 1993 рік, с.220-221) писала:
«…І він вмочає руки в кров,
Вже на Дністрі від вбивств шаліє,
Кричить він про свою любов,
А ненависть і злобу сіє.
Він за «єдіную» тюрму
Готовий вмерти на руїні,
Бо так ввижається йому:
«Ніж гострий в спину України»,
Яку впрягати у ярмо
Вдавалося аж три століття…
Та волі ми не віддамо —
Хай щастя світить нашим дітям».
Відійшла у засвіти Лідія Гук 14 липня 2011 року у Скадовську.
Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
