Кривава доба кремлівського, комуністичного терору зруйнувала не одну родину. Дружини письменників, театральних діячів, учених, військових, інженерів годинами вистоювали попід мурами в’язниць у надії передати лист або посилку найріднішим. Тетяна Кардиналовська, дружина Сергія Пилипенка, Варвара Маслюченко, дружина Остапа Вишні та десятки інших «членів родин ворогів народу» терпіли знущання, голод і холод, намагаючись полегшити долю найдорожчих людей. Серед мужніх жінок, які витримали репресії, навіть втратили коханих, але не зламалися і присвятили життя поновленню пам’яті про діячів Розстріляного Відродження, світлим ореолом сяє й ім’я полтавки Тамари Мороз (Стрілець). Вона залишилася вдовою талановитого новеліста Григорія Косинки у 29 років. Все життя присвятила увічненню пам’яті про свого чоловіка: упорядниця збірок творів авторства Григорія Косинки, авторка книги спогадів і нарисів «Голос пам’яті». 120-річчя із дня народження Тамари Мороз-Стрілець (1905-1994), письменниці, літературознавиці, лавреатки літературної премії імені Дмитра Загула цьогоріч за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Постановою Верховної Ради «Про пам’ятні дати та ювілеї» відзначається на державному рівні.
Юні роки: Полтава – Київ – Харків
Тамара Михайлівна Мороз народилася у Полтаві 27 жовтня 1905 року. Її батько, уродженець Чернігівщини, за участь у революційних подіях 1905 року був висланий за межі губернії, так родина опинилася у Полтаві. Батько Михайло Наумович Мороз (1876–1938), один із співзасновників УАПЦ, у 1919-1924 обирався головою Всеукраїнської православної церковної ради, за що неодноразово був заарештований каральними органами совєтської росії/СРСР і загинув у тюрмі.
Через деякий час Морози перебралися до Києва, а у 1927 році – до Харкова. Брат Тамари Микола, ровесник Григорія Косинки, став відомим скульптором, художником, журналістом, жив у Празі, потім у Парижі. Другий брат, Олександр Мороз, залишився в Україні, працював у Харкові в будівельному інституті.
У колі митців поруч із чоловіком
У Києві Тамара Мороз закінчила Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства. Її вчителем був славнозвісний знавець античної літератури, лідер неокласиків Микола Зеров. У своїх спогадах Тамара Михайлівна згадувала такий випадок: одного разу при зустрічі Григорій Косинка знайомив Миколу Костьовича зі своєю молоденькою дружиною, на що Зеров вигукнув: «Так це ж моя найкраща учениця!». Документ з його факсиміле Тамара Михайлівна дбайливо зберігала довгі роки.
На початку 1920-х років Микола Зеров допоміг Тамарі влаштуватися на роботу в бібліотеку ВУАН. І хоча в її обов’язки входило лише упорядкування ділових паперів у підвалі бібліотеки, вона говорила подругам, що працює в Академії наук.
Знайомство вісімнадцятирічної Тамари з майбутнім класиком української літератури
Григорієм Косинкою відбулося під новий 1924 рік. На молодіжну вечірку були запрошені гості, серед них і дівчина. Письменник хотів познайомитися з Тамарою, про вроду і розум якої багато чув від знайомих. Під час зустрічей вони обговорювали художні твори, милувалися київськими краєвидами. У мемуарах Тамара Михайлівна описує особисті стосунки просто: «Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень. Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра: розповіді його були такими барвистими! …Восени ми побралися».
Ось як вона згадує характер чоловіка: «…Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість…». Пізніше, у матеріалах слідчої справи зазначено, що лише він не визнав свою провину. Дружина письменника вказує на риси вдачі коханого: «Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція». Артистичні здібності Косинки відмічали багато його сучасників. «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш», – неодноразово ділилися враженнями. Власні твори письменник любив перевіряти «на слух»: першою слухачкою була Тамара, а потім читав перед друзями, на творчих зустрічах перед публікою.
Мешкало подружжя у Києві. Краєзнавиця Ганна Черкаська у інтернет-виданні «UA HISTORY» стверджує, що подружжя проживало «на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору, адже батько його дружини, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Їхнє помешкання часто ставало місцем зборів літераторів, які об’єдналися під назвою «Ланка» (з 1926 року — «Майстерня революційного слова». Саме Григорій познайомив свою дружину з Тодосем Осьмачкою (їх жартома друзі називали Косьмачкою), Валер’яном Підмогильним, Остапом Вишнею, Михайлом Івченком, Євгеном Плужником, Борисом Антоненко-Давидовичем та іншими діячами «розстріляного відродження». Невдовзі всі вони стали жертвами комуністичних, сталінських репресій, чимало загинули.
Одна із перших жінок-кінооператорів
Тамара Михайлівна згадувала, що навчалася на курсах іноземних мов і планувала вступити до фармацевтичного інституту. Але доля привела її на кінофотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту, який був реорганізований в кіноінститут, а дівчина продовжила навчання на кінооператора. Такий вибір був частково зумовлений впливом українського художника Василя Касіяна, приятелем її брата, який після повернення з-за кордону мешкав деякий час у домі Косинки. У спогадах захоплено описувала атмосферу становлення національного кінематографа, своє навчання, творчі завдання, зустріч з Олександром Довженком.
Косинка не раз говорив дружині: «Вивчись ти, а тоді я поновлюся й закінчу університет». Письменник перервав навчання після третього курсу, хоча його ерудиції та художньому смаку могли позаздрити імениті вчені.
«Здобула фах кінооператора й кінооператора спеціальних методів кінознімання і дістала призначення на Київську кінофабрику», – розповідає Ганна Черкаська. Вона зауважує в «UA HISTORY», що завідувач кафедри Київського державного інституту кінематографії професор Файнштейн «дав найвищу оцінку роботі Тамари Мороз-Стрілець «Освітлення в практиці мікрофільмування», відзначивши, що вона з успіхом може бути використана «як підручник, особливо для тих, хто працює у науково-дослідних закладах». Попри арешт чоловіка знайшла сили, щоб прийти на захист дипломної роботи. Диплом отримала й стала однією з перших жінок-кінооператорів.
Потяглися моторошні дні…
5 листопада 1934 року була субота. Тамара готувалася до захисту дипломної роботи і просила чоловіка прочитати її виступ. На те Косинка відповів, що наступного дня, у неділю, він усе прочитає, і вони разом усе обговорять. Але вночі по нього прийшли з арештом. Потяглися моторошні дні. Тамара Михайлівна описала цей період: «Як у тумані… Тримаючись на нервах і завдяки підтримці товаришів диплом я захистила. Одержала звання «кінооператор спеціальних методів кінознімання» та відрядження на Київську кінофабрику. Сказали мені у відділі кадрів: До роботи приступити 18 грудня. І скоїлась страшна трагедія… Не особиста, ні… Трагедія нашої культури, нашого народу… 18 грудня я прийшла на студію. Дорогою мене зустрічали мовчазні, сповнені жаху погляди…».
За твердженням Ганни Черкаської, перед розстрілом Григорій передав дружині такого листа: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий».
Хтось подав жінці газету, де було написано про розстріл «терористів», серед яких прочитала ім’я чоловіка. Пригадує лише, як вірна подруга, кінооператорка Олена Контребинська першою кинулася рятувати особисті речі Косинки, знаючи, що конфісковане майно репресованих підлягає знищенню. Завдяки її холодному розуму та безмежній повазі до подружжя маємо збережені особисті речі митця.
Вона тяжко пережила загибель коханого. Її соціальний статус миттєво змінився на ЧСИР («член семьи изменника родины»), що автоматично позбавляло її житла, роботи, низки громадянських прав. Тамара Михайлівна потрапила в список «мінус 50», що означало, що їй заборонено проживати в 50 найбільших містах СРСР. Зі спогадів самої жінки відомо, що вона змушена була поневірятися по чужих кутках з хворим батьком, якого теж репресували в 1938 році. С. Гальченко пише про випадок, коли родину Морозів пустили жити в неопалюваний сарайчик, але знайшовся один сусід, який вилив діжку смердючого розсолу під двері, жити там стало неможливо.
Є відомості, що Тамара Мороз-Стрілець пережила тяжку депресію – батько забрав її до Харкова, потім перевіз до знайомої в Полтаву, де вона три роки сиділа і цілими днями штопала панчохи. Лише в 1937 році жінка отримала паспорт. Рідні побоювалися за її емоційний стан, оскільки лікарі винесли вердикт: «Втрачена психічна рівновага». В ті роки важко було втримати психічну рівновагу: під більшовицьку сталінську репресивну машину совєтської росії/СРСР потрапили тисячі, вижити вдалося одиницям.
Хранителька пам’яті про чоловіка-митця
Григорій Косинка (справжнє прізвище Стрілець) (1899–1934) – борець за незалежність України у 20 столітті, воював у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше став на захист України від агресії червоної, ленінської росії, вступивши до лав Армії Української Народної Республіки. Брав участь у бойових діях проти російських більшовиків, за що сидів у чекістській тюрмі. Григорій Стрілець (літературний псевдонім Косинка) – один із найталановитіших українських новелістів, перекладач, член літературного угруповання АСПИС, згодом «Ланка»–МАРС, автор збірок «На золотих богів» (1922), «В житах» (1926). Окремим виданням вийшло оповідання «Заквітчаний сон» (1923), присвячене талановитій українській акторці Марії Заньковецькій. У періодиці новели й оповідання Григорія Косинки почали з’являтися з 1919 року. Більшість сюжетів висвітлювали події визвольних змагань, зокрема Української революції 1917-21 рр., боротьбу за Українську Народну Республіку. Письменник намагався художньо осягнути напружену ідейну боротьбу, що розгорнулася в Україні після розпаду російської імперії. Під час сфабрикованого звинувачення з боку сталінського НКВС Косинці закидалися його участь у загоні отамана Зеленого та творчий цикл «Повстанці». Були підготовлені до друку, але так і не видані збірки «Новели дезертира» (1924) і «Серце» (1933).
Дружній шарж на Григорія Косинку, автора новели «В житах»
Розстріл письменника сталінськими катами 15 грудня 1934 року в Києві став болючою втратою для національного письменства. Формально реабілітували 19 жовтня 1957 року. Але твори – ні, вони ще довго залишалися невідомими читачеві, лише у 1960-ті були опубліковані окремі новели, аж у 1988 році вийшла друком збірка «Гармонія».
Всі довгі роки штучного викреслення Григорія Косинки з історії української літератури вірною прихильницею його творчості, ревною хранителькою пам’яті про митця залишалася його вдова Тамара Мороз-Стрілець.
Тамара Михайлівна прожила з Григорієм Косинкою десять щасливих років. Він називав її Тамарча, Тамареня, звертався «зоряна моя». Жінка з любов’ю згадувала ці часи у книзі «З криниці болю…», все життя дбайливо збирала відомості про чоловіка, спогади його сучасників, упорядкувала його творчу спадщину. Деякі твори, зокрема оповідання «Перевесло» втрачені.
Після Другої світової війни Тамара Мороз-Стрілець працювала кілька років старшим бібліографом у Харківській науковій бібліотеці. Вибираючи з журналів 1920-х років твори свого чоловіка, вона підготувала перше після його реабілітації видання під назвою «Гармонія» (1988).
Свої спогади жінка назвала «Голос пам’яті», де ніжно й правдиво змалювала образ свого чоловіка. Детально описала зовнішність, характер, взаємини з товаришами по перу. У книзі «Голос пам’яті» Григорій Косинка постає перед читачем у колі Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Остапа Вишні, Павла Тичини й багатьох інших українських митців.
Написала для журналу «Вітчизна» низку літературних розвідок про діячів української культури, вияскравлювала невідомі й маловідомі сторінки життя і творчості Григорія Косинки («Косинчині розповіді», 1969, № 7; «З криниці болю», 1988, № 9) та закатованого у комуністичному Соловецькому концтаборі поета і письменника Євгена Плужника («Репресований через місяць», 1988, № 2).
У 1991 році проголошується Акт Незалежності, відновлюється державність, перемагає ідея, яку виборював у лавах Армії УНР Григорій Косинка. За книгу-спогад «Голос пам’яті» літературознавицю відзначають премією ім. Дмитра Загула й приймають до спілки письменників. За даними літературознавця, лавреата Шевченківської премії Михайла Наєнка: «Ім’я Григорія Косинки увічнено принаймні в двох меморіальних знаках: бюст на будинку по вулиці Володимирській у Києві (скульпторка Галина Кальченко) та два пам’ятники — в селах Щербанівці (Г. Кальченко) і Красному (М. Горловий), в яке майбутній письменник ходив до школи. А безпосередньо опікувалася створенням цих знаків дружина Григорія Михайловича Тамара Мороз-Стрілець».
Тамара Мороз-Стрілець пішла за вічний обрій 2 січня 1994 року, похована у Києві на Звіринецькому цвинтарі. А от могила Григорія Косинки невідома, оскільки антигуманна влада СРСР намагалася приховати сліди своїх злочинів. Можливо, прах письменника покоїться на Лук’янівському кладовищі, але Тамара Михайлівна не виключала і Биківнянський ліс.
Її страдницьке життя є відбитком «несамовитої епохи» (М. Хвильовий), але водночас прикладом мужності й послідовності у відстоюванні морально-етичних принципів. Вона присвятила все своє життя встановленню правди про Григорія Косинку і дочекалася його справжнього повернення в українську літературу. Тамара Мороз-Стрілець є прикладом перемоги Духу над обставинами, правди над облудою. Вона увійшла в український літературний процес, її ім’я зоріє поруч з іменем Григорія Косинки.
Світлана Ленська,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету (для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві).
