Соломія Фаріон
“Чужинче, йди і Україні
Скажи, що звершився наказ.
Хай не сумує! На руїні
Збудуємо нові твердині
І в бій підемо другий раз!
Скажи, що шлях покажуть Крути,
Що замість терня — ореол,
Що Україні вічно бути,
Про Україну всім почути,
Бо світу це новий престол!
Володимир Янів „Бій під Крутами”
Уже 95 років минуло від тих героїчних та трагічних подій, що відбувалися 29 січня 1918 року біля станції Крути Чернігівської області.
Я не буду зупинятись на дошукуванні історичних фактів чи виводити свої унікальні припущення. Моя мета сьогодні інша: окреслити уроки, які своєю кров’ю закарбували для нас юнаки під Крутами.
Крути – це цілюще джерело, що дає нам багато відповідей на наболілі проблеми сьогодення. Тому найкраще, як ми можемо вшанувати героїв Крут – не сльозами, покладанням квітів чи словами-промовами, а усвідомленням цих уроків і щоденною працею для того, щоб коли настануть інші Крути – ми вже були іншими.
Передумови бою
Коротко нагадаю, чому останнім захистом великої республіки стали кілька сотень молодих студентів. Початок 1918 року. Менше року існує українська держава – УНР. На її чолі – українські соціалісти-утопісти В.Винниченко, М.Грушевський, не маючи чітких самостійницьких позицій, постійно кидаються «рятувати людство разом з російськими соціалістами». Власні збройні сили, які внаслідок національного піднесення почали формуватись, були розпущені, бо соціалісти УНР вважали, що армії не треба, час війн минув, а решта – які ще залишались, були деморалізовані, вражені більшовицькою або анархічною заразою. Червона більшовицька влада хоче від України (яку бачить шматком «єдіної неділімої») хліба та інших ресурсів, а тому суне її захоплювати. Єдиний захист УНР (окрім Куреня Січових Стрільців Коновальця, який охороняє Київ) – це новосформовані сотні молодих студентів і юнкерів. З цієї ситуації можна зробити кілька цінних для сьогодення висновків.
Червоною ниткою у всій нашій історії проходить урок, який найточніше сформулював Микола Міхновський – «Хто має силу, той має право». Винниченко з іншими соціалістами в УНР проміняли цю силу на «новомодний» пацифізм, і таким чином втратили право українців на свою державу. Нам потрібно не плакати чи кричати з прапорами під стінами чергової ради / міністерства / адміністрації, а втомившись – спокійнісінько розходитись по хатах з почуттям виконаного обов’язку. Якщо ми сьогодні хочемо мати право, хочемо творити саме «українську» Україну, то нам треба формувати цю силу: щоденною працею збільшувати ряди тих, хто вийде з нами на барикади захищати інтереси України, вести пропаганду, набиратись знань та досвіду для того, щоб реально впливати на ситуацію в Україні.
Де нема твердого Проводу, опертого на національні українські цінності (духовні, моральні, культурні), там завжди пануватиме анархія, дезертирство, слабкість і занепад сил. З цього завжди користуються наші вороги. Так було у 1918 році, коли соціалістична УНР «хитаючись» між самостійністю і федерацією, бажаючи і незалежну Україну збудувати, і Росію не образити своїм відділенням, своїми діями викликала суспільну пасивність, погасила національний вогонь, який почав розгорятись, перетворила армію в стадо дезертирів і боягузів. Так є і тепер. Національні сили, націоналістичний рух розпорошений, без чіткого Проводу, кидається на «приманки» на зразок подій 9 травня у Львові, закону про мови як бик на червону шмату, але нічого реально змінити не може. Бо без єдиного Проводу ми – купка дезертирів і боягузів в пасивному стаді українців. Якщо хочемо щось змінити, треба це змінювати. Як нема Проводу – давайте самі станемо цим Проводом. Якби Коновалець, Бандера, Шухевич чекали, коли ж прийде той Провід і всіх поведе, бо самі не мали б упевненості в собі, то ми б не мали УВО, ОУН, УПА.
Третім уроком є те, що потрібно опиратись лише на власні сили. Винниченки і Грушевські вірили в гуманізм московських біснуватих, вірили що хтось їх захистить. Але так не сталося. Тепер ми думаємо, що вступимо в ЄС чи НАТО і автоматично вирішаться наші проблеми, що як усунемо від влади режим Януковича, то прийде «хтось інший», який буде знати що робити і «хепі енд» для України. Та не буває так. Єдині, на кого можемо розраховувати – ми самі. Не прийде новий Бандера і не очолить Україну, і не станеться дива, що ми придумаємо «супер-концепцію» і всі проблеми вирішаться самі собою. Будьмо реалістами, тільки ми самі можемо змінити майбутнє нашої нації своєю постійною важкою працею.
Формування Студентського куреня Січових Стрільців
На заклик допомогти українській державі в такий важкий момент відгукнулась молодь. І це не випадково. «Право молоді – це, передусім, право починовості, це право стояти на передовій бойовій лінії, це право на штурмовий біг – усе вперед! Право молоді – це право на революцію, право на виломлювання цілого світу із навіс, це право на нову творчість. Лиха і безвартісна та молодь, яка чогось свіжого не хоче, чого кращого, як було перед нею».
У перших днях січня студенти новоствореного університету св. Володимира організували віче і вирішили створити Студентський курінь Січових Стрільців. До них приєднались студенти інших ВНЗ та молодь Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.
Вони, як їх предки – дружинники Київської Русі, славні козаки, сучасники Січові Стрільці, нащадки – члени УВО, ОУН, вояки УПА, розуміли, що обов’язок перед Україною – це щось вище від буденних людських потреб, щось важливіше, ніж ситість шлунка чи теплий затишок дому, диплом і навіть власне життя. Недостатньо вишколені (навіть не всі вміли стріляти), без належного обмундирування і зброї (студентам видавали штани, діряві шинелі, яким найменше бракувало поли, незручні валянки та іржаву зброю) хлопці сміливо йшли на бій з ворогом, бо сильніше за зброю і вишкіл, за всі матеріальні цінності є ідея. Сьогодні нам варто це пам’ятати. Не гроші США, Росії чи ЄС, не зброя НАТО, не митні союзи зроблять нас сильною нацією, а винятково спільна віра всіх українців, винятково національна ідея. Якщо ми неефективно діємо сьогодні, то це не тому, що в когось більше ресурсів, що ми бідні чи не маємо засобів, а тому що в нас пригасла ця національна ідея, перетворилась із вогню в серці на «мертві» слова в книжках чи на мітингах, в нас пригасла віра в себе і свою правду.
Яка найбільша заслуга хлопців під Крутами? Це не їх молодість, навіть не те, що вони загинули в бою, а те, що вони стерли залишки рабства з нашої свідомості. Вони підхопили естафету національно-визвольних змагань, яка вже 200 років до них була перервана. Обірвана нитка традиції потребувала відсвіження. Молоді студенти, юнкери та гімназисти відчули поклик віків, були певні свого історичного посланництва. Вступаючи до лав Студентського куреня – вже тоді вони знали, що настав їх час проявити себе в житті нашої нації, спільноти мертвих, живих і ненароджених. Боротьба триває і зараз. У нас вже є Україна, яку передали нам наші батьки, але в нашій Україні для нас багато роботи. Настав наш час вийти на арену історії нашої нації. У свій час крутянці не побоялися цього зробити, не побоялись ОУНівці і УПівці, не побоялися студенти на революції на граніті. Тепер ми, сучасна молодь, маємо відсвіжити цю нитку героїчної боротьби за Україну. Від нас залежить – початок ХХІ століття буде темною плямою чи яскравим спалахом для нашої нації. Ми своєю щоденною працею, щоденним героїзмом маємо бути прикладом для тих, хто прийде через десятки чи сотні років після нас.
У січні 1918 року «новоспечені» вояки-студенти з радістю прийняли свою місію. Після кількох днів муштри і охорони вулиць Києва, молоді хлопці їхали захищати Україну від червоних окупантів. Вони розуміли усю складність ситуації, але не втрачали оптимізму, приймали цей виклик з радістю й азартом. «Був це своєрідний ешелон. Ні в одному потязі, що їхав на фронт, не співалося стільки пісень, не чути було стільки жартів і сміху. Був це потяг, яким студенти їхали за смертю!… Був це потяг, яким найкращі сини України їхали за безсмертною славою». У своєму творі «Сила через радість» Олена Теліга наголошує, що «життя і служіння Батьківщині не слід сприймати лише тяжким і нудним обов’язком». Можливість зробити щось для України – це не «собачий обов’язок», не хрест, який потрібно нести, а великий шанс для нас, це та наша місія, якою ми можемо зробити свій запис в нашій історії.
Майже століття тому дух молодих вояків, які вирушали захищати Україну під Крутами, перенісся на старших, почав ширитись у суспільстві. А це тому, що національне піднесення, певність в своїй справі і героїчна жертовна боротьба, як і пасивність та занепад сил, блискавично поширюється між людьми. Було б більше часу, то під Крутами більшовиків зустріло б не кілька сотень, а кілька тисяч українського війська. Ось як пише про це Б.Кравців «Підйом молоді переносився і на старших. Якась невидима струя перебігла через усіх. Родилася свята любов до Батьківщини, яка казала матерям більше любити Україну, ніж своїх дітей. Не одна мати після бою спом’янула: «Був він у мене один, як ясне сонце на безкрайому небі, як сизий орел в просторах!…Була б я його просила залишитися вдома, був би він пожалів мене одиноку, немічну… Але я проковтнула сльози і сказала: «Йди, як кличе Тебе Україна, як великій матері потрібні наші діти! Йди! Але поклянися мені, що не посоромиш моєї жертви. А я не буду плакати, не буду побиватись за Тобою, як буду бачити, що не марно кров твою пролили кати»».
Сьогодні ми забуваємо за цей феномен поширення національного духу. Ми боїмося, що нас не підтримають, стараємося формулювати ідеї і робити справи так, щоб нас підтримала маса. Але маса бачить це «пристосування». Народ ніколи не піде за тими, хто кричить про силу, волю, жертовність, а сам боїться її проявити. Бандера казав «Ніщо не спинить ідеї, час якої настав». Настав наш час підхопити національну ідею, але не на словах, а на справі, поселити її в наші серця, а не тільки в голови.
Крутянський бій
Студентський курінь прибув на станцію Крути вночі з 27 на 28 січня з метою втримати Бахмач, проте на той час він був уже занятий більшовиками. Приблизне співвідношення сил було невтішне для українців. З боку УНР було близько 400-600 вояків, з них 40 досвідчених гайдамаків, 20 старшин, студентська сотня чисельністю 115-300 осіб та сотня Першої Української військової школи чисельністю до 250 юнаків. По той бік було близько 5-7 тисячний загін Муравйова, що складався з матросів, колишніх царських старшин та різнорідного більшовицького елементу.
Достеменно немає однозначної версії подій того дня, багато деталей в спогадах учасників та дослідженнях істориків відрізняється. Проте сьогодні для нас важливі не деталі, для нас важливо зрозуміти психологію тих молодих хлопців, що без досвіду і нормального озброєння, при переважанні ворога в десяток разів не відмовились від бою, хоча шансів на перемогу практично не було. Вони не втекли чи не впали у відчай, а гідно стали в обороні своєї держави. Вони дали нам урок: «відстоюючи ідеї, захищаючи Батьківщину не варто рахувати, скільки вас, ти сам чи разом із мільйоном інших, мусиш робити те, що мусиш і тоді переможеш».
Які були втрати сторін? Це питання залишається відкритими, молоде українське військо втратило від 50 до 300 осіб, ворог недорахувався більше 300 вояків. При будь-яких співвідношеннях, цей бій можна вважати успішним, бо крутянці виконали головне завдання. Молоді хлопці під Крутами сповільнили підступ більшовиків до Києва на 2 дні. Це дало змогу УНР підписати мирний договір у Бресті. Але це не основне досягнення молодих героїв. Юнаки студентського куреня стали для українців дороговказом в майбутнє. Вони пробудили українців, дали поштовх до національно-визвольних змагань. Це вони заклали один з каменів в державність України, проголошену у 1991 році.
Як казав Черчілль: «Народи, що впали зі зброєю в руках піднімалися знову. З тими, які коротко здавались – все скінчено». Крутянці своїм чином дали нам настанову: щоб боротьба за свободу закінчилась перемогою, вона має бути просякнута неземною, величною місією, героїчним поривом і жертовністю, що здатна повести за собою як сучасників, так і майбутні покоління. Це були перші «лицарі абсурду», які всупереч ходу подій, зробили неможливе – воскресили Україну. Як співається в пісні «Держава – це кров і залізо, свобода – це вістря мечів» – це той урок, що дали Крути. Лише героїзм, тверда воля та жертовність здатні народити нових бійців.
Юнаки під Крутами не словами, а своєю кров’ю підписали акт злуки. Між студентами та юнкерами були десятки молодих галичан. Вони розуміли, що неважливо, де ти знаходишся – на сході чи заході, півночі чи півдні, усюди ти можеш бути українцем і працювати на благо Батьківщини. У наших жилах тече кров тих молодих крутянців, кров славних козаків та героїв УПА. Як тільки ми це усвідомимо – зникнуть всі суперечності і почнеться нова сторінка нашої історії. І що б не говорили нам деякі політики, ми, українці, одна велика нація з славною історією і щасливим майбутнім.
