Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.
Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову в дорозі. І се головне – бути в дорозі.
Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота.
Мирослав Дочинець «Вічник. Сповідь на перевалі духу»
Вперше акцентовано про Бориспіль я почув 1979 року, під час навчання на курсах водіїв для армії в СПТУ-5 (Сільськогосподарське Професійно-Технічне Училище) міста Збаража.
– Що це за дорожній знак? Я його ніколи не бачив, – запитав я викладача.
– Цей знак означає, що ви виїжджаєте на автостраду, де немає верхніх обмежень швидкісного режиму, а якраз навпаки, ви не можете рухатися повільніше швидкості вказаної на в’їзді, – відповів той.
– А в нас десь такі є?
– Так, в Україні лише є одна автострада такого типу: «Київ-Бориспіль».
– І що, там можна їхати із швидкістю більше ніж 120 кілометрів за годину? – не вгамовувався я, бо швидше 120 км/год на батьківському «Москвичі» мені ніде не вдавалося розігнатись.
– На автостраді «Київ-Бориспіль» немає верхнього обмеження швидкості, – повторив інструктор з водіння.
Де ж я думав, що через неповних 10 років я рухатимуся тією, єдиною тоді в Україні, автострадою зі швидкістю понад 200 кілометрів на годину і, саме в Борисполі, піде на розгін моя політична діяльність.
Але до того потрібно було ще закінчити інститут, відслужити в армії (не водієм), повернутися в пошуках роботи до Києва, прописатись, тоді без цього працевлаштуватись в столиці було неможливо, знайти роботу вчителя англійської мови в чудовій школі села Гнідин, Бориспільського району на Київщині, створити разом з однодумцями й очолити районну організацію Народного Руху України.
Без сумніву, робота в цій сільській школі стала поворотним моментом в моєму житті. Село прилягало до Києва і щоб в нього попасти не треба було заїжджати в районний центр. Варто було від станції метро «Лівобережна» доїхати до Красного Хутора, там пересісти на, як би тепер сказали, маршрутку і за менше ніж пів години, ти потрапляєш з мегаполіса в зовсім інший світ. Та це був знайомий мені світ. Я сам провчився 8 років в сільській школі неподалік міста, де багато моїх односельців працювали або приторговували на базарі. Звичайно, Тернопілля не Лівобережна Київщина. Але село є село. Тут всі всіх і про всіх все знають. І не лише про тебе… Старожили можуть ще пригадати пікантні деталі з життя твого дідуся. До приїжджих, чи як тут казали «заброд» довго приглядаються, так і не допускаючи глибоко в душу.
У Гнідинську школу я потрапив випадково, хоча з вершини прожитих років розумієш, що чи не в кожній «випадковості» часто ховається запрограмована закономірність, запропонована тобі долею. І у твоїй волі чи скористатися цим випадком, чи ні.
Не менш важливим було і коли я потрапив в Гнідин? На вулиці був серпень 1988 року. До проголошення Незалежності України залишилося 3 роки. Хто б тоді про ЦЕ(!) міг подумати? Ще стояв Берлінський мур, ще «Солідарність» у Польщі не перемогла на виборах, але вже було відчутно, що політика «перестройки», «гласності» й «нового мислення», проголошена Михайлом Горбачовим, починає пробуксовувати. Україна під керівництвом надійного московського сатрапа Володимира Щербицького, виглядало, надійно закатана в асфальт русифікації й під пильним оком місцевого кагебе «мовчить, бо благоденствує». Так, пройшло 2 роки від вибуху 4-го реактору на Чорнобильській АЕС імені Лєніна. Але ніхто не збирався нести відповідальність за закладену поряд з Києвом міну з 4 ядерними зарядами, за велику брехню, коли всіх виганяли на першотравневу маніфестацію, «бажано з дітьми, бо все нормально і нічого не становить загрози здоров’ю». Ніхто не фіксував різке підвищення кількості онкологічних захворювань і різке зменшення народжуваності. Цинкові труни з-під далекого Кандагару продовжували приходити з війни, якої не було.
Зовні все було тихо і спокійно. Ще не гриміло. Але, за Франком, вже відчувалось, як «тайна дрож пронимає народи». Особливо це було відчутно після нещодавньої демобілізації з лав совєтської армії, цього ключового форпосту комуністичного режиму, де роками представники різних національностей перемелювались в нову спільноту – «совєтскій народ». І хоча було опубліковано в московському журналі скандальну повість «Сто днів до приказу», в армії міцніше проявлялись національні спільноти й земляцтва, ніж роки призову. Одночасно в караул не можна було брати й, відповідно видавати зброю, азербайжанців та вірменів, єдиному чеченцю в нашому полку автомат взагалі був «нєположено». І навіть призваний з Гродно ботанік на питання офіцера: «Ти что – нєрускій?» відповідав: «Ні, я білорус».
То ж в Гнідинську школу на посаду вчителя англійської мови я потрапив випадково. Хоча коли пізніше ми розгорнули активну громадську, антикомуністичну діяльність на Бориспільщині, збираючи масові мітинги й маніфестації з приводу питань історичної минувшини, винищення місцевого населення спеціально організованим голодом, стану екології в місті та районі, місцеві кагебісти, а за ними й функціонери міському комуністичної партії (єдиний реальний орган тодішньої влади на території) публічно почали заявляти, що мене спеціально сюди прислано емісарами «закордоних націоналістичних центрів».
На той час я вже працював у Музеї-архіві української літератури поряд із Собором Святої Софії, упорядковуючи особисті архіви літераторів української діаспори (знову діаспора!), котрі тісно співпрацювали з Радянським Союзом. В архівах цих діячів зустрічалися матеріали англійською і музею був потрібен фахівець, котрий нею володіє. Ця праця була тимчасовою, тому я продовжував перебувати в пошуках стабільнішого заробітку.
Раз «на каві» в «Ямі», знакова кафешка тих часів на розі Свердлова (Прорізна) і Хрещатика, я зустрів приятеля часів свого навчання в Київському інституті іноземних мов, котрий повідомив, що в школі села Гнідин поряд зі столицею передбачається вакансія вчителя англійської мови. Але наполегливо просив не посилатися на нього, бо він нещодавно покинув цю школу посеред навчального року і ця інформація може зашкодити моєму працевлаштуванню.
Розпитавши, як добратися до того Гнідина, наступного дня я вже прямував від станції метро «Лівобережна» в бік Красного Хутора. Людей в автобусі було мало, тож я зручно вмостився біля вікна, розгорнувши прогресивну й популярну тоді газету «Літературна Україна». Мені було відомо, що на передостанній зупинці я маю пересісти на інший автобус, що довезе мене до села. Тому, щоб не проґавити зупинку, я перепитав жінку, що сиділа попереду, де мені вийти. Та повернулась впівоберта й зорієнтувала мене. Приїхавши в Гнідин я зразу попрямував до школи. Директора на місці не було й довелось трохи почекати. Через деякий час появилась енергійна молодиця, що представилась директором. Запримітивши в мої руках газету, посміхнулась і сказала, що це в неї я питав дорогу до Гнідина в київському автобусі. Була ще коротка співбесіда в присутності декількох педагогів і з першого вересня 1988 року розпочалася моя робота на посаді вчителя іноземної мови Гнідинської школи, аж до листопада 1990, коли мене за організацію мітингу із недопущення військового параду на Хрещатику 7 листопада було ув’язнено до Лук’янівського слідчого ізолятора Києва. Ледь не на самих уроках.
Попри відносно невелику кількість учнів та вчителів, школа села Гнідин була вже добре знана і в освітянському середовищі, й серед ширших верств української громадськості. Тут вперше в Україні було розроблено і впроваджено як навчальний курс народознавство. Педагоги та учні працювали над дослідженням та відродженням українських обрядів: гаївок, веснянок, коляд, заручин, весіль, тощо. Трудовий колектив на повну використовував свою близькість до Києва й тому тут частими гостями були письменники, артисти, науковці, але головним локомотивом новацій в навчальному та виховному процесі була директор школи Валентина Василівна Стрілько.
І хоча праця спочатку на двох роботах займала в мене багато часу, його все ж вистачало, щоб відвідувати час від часу мітинги, зібрання, дискусії неформалів, так тоді називали всіх хто проявляв громадську активність поза рамками формалізованих компартійних, комсомольських чи профспілкових структур загниваючого есесеру. Київ, як і вся Центральна та Східна Європа, повільно пробуджувався від летаргії, звільнявся з тенет страху перед «всезнающим» КГБ, відкривав для себе незнанні до того сторінки національної та світової історії. Потік нової інформації лився і зі сторінок надзвичайно популярних тоді газет та журналів, і з трансляції засідань новообраного трохи пізніше Верховного Совету СССР, і з гарячих полемік на столичному «гайд-парку», в який перетворилась центральна площа міста – «Площа жовтневої революції». Майбутній Майдан Незалежності. Вже не треба було потайки прикладати вухо до радіоприймача, щоб через глушилки ловити правдиву інформацію про події в Україні та світі з ефірів радіо «Свобода» чи «Голосу Америки». На публічних дискусіях час від часу з’являються нещодавно звільнені Вячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко – ті, про кого розповідали «ворожі голоси» як про в’язнів сумління, борців за права людини… Починається певна структуризація громадських рухів за культурологічними та екологічними напрямками, питаннями захисту української мови… Творяться УГС, «Зелений світ», «Громада», «Спадщина», «Меморіал», тощо. Все це мені було близьке і цікаве…
Тож коли в лютому 1989 р. в газеті Спілки Письменників України з’явився проект Програми Народного Руху України за перебудову я оперативно ознайомив з цим документом своїх колег та запропонував підтримати ініціативу київських літераторів на зборах трудового колективу Гнідинської школи. Збори відбулися. Було ухвалено рішення про створення осередку сприяння розбудові Народного Руху України за перебудову, мене обрано головою, а лист на бланку школи із мокрою гербовою печаткою, разом із протоколом зборів, було надіслано на адресу оргкомітету із створення НРУ, що була вказана в тому ж числі газети. Хоча проект Програми Руху відчутно відставав від вимог часу та настроїв в тогочасному українському суспільстві, так в документі продовжувало писатися про «керівну роль КПСС» і т.п. – його поява в офіційному виданні «легалізувала» творення цієї громадської організації, робила участь в ній дозволеною. Як виявилось потім, наш шкільний осередок став першим офіційним осередком Руху на всю Київську область.
Через тиждень на квартиру, де я оселився в селі, прийшов лист за підписом головного редактора журналу «Київ», здається Петра Перебийноса, з пропозицією прибути в редакцію, щоб підтвердити і свою особу, і ставлення вчителів школи до ідеї створення Руху.
Так сталося, що за тих кілька днів після публікації проекту Програми Руху в «Літературній Україні» відбулися події, що засвідчили зміну ставлення компартійної номенклатури до ідеї створення Руху. В офіційному органі центрального комітету компартії України, газеті «Радянська Україна» з’явилася стаття відомого тоді поета Бориса Олійника, котрий зрікався своєї участі в розробці документів Руху, заявляв що ініціатива зовсім не народна, а належить «купці письменників» і це все ніким не санкціоновано і зовсім не відповідає лінії компартії.
Легкодухі і в школі, і в суспільстві почали «давати задній хід». Мене, навпаки, така зміна компартійних установок лише надихнула до активізації діяльності із створення рухівської мережі та осередків. Та і назагал, публікація проекту Програми НРУ, навіть в дуже обережній редакції, відкрила своєрідні шлюзи громадянської активності. «Процес пішов», як любив повторювати тодішній керманич Горбачов. Поголос про те, що весь вчительський колектив Гнідинської сільської школи виявив намір вступити в Рух почав поширюватися Бориспільщиною. На педагогічних нарадах, які доволі часто проводилися в районі, я почав акуратно шукати однодумців, а часом колеги з інших шкіл самі підходили й пропонували розповісти про нашу ініціативу та заявляти про солідарність з ідеєю створення Народного Руху України.
Та і київські письменники після певного топтання на місці зважились на наступний крок. 18 березня 1989 року в напівпідвальному приміщенні неподалік площі Перемоги відбуваються збори представників ініціативних груп, які обстоювали необхідність створення Народного Руху. Присутніми були більше 100 осіб з Києва та Київської області та переважна більшість ініціативної групи літераторів на чолі з Іваном Драчем. На зборах було обрано Координаційну раду та прийнято рішення про підготовку до установчого з’їзду Руху. В своєму короткому виступі на тих зборах я охарактеризував ситуацію на Бориспільщині як назагал доброзичливу до ідеї Народного Руху, а також відзначив що люди критично ставляться до положення в проекті програми, де продовжується визнавати керівну роль компартії. Апелюючи особисто до Івана Драча, котрий вже вимальовувався лідером заявленої ініціативи, я пропонував попри перешкоди, котрі чиняться прихильникам Руху, більш енергійно творити організаційні клітини, бо компартійна номенклатура після публікації в «Радянській Україні», виглядає, вже зорієнтувалася й оговталась, і починає чинити спротив, особливо, на периферії. Першим головою Координаційної Ради тоді ж було обрано доктора філософських наук Мирослава Поповича, а мене, молодого вчителя, і вже молодого рухівця, введено до її складу, куди увійшло десь біля 40 осіб. На тих же зборах мені вдалося познайомитись із рухівськими активістами обласної «периферії», котрі підтримали висловленні мною думки й ми домовилися ще окремо взаємодіяти між собою в рамках столичної області.
Після вказаної наради робота із побудови рухівської мережі закипіла веселіше, особливо, коли в газеті «Вечірній Київ» за 11 квітня 1989 року з’явилася стаття доктора філологічних наук Вячеслава Брюховецького, де він подав фактичний звіт про перебіг зборів та серед інших прізвищ і посад членів Координаційної ради вказав і моє.
Так одного дня мене покликали до шкільного телефону, повідомивши, що дзвонять з Бориспільської лікарні. Коли я взяв трубку, на іншому кінці поцікавилися, чи я є тим Михайлом Ратушним котрий входить до Координаційної Ради Руху. Коли ж я підтвердив, співрозмовник представився Романом Никифоруком – лікарем-психіатром… На це я зауважив, що нещодавно проходив медкомісію, котра визнала мене цілковито здоровим і в фізичному, і в психічному плані, й допустила до навчання та виховання дітей. Роман розсміявся і сказав, що причина його дзвінка криється не в професійній діяльності, а стосовно Народного Руху України. Вже зовсім скоро ми зустрілися в районному центрі й узгодили стратегію розбудови рухівських структур на Бориспільщині. Нами було вирішено «йти до людей», оперативно реагувати на актуальні питання, що піднімаються як в державі, так і в районі, швидко побудувати дієву організацію з осередками в кожному населеному пункті, які очолюватимуть авторитетні, місцеві люди. З цією метою вже наступних вихідних нами було вивішено розвороти газет з проектом Програми Руху в самому людному місці Борисполя, майже навпроти міськрайкому компартії, поруч з входом на ринок.
Одразу після першого «виходу в народ» біля нас почали збиратися поважні гурти місцевих мешканців. Більшість з інтересом спостерігали, що ж це діється, бо такі неформальні форми спілкування були цілковитою дивиною для містечка. Але й багато йшло на контакт і цікавились позицією Руху до того чи іншого питання суспільного життя.
Технологія була простою, почергово, коли один щось пояснює з програми біля газет, інший, спостерігаючи за дискусією зі сторони, час від часу підходить до того чи іншого присутнього, цікавлячись чи йому або їй було б цікаво дізнатися більше про Рух і залишити свої координати для можливого подальшого спілкування та контакту. Хтось відмовлявся, але багато й погоджувались та залишали свої адреси. Ми зробили такі інформаційно-дискусійні зустрічі регулярними, повідомляючи відповідними оголошеннями про кожну наступну. Щоразу збиралося все більше і більше народу, перетворюючи зустрічі на своєрідні невеликі мітинги. База контактів потенційних членів майбутньої районної організації невпинно росла, додаючись до вже створених осередків в тій же Гнідинській та інших школах району, на бориспільському заводі «Прометей», в Інституті розведення і генетики тварин в Олександрівці, в районній лікарні, тощо.
Попри те, що альтернативна компартії творилася майже під вікнами райкому, місцеві комуністи не швидко ризикнули вступити у відкриту полеміку з рухівцями, продовжуючи відсиджуватися по кабінетах. Ми ж, рухівці, відчуваючи підтримку місцевих мешканців, вирішили вдатися до масових акцій, котрі мали показати району, що ми сила і нас багато та відкрити правду про гірку історію краю. Довго шукати підстав і не варто було, місцевий міськвиконком вирішив знести стародавнє Книшове кладовище, на котрому спочивав прах автора українського національного Гімну Павла Чубинського. Привід знайшли «пристойний» – треба провести теплотрасу до нового мікрорайону, що будується. Але для національно свідомих громадян було зрозуміло, що ставиться блюзнірське варварське завдання стерти з лиця бориспільської землі будь яку згадку про творця «Ще не вмерла Україна».
Треба було негайно діяти. Бориспільський Рух, ще не утворений, не зареєстрований, скликає мітинг на Книшовому цвинтарі із встановленням величного дубового хреста на віднайденій могилі Чубинського. А точне місце поховання автора національного Славня вдалось знайти завдяки письменнику, краєзнавцю Дмитру Чередниченку, який відшукав стару фотографію Книшового кладовища, де чітко видно поховання автора гімну. Ми даємо оголошення, розповсюджуємо сотні листівок. Я запрошую на панахиду представників українських церков: УАПЦ, УГКЦ і УПЦ, надзвичайно популярний тоді хор «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка.
Я хвилювався чи прийдуть бориспільці, ми мусили переховувати хрест в гаражі поряд з цвинтарем, коли невідомі спробували його викрасти в лісництві, де його виготовили. Приїхали гості з Києва, а ми все не починали мітинг, бо люди йшли та йшли. Людей було так багато, що вони перекрили рух на трасі Київ-Харків.
Мене, ведучого мітингу, щось ширяло в горлі і не давало говорити і я майже пошепки попросив хор «Гомін» – «Ще не вмерла»…
Коли десь 10 тисяч учасників мітингу підхопили національний Гімн, я зрозумів – Рух Бориспільщини і Україна відбудуться.
Михайло Ратушний
