Проща для відзначення 20-річчя смерті владики Теодора Майковича
«Боже великий, Боже Батьків наших! Дай нашому Народові якнайбільше добрих, святих християнських родин». Митр. А. Шептицький
Княжий Перемишль – відомийй як столиця найстарішого українського єпископства східного обряду в Галичині, а в наш час осідок митрополита Перемишсько-Варшавського. На цій землі ще в часів місійної діяльності учнів Кирила й Методія в ІХ столітті народжувалися наші святині і вони діяли до моменту, коли комуністичний режим 1946 року арешту єпископа Йосафата Коциловського і заборонив всяку українську діяльність, а в тому і церковну. Щойно відродив релігійну діяльність УГКЦ у Перемишлі Папа Іван Павло ІІ, який узаконнив Кафедральний Собором Святого Івана Хрестителя у Перемишлі – до цього часу греко-католицькі богогослуження відбувалися підпільно. З ласки римо-католиків були призначувані Вікарії оо. В. Гриник, С. Дзюбина, які мали ніби кординувати діяльність греко-католицького обряду. Після тривалої перерви першим парохом став отець митрат Теодор Майкович, а згодом він став єпископом Вроцлавсько-Ґданської єпархії. В наш час Перемиський Архикатедральний собор Святого Івана Хрестителя очолює парох о. митр. Богдан Степан. Після утворення в 1996 році греко-католицької митрополії в Польщі, митрополитом став архиєпископ митрополит Іван Мартиняк, катедра була піднесена до гідності Архикатедрального собору. Під сучасну пору очолює УГКЦ у Польщі архієпископ і митрополит Перемисько-Варшавський – Євген Мирослав Попович, а єпископом Вроцлавсько-Ґданської єпархію очолює – Володимир Ющак, ЧСВВ. З ініціятиви архієпископа-митрополита Євгена Поповича 19 травня ц. р. зорганізовано молитовну прощу до с. Репеді на Лемківщині, де народився і спочиває вічним сном Владика Теодор Майкович. Поверх 30 осіб автокаром та около 10 машин не впевненій погоді вдалися у подорож з Перемишля до Репеді, щоб вшанувати 20-ті роковини смерті свого улюбленого душпастеря – Теодора Майковича. На цю урочистість приїхало також багато вірних з околиць Лемківщини. В молитовному настроєві всі перемишляни щасливо доїхали до Репеді і над мальовничою природою в якій розташоване прекрасне село Репедь заясніло сонечко. Згадаймо, що про село Репедь, що знаходиться у Східній Лемківщині і входить до складу гміни Команча Підкарпатського воєвідства і неподалік знаходяться одне з більших сіл Команча, відоме село Мокре з співочим ансамблем «Ославяни» і протікає дві невеличкі річки Репедька з річкою Ославиця.
У цьому селі до 1939 р. жило 990 українців, 50 поляків і 20 євреїв. У травні 1946 р. згідно з угодою УРСР та Польщею переселено на терен УРСР 865 українців, решта які залишилися були у варварський спосіб депортовані 1947 р. в рамах акції ,,Вісла’’на понімецькі землі. Під час депортації багато молоді було арештовано і десятки запроторено до концтабору в Явожно. Щойно після 1956 р. наступила певна полекша і до села з трудали повернулося около 20 родин, які поступенно стали жити за традиціями своїх батьків, відновили вони зруйновану церкву і стали господарювати. Разом з іншими на рідну землю повернулася і родина Теодора Майковича, яка дуже високо цінувала батьківську землю і в цю святу замлю за завіщенням Теодора Майковича і його останки тут в недалеко батьків спочивають. Одже усі прощани, які тут прибули в намірення вшанувати в 20 роковини від дня смерті владики Теодора Майковича з почуттям шани прибули сюди. Урочистість почалася Святою Літургією, яку очолив архієпископ-митрополит Перемисько-Варшавський Євген Попович. В супроводі оо. Богдана Степана, Дмитра Ляшко оо. Богдан Кішко з Мокрого, Мирона Михайлишина з Ряшова, о. Таряна Лихача та о. дякона Володимира Качмара. А понадто в Літургії взяли участь також римокатолицькі священики з Репеді – Павел Помикала та пралат Болєслав Бурек – проборщ парафії римокатолицької в Репеді. Від місцевих органів влади присутніми були Станіслав Бєлавка- віт ґміни і секретар Єжи Крисяк та Роман Ожеховський (голова ґміни), усі з Команчі, а також Піотр Ланські – надлісничий та Марюш Вика комендант Поліції з Команчі, а понадто церква була заповнена вірними по самі береги. Під час святої Літургії у проповіді владика Є. Попович велику увайу приділив жертвенній діяльності і заслугам покійноми владиці Теодорові Майковичу. Його вірне служіння нашій церкві і народові, завжди серед вірних викликало подив. Був це істинно священик, який відзначався незвиклою людською добротою і наділегий був небесними ласками.
Після Літургії при вході до церкви на головній стіні святині вмонтовано пропам’ятну дошку в пам’ять владики Теодора Майковича а після усі присутні перейшли на прицерковний цвинтар і над могилою Владики Теодора Майковича відправлено Панахиду. Могила вся була в квітах і надгробних свічах. Своїми ділами, незвиклою добротою Владика Майкович здобув собі велику шану і високий авторитет серед вірних і він був прикладним душпастерем і взірцево доброю людиною. Пригадаймо, що Теодор Майкович прийшов на світ 6 січня 1932 р. в селі Репеді повіт Сянік на Лемківщині в хліборобській сім’ї Марії з Гаргаїв і Івана Майковича. Навчання розпочав у рідному селі, а згодом — через брак українських шкіл — продовжував навчання в школі римо-католицьких черниць у Команчі. В 1947 р. разом з батьками, Теодор пережив депортацію в рамах акції «Вісла» і був запроторений в далеку Ольштинщину. Там він закінчив середню школу і мріяв стати священиком. Та на жаль такої можливости не було, щоб стати священиком в рідному обряді.Вступив він до римо-католицької Духовної Семінарії в Ольштині, яку успішно закінчив. Завершивши семінарію прийняв свячення 24 червня 1956 р. з рук єпископа-помічника Підляського Мар’яна Янковського в конкафедральному соборі святого Якова в Ольштині. Був скерований на служіння як вікарій парафії св. Бруно в Бартошиці, але, у зв’язку з тим, що державна влада відмовила в затвердженні цього призначення, він розпочав душпастирську діяльність у Решелі, де він був вікарієм у парафії святих апостолів Петра і Павла (1956—1959), префектом школи і капеланом лікарні. Згодом він був вікарієм в Ельблонзі (парафія святого Войцєха) і адміністратором парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці в Новій Вєсі-Трумейках. У 1962 році він став вікарієм в парафії Найсвятішого Спасителя і Всіх Святих в Доброму Місті і просив, щоб йому зізволено обслуговувати греко-католиків Доброго Міста, Решеля і П’єнєнжна та в інших місцевостях де жили українці депортовані акцією «Вісла». В цьому періоді о. Майкович отрима запрошення від о. митрофорного протоієрея Василя Гриника на переїзд до Перемишля. З цього запрошення скористав і таким чином від 1967 р. він став активно співпрацювати з Вокарєм о. Василем Гриником. В 1969—1971 рр. він завершив студії з церковного права в Люблінському католицькому університеті. 1975-го в тому ж університеті він закінчує богословські студії. В 1985 р. його призначено парохом кафедрального собору святого Івана Хрестителя в Перемишлі. З його ініціативи відновлюються душпастирські станиці, убезпечуються від знищення церковні споруди в Хотинці, Устриках Долішніх, Нових Садах, Поздячах, Репеді. Отець Майкович організує катехізацію вірних, а зокрема впровадив релігійне навчання української молоді Перемищини.
Не легке це було завдання, усі церкви в Перемишлі на той час перебували або у власності римо-католиків, або були закритими, або використовувалися державними органами не за сакральним призначенням. У тому числі й кафедральний собор Св. Івана Хрестителя, що був власністю греко-католиків з 1785 року, 1946-го був забраний в українців і переданий латинським ченцям ордену босих кармелітів. Після наполегливих звернень о. митрата Василя Гриника греко-католикам дозволили відправляти богослужіння в римо-католицькому костелі Найсвятішого Серця Ісуса, але лише у визначені дні та години. Головним користувачем там була римо-католицька парафія, а ми були лише найманцями. Польське середовище й римо-католицький клір Перемишля дуже неґативно ставилися до греко-католиків, гидко згадувати чинені пакості римокатоликами. Якже часто пригадую негідні факти, коли мали відбуватися наші богослужіння, костел був зачинений і о. митрат Василь Гриник разом з о. Теодором Майковичем, а з ними й віирні нашого обряду — довго стояли, часто на морозі або спеці, перед дверима й чекали, аж прийде черниця та відчинить двері костелу. Із тієї причини богослужіння правилося пізніше, а тоді входила черниця й демонстративно гасила свічки перед обличчям священика або вимикала електрику. Скарги до перемиського єпископа Іґнація Токарчика були марними. Навпаки, часто о. митрата Гриника та о. Майковича викликали на неприємні розмови до єпископа. Ставилися вимоги виголошувати проповіді польською мовою, на що ніколи не погоджувався о. митрат Василь Гриник, ані о. Теодор Майкович.Якже часто о. В. Гриник категорично стверджував, хотяй повернув зв’язниці, він відважно заявляв – жодна сила мене не заставить ані богослужіння ані проповіді провадити в нерідній мові. Звичайно наші священики, були під постійним наглядом служби безпеки, їх шантажували та провокували в різній формі.
Треба було мвеликою людською і християнською йідністю відстоював українську християнську гідність. Добре пам’ятаю його відвагу, сміливість і мужність, а передовсім сильний і непохитний характер, який допомагав йому вистояти і не піддатися різнораким провокаціям. Таким велетнем духу був на кожен день майбутнього єписпа о. Теодора Майковича. Був він вірним і пильним ученем і послідовником великого патріота української Церкви й народу о. митрата Василя Гриника. Поборюючи всі труднощі, він віддано працював в Перемишлі й допомагає о. митрату Гриникові у вікаріаті. Після десятилітнього перебування в небутті було покликано до життя Перемиську душпастирську станицю, у якій віддано працює о. Майкович. В 1970—1980-х рр. зусиллями о. митрата Гриника й о. Майковича відновлюються душпастирські станиці на Закерзонні. Над деякими з них душпастирську опіку обіймає о. Т.Майкович. В душпастерській праці чесно допомагали о. В. Червінчак о д-р Б. Балик – які на першому етапі мали великі заслуги над відновленням Ярославської церкви чудотворної ікони Божої Матері «Милосердя двері». Брак власного траспорту о. Т. Майкович, щоб дістатися до віддалених сіл, треба було докласти неабияких зусиль, але для о. Майковича не було речей неможливих. Він також веде катехизацію серед дітей і молоді, стає улюбленим учителем, який уміє заохотити молодь до науки і різних місцевостях Автор цієї статті не одноразово власною машиною о.Т. Майковича возив його на богослужби по Лемківщині. Після завершення студій у Люблинському католицькому університеті здобув (ліценціат богослов’я у 1975 року) о. Теодор Майкович, згодом був він ректором семінарії для священнослужителів греко-католицького обряду (1982—1991), а раніше (з 1969 року) він був префектом греко-католицької семінарії в Любліні. У 1989 році отримав сан митрофорного протоієрея і став каноніком капітули греко-католицького кафедрального собору в Перемишлі. У 1991 році він став генеральним вікарієм і канцлером Перемишльської єпархії, очолював душпастирський і фінансовий відділ єпархіальний.
Довгими роками українці греко-католики домагалися повернення їм колишнього їхнього собору Св. Івана Хрестителя, але всі їхні старання були даремними. Під час свого візиту Папа Римський Іван Павло ІІ до Перемишля 2 червня 1991 року взамін за колишній собор Івана Хрестителя передав костел Найсвятішого Серця Ісуса в постійне користування вірним УГКЦ. Тепер ця святиня носить ім’я Івана Хрестителя. Того самого 1991 року, після 46 років небуття, рішенням Апостольської столиці було відновлено Перемиську єпархію та призначено до неї єпископа, яким став о. митрат Іван Мартиняк. А о. митрат Теодор Майкович, окрім обов’язків пароха, обіймає пост генерального вікарія для українців греко-католиків у Польщі та канцлера Єпископської консисторії. Обсяг обов’язків — величезний, але енерґійний і повністю відданий справам Церкви та громади вірян о. Майкович працює з дивовижною посвятою. 1996 рік вносить великі зміни в структури УГКЦ у Польщі та в особисте життя о. митрата Теодора Майковича. Своєю буллою від 1 червня 1996 року Папа Римський Іван Павло ІІ підняв Перемиську єпархію до ранґу митропольної архієпархії Перемисько-Варшавської з осідком у Перемишлі та призначив кир Івана Мартиняка митрополитом. Одночасно встановлена друга Вроцлавсько-Ґданська єпархія з осідком у Вроцлаві для УГКЦ і українців і першим єпископом став Теодор Майкович. Єпископська хіротонія відбулася 12 липня 1996 року в Перемишлі (головним святителем був секретар Конгрегації Східних Церков, архієпископ Мирославом Марусином, а співсвятителями — архієпископ і митрополит Перемишльський Іван Мариняк і єпископ-помічник Львівський Юліан Ґбур. Урочисте введення на престол Вроцлавсько-Ґданської єпархії відбулося 3 серпня того ж року. Єпископським девізом владики Майковича були слова «Scio cui credidi» («Я знаю, в кого я увірував – у Бога» Владика Майкович був якиїсь час ректором богословського відділу в Любліні, був покликаний до комісії в справах благодійництва і ради в справах екуменізму, знавець церковного права та прекрасний проповідник.
Благотворний вплив на молодого енергійного і талановитого священика Майковича мали також отці: Василь Гриник, Степан Дзюбина, Мирослав Ріпецький, Євстахій Хархаліс та Іван Яремін. Перебуваючи в Перемишлі владика Майкович полюбив вірних і сам Перемишель став його рідним домом, аж ніяк йому не хотілося покидати княжого Перемишля. Зрештою слід відмітити, що він вже тоді став хворіти на серце і тому не спішив до нового місця свого призначення. На запитання, чи повернете Владико до нас колись назад, запевняв, що вернеться на свою рідну землю якщо не живим, то, напевно, моє тіло спочине в тій землі, де прийшов на світ. Незважаючи на проґресуючу хворобу серця владика Теодор Майкович на новому місці праці з притаманною йому чесністю та повною відданістю організував єпархіальну роботу, відвідав греко-католицькі парафії й станиці. Своєю лагідністю, добротою, любов’ю, веселою вдачею ніс оптимізм для вірних і духовенства. Та на превеликий жаль недуа прогресує і в цю прогрисуючу битву з недугою серця наш любимий владика програв. Після операції з трансплантації серця в клініці кардіології в Кракові 9 травня 1998 року Господь Бог покликав владику кир Теодора Майковича до нової праці у Своєму небесному винограднику. Похоронні відправи відслужили спочатку у Вроцлаві, а відтак у кафедральному соборі Івана Хрестителя в Перемишлі. Згідно з його волею, тлінні останки отця поховано в рідній землі, на цвинтарі в селі Репеді, біля його батьків Марії й Івана Майковичів, що також повернулися зі заслання на батьківщину. Українці втратили справжнього патріота, а УГКЦ — свого вірного сина. Знаючи особисто світлої пам’яті владику кир Теодора Майковича, я переконаний, що він і в небі не дармує, а своїми молитвами випрошує у Всевишнього Владики Неба й Землі та у Пресвятої Богородиці заступництва й усяких Божих ласк для українського народу і його Церков. Хай пам’ять про вірного сина лемківської землі, з якою не бажав розлучатися навіть після смерті, буде добрим прикладом до понаслідування, як треба любити рідну землю і як треба боротися за нею, щоб вона вовіки була власністю нас і прійдешніх наших поколінь. Хочу щиро подякувати покійному владиці, що він своєю діяльністю повернув не одну заблукану овечку до свого стада, а одночасно в імені прощан подякую організаторам цього урочистого вшанування пам’яті о. Теодора Майковича за смачні почастунки, якими присутні насолоджувалися під спів славної капелі «Ослав’ян» з Мокрого.
Ярослав Стех
