70 років тому:
5.06.1956 – у м. Гіммельпфортен (Західна Німеччина), помер Борис Крупницький – історик, освітній діяч.
Походив із сім’ї сільського псаломщика. Закінчив Черкаську гімназію (1913), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913–1915 та 1918–1919). Під час Першої світової війни мобілізований до московитської армії (1916), отримав поранення шрапнеллю у праве передпліччя. У 1919 році – доброволець Армії УНР, воював у складі 2-ї Волинської дивізії, де зазнав важкого поранення. Після відступу Армії УНР на територію Польщі інтернований у таборі в Каліші. Невдовзі емігрував до Німеччини; одружився з німкенею Маргаритою Шпрекельзен. У 1926 році вступив на історичний факультет Берлінського університету; захистив докторську дисертацію (1929).
Працівник Українського наукового інституту в Берліні, заснованого гетьманом Павлом Скоропадським. Плідно співпрацював із Дмитром Дорошенком, В’ячеславом Липинським та Іваном Мірчуком, досліджував історію України ХVІІ – початку ХVІІІ століть, зокрема українсько-шведські відносини. Задля цього вивчив шведську мову. Приват-доцент Українського вільного університету у Празі (1932); наступного року повернувся до Берліна в Український науковий інститут. Закордонний співробітник Українського наукового інституту у Варшаві (1938) та дійсний член Наукового товариства імени Шевченка у Львові (1938). Надзвичайний (1941) та звичайний (1944) професор УВУ.
Після війни оселився в містечку Гіммельпфортен у Західній Німеччині. Активний учасник відновлення УВУ та НТШ у Мюнхені, голова історичної комісії НТШ (1947–1949), дійсний член і голова історичної секції УВАН, співзасновник і професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, редактор історичного відділу «Енциклопедії українознавства». Член і науковий співробітник Науково-дослідного інституту української мартирології у Мюнхені (від 1946), дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі (від 1951). Вивчав проблеми української історіографії ХVІІІ–ХХ століть, історіософії, методології історії, політичної історії Гетьманщини, обстоював інтеграцію української історичної науки в європейську, опрацював власну періодизацію української історії. В останні роки тяжко хворів, проте все ж написав близько 50 наукових і науково-популярних праць. Мав багато наукових планів, однак реалізувати їх перешкодила передчасна смерть. Народився у с. Медведівка на Черкащині 1894.
