З матеріялів ХVІ Великого Збору ОУН(б). Національні завдання

Московсько-українська війна від 2014 р. оголила низку проблем і поставила перед нацією та Організацією Українських Націоналістів низку завдань. Виходячи з цього, Організація й повинна діяти, зміцнюючи позитивні тенденції у воюючій державній системі, посилюючи націоцентричну складову, нейтралізуючи загрози, не послаблюючи державність і допомагаючи прирощенню націоналістичного світогляду серед влади й суспільства. Зокрема варто реалізовувати наступне.

1. Національна безпека. Деокупація захоплених московитами земель, захист нації і держави в час війни і після війни є й будуть пріоритетними завданнями для воюючого українства. Для цього потрібна допомога державним структурам у розбудові воєнних, розвідувальних, економічних, культурних, інформаційних структур та інституцій. Мілітаризація влади й суспільства в україноцентричному дусі з використанням історичного національно-визвольного досвіду є запорукою успіху в протистоянні різноманітним імперським силам.

2. Поширення націоналістичної ідеології. Різнорівневе пропагування ідеології українського націоналізму, як синтезу ідеї нації та ідеї християнської, варто здійснювати на трьох основних рівнях: 1) базово-світоглядному: як пропагування націософії (філософії національного буття), актуалізація базового світогляду національної свободи (свободи людини і нації), що може повноцінно реалізуватися виключно у власній національній державі-«хаті» (Т. Шевченко); 2) методологічному: як поширення у всіх інтелектуальних сферах націософської герменевтики (національно-екзистенціальної методології, за В. Іванишиним) – націоцентричної системи регулятивних принципів мислення; 3) політико-ідеологічному: як утвердження у всіх громадсько-політичних організаціях і рухах необхідності базування на основоположній для суспільного мислення українській ідеї – ідеї утвердження УССД, української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя. Тобто поширення ідеології українського націоналізму як: базового світогляду національної свободи, націософської герменевтики, системи націоцентричних політичних ідей. Непідтримка, ігнорування чи ворожість щодо національної ідеї у цих сферах свідчить про явну чи приховану українофобськість людей і структур.

3. Контрідеологічна робота. Утвердження власної ідеї передбачає системну протидію ворожим ідеологічним системам на трьох перерахованих рівнях: 1) базово-світоглядному: виявлення і нейтралізація фундаментальних політичних міфів (хибних ідеалів), базових світоглядів несвободи – імперіалізму і космополітизму як ідеологій поневолення людини і нації; 2) методологічному: філософсько-наукове протистояння тим стратегіям пізнання, які призводять не до розуміння сенсів національного буття, а до їх фальшування, маскуючи за філософським і науковим дискурсом атинаціональні політичні ідеї.

4. Залучення діаспори. Вкрай необхідним завданням, з огляду на те, що величезна частина українства (понад 20 млн.) живе поза межами України, є залучення діаспорян, трудових і воєнних емігрантів, до української національної справи. Через реанімацію старих і створення нових структур, залучення Церков та інших громадських об’єднань з метою збереження національної ідентичності, залучення до українського життя включно з воєнними потребами, лобіювання українських інтересів в політико-економічних і культурно-інформаційних колах країн проживання. Передусім – організований тиск щодо підтримки України у боротьбі з Московською імперією. Окрема робота має бути спрямована на залучення до української ідеї понад 10 млн. українців у РФ. Правильна системна робота (починаючи від захисту мовно-культурних прав етнічних українців і до політичних вимог) може стати важливим фактором розвалу Московщини. З іншого боку, треба стимулювати українську владу щодо політичної підтримки закордонних українців.

5. Соборність українських земель. Повноцінна і сильна національна держава неможлива без забезпечення соборності власних етнічних територій. Ідеться і про військово-політичний аспект – звільнення окупованих московитами територій, і про духовний аспект, де політичний контроль є неможливим, – забезпечення мовно-культурної єдності, комунікації та захисту прав українців по всьому світу, особливо ж на українських етнічних територіях, що перебувають у довколишніх державах (Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова). Окреме питання – повернення Криму й активна співпраця із кримськими татарами та іншими етнічними меншинами у плані зміцнення спільного фронту проти московських окупантів. Окрім цього, кримські татари – це місток між українством та тюркським світом, євреї – Ізраїлем та світовим єврейством, кавказькі меншини – Кавказьким регіоном і т.д.

6. Деколонізація Московської імперії. Це історичне завдання української нації і держави. Або ми розвалимо РФ, або Московщина зрештою може поглинути Україну (як це вона вже значною мірою зробила в минулому, поглинувши й майже асимілювавши Стародубщину, Східну Сіверщину, Східну Слобожанщину, Східне Запоріжжя (Донбас), Західну Донщину, Кубань). Це завдання варто реалізувати у трьох основних площинах із залученням відповідних фахівців: 1) військово-політичній: військове протистояння із московськими загарбниками, активна розвідувально-диверсійна робота й партизанка на території ворога, постійна підтримка національно-визвольних рухів на Московщині з метою створення максимально можливої кількості національних держав, включно з національною державою (чи державами) самих московитів; 2) міжнародно-дипломатичній: робота з правлячими класами різних країн з метою залучення їх до ідеї розвалу Московської імперії і пояснення їм їхньої вигоди від цього геополітичного процесу; 3) ідеологічно-деміфологізаційній: філософсько-наукове й інформаційне знищення московського міфу – імперської ідеології «московства» (Є. Маланюк, П. Штепа) – усіх його різновидів і трансформацій («Трєтій Рім», «Святая Русь», «Євразійская цивілізація», «русскій мір» та ін.), через викриття його антилюдяної, антинаціональної, антирелігійної суті. Історичний досвід вчить: німецька, англійська, французька, японська, османська, польська, шведська, угорська, сербська, іспанська, португальська та ін. наддрежавні загрози зникли або суттєво ослабли після нищівних воєнних поразок, розчленування цих імперій на менші державні утворення і систематична маргіналізація впливу імперських ідей в суспільній свідомості.

7. Україна і світ. Популярна в певних колах концепція розбудови «Великої України» може бути, але не повинна нагадувати «Вєлікую Расію», «Велику Британію», «Велику Америку», «Велику Угорщину», «Велику Сербію» та ін., що, за теорією Гоббса-Спінози, неминуче приводить до егоїстичної, несправедливої війни всіх держав проти всіх. Вона має виправдання лише в націоналістичному, а не імперському сенсі, як розбудова сильної національної держави (УССД), української України, що є «геополітичною віссю» Євразії (З. Бжезінський) і, як кожен сильний політичний простір, має національні інтереси у всьому світі. Ідеться про інтереси політичні, економічні та культурні. Тому стратегією української держави має бути не імперська зверхність (світове чи регіональне панування) чи космополітичне розчинення (світове чи регіональне підпорядкування), а різнорівневий геополітичний націоналізм як реалізація природного прагнення будь-якого народу до міжнародної комунікації та експансії (поширення) своєї національної сутності у світі, шляхом пропонування, а не нав’язування себе. Ідеться про стратегії політичного, економічного, культурного націоналізму. Тобто про паритетну, взаємовигідну міжнародну співпрацю, нейтралізацію суперечливих і утвердження взаємовигідних інтересів. Окреме питання – вступ до ЄС і НАТО. Такі кроки тільки на перший погляд здаються єдиноможливим вирішенням проблеми захисту від московської агресії і повоєнного тиску з боку Кремля. Насправді вони несуть низку загроз, в тому числі й з огляду на: 1) деструктивну ідеологію неолібералізму, яка панує на Заході, 2) військову слабкість ЄС і НАТО та 3) велику залежність США і ЄС від позиції Москви, яка не зацікавлена в існуванні незалежної України у жодній формі. Будь-яка міжнародна співпраця чи союзи своєю передумовою мають мати сильну українську національну державу. Доки такої україноцентричної політичної системи не створено, не варто квапитись приймати будь-які остаточні інтеграційні рішення.

8. Освіта і національно-патріотичне виховання. Cистему освіти треба змінити на національну за формою (мовою, стилем), змістом і духом (сенсом), керовану принципом націоцентризму – формування людини з почуттям гідності та відповідальності за долю українського народу. Із пріоритетними акцентами на національно-патріотичне та мілітарне виховання у співпраці із патріотичними молодіжними організаціями, Церквою та ветеранськими структурами. Загальна освіта має стати системою формування всебічно (в тому числі й військово) розвиненої культурної особистості, інтелігентної людини – національно свідомого, вільного, гордого, творчого, морально і фізично витривалого, дисциплінованого, самовідданого та жертовного громадянина національної держави, здатного захистити державу й народ, спроможного ушляхетнювати середовище, в якому живе і діє. Базою вищої освіти має стати справді автономний університет, а метою – формування не космополітичного інтелектуала-нарциса чи високочолого сноба-імперіаліста, а інтелігента – представника духовної еліти народу, не просто носія, а високоосвіченого творця національної культури, національного світогляду, національної держави.

9. Нова історіософія і гуманітарна політика. Ключову роль у гуманітарній (освітній, культурній, науковій, історичній, мовній, інформаційній, спортивній тощо) політиці держави повинно відігравати всебічне сприяння закоріненню громадянина в Батьківщину, в національний простір через архіважливі онтологічні, буттєві сфери: історію (як долю чи шлях народу), мову (як дім національного буття) і художню літературу (як джерело етнонаціонального життя). Як учить націософія ще від Джамбатисти Віко, це ключові елементи національної свідомості і світогляду. Без них неможливо сформувати нормальну, вільну людину. Тому пріоритетним мало б стати сприяти державі у випрацюванні адекватній до національної ідеї гуманітарної політики з новими (потрібними і цікавими) програмами цих дисциплін у школах, коледжах та університетах і системними популяризаційними заходами всередині України та на міжнародній арені.

10. Фронтовики і національна політика. Ідеал політика від часів Платона – це людина-воїн, людина мужня й альтруїстична, охоронець загального блага держави (полісу), який отримав фізичний та військовий вишкіл, фундаментальну філософську освіту і довів свою компетентність керувати у межах тривалої воєнної та адміністративної практики. Значна кількість ветеранів неминуче буде так чи інакше втягнена в українську політику. Щоб вони не стали заручниками псевдополітичних ігрищ в олігархічній системі, треба максимально залучати цих мужніх і патріотичних в масі своїй людей до національної справи. Сприяти створенню чи правильному утвердженню їхніх громадських і політичних організацій на основі національної ідеї. Всіляко допомагати отримувати належні політичну та націоналістичну освіту тим, хто має хист до керування і політичні амбіції. А в першу чергу звертати увагу на тих, хто, маючи відповідний войовничий характер, хист, практику й альтруїстичний світогляд, не хворий на «бажання влади заради влади».

П. І.