Віктор Ягун
Події останніх днів, якщо дивитися на них не окремо, а в комплексі, демонструють важливу тенденцію: російсько-українська війна дедалі більше перетворюється на протистояння, у якому класична лінія фронту залишається лише одним із театрів боротьби. Глибокий тил росії, її військова та енергетична інфраструктура, окупований Крим, європейські логістичні центри і навіть питання ядерного стримування поступово складаються в єдину картину.
Показовою стала заява міністра закордонних справ Туреччини Хакана Фідана про те, що росія за певного розвитку ситуації може вдатися до ядерної зброї як до “останнього засобу”. Його логіка полягає в тому, що війна на виснаження, перенесена з фронту в глибокий тил, теоретично може бути сприйнята кремлем уже не просто як загроза військової поразки, а як загроза самому існуванню режиму або держави.
Але тут важливо не впадати в крайнощі. Фідан не заявляв, що росія готується застосувати ядерну зброю. Це політико-стратегічне попередження, а не інформація про вже ухвалене рішення кремля. Ядерний шантаж давно є одним із центральних інструментів російської політики залякування: Москва постійно намагається нагадувати Заходу, що існує певна межа, за якою нібито починається непередбачувана ескалація. Завдання росії очевидне — змусити противника самостійно встановлювати для себе обмеження.
На цьому тлі досить символічно виглядають події вже безпосередньо в російському тилу.
7 серпня мешканці різних районів Москви та Підмосков’я практично одночасно почули надзвичайно потужний звук, який багато хто сприйняв як вибух. У деяких районах повідомляли навіть про ударну хвилю. Російське МНС при цьому не змогло назвати джерело: не було виявлено ані пожежі, ані задимлення, ані очевидного місця вибуху. Серед версій з’являлося припущення про перехід літака на надзвукову швидкість.
І ось тут треба чітко відокремлювати цікаву подію від бажання домалювати сенсацію. Жодних достовірних підтверджень того, що “рвонуло на ядерному об’єкті”, станом на сьогодні немає. За два дні до цього справді сталася пожежа в ЦНДІмаші в підмосковному Корольові — ключовому науково-дослідному центрі “Роскосмосу”. Це стратегічний ракетно-космічний об’єкт, але називати його “ядерним центром” некоректно.
Тому фантазувати там, де немає перевірених даних, не варто. Сам факт того, що настільки потужний звук почула значна частина російської столиці, а влада не змогла оперативно й переконливо пояснити його походження, достатньо цікавий і без конспірології.
Значно важливіше інше — Україна справді системно переносить війну в глибину російської території.
Формально завершився визначений 40-денний період операції СБУ з тиску на військово-економічний потенціал агресора. За даними Служби, за цей час було уражено понад 100 стратегічних об’єктів, серед яких підприємства ВПК, військові аеродроми, системи ППО, командні пункти, нафтопереробні заводи, нафтобази, трубопровідна та транспортна інфраструктура, кораблі й судна “тіньового флоту”.
СБУ заявила про удари по 14 НПЗ, а її бойові підрозділи повідомили про понад 21 тисячу уражених одиниць техніки, озброєння та об’єктів військової інфраструктури на фронті й майже п’ять тисяч ліквідованих російських військових. Це офіційні українські дані, частина яких з об’єктивних причин не може бути незалежно перевірена в режимі реального часу.
Але найцікавіше сталося вже після завершення цих “40 днів”.
11 серпня українські сили повідомили про удар по НПЗ “Орскнефтеоргсинтез” в Оренбурзькій області. Підприємство має потужність близько шести мільйонів тонн нафти на рік і виробляє, серед іншого, дизельне та авіаційне паливо. На території підприємства зафіксовано пожежу, масштаби пошкоджень уточнюються.
Тобто 40 днів закінчилися в календарі, але не закінчилася сама стратегія.
І це, на мій погляд, головний результат цієї операції. Україна поступово переходить від логіки окремих ефектних ударів до системної кампанії виснаження: військова авіація — ППО — нафтопереробка — склади — логістика — підприємства ВПК.
Мета тут не в тому, щоб одним ударом “зламати росію”. Мета значно прагматичніша — постійно підвищувати для неї ціну продовження війни, змушувати розтягувати ППО на величезній території, витрачати дедалі більше ресурсів на захист тилу та створювати дефіцит того, без чого сучасна війна неможлива.
Окремий напрямок — Крим.
На початку серпня спецпідрозділ ГУР “Group 13” уразив у тимчасово окупованому Криму дві пускові установки ЗРК С-400 “Тріумф” та антену управління російськими БпЛА “Оріон”. Для операції використовувалися морські платформи Magura як носії FPV-дронів. У ГУР оцінюють втрати противника в десятки мільйонів доларів.
Але значення цієї операції також не лише у вартості знищеної техніки. І тут треба правильно називати речі: С-400 — це не “балістична установка”, а зенітно-ракетний комплекс ППО/ПРО. І повідомлялося саме про ураження двох пускових установок, а не про знищення двох повних комплексів С-400.
Найважливіше те, що російська система протиповітряної оборони в Криму поступово втрачає окремі критично важливі елементи. Знищення пускових установок, радарів, комплексів РЕБ та засобів управління створює прогалини в системі оборони, які можуть використовуватися під час наступних операцій. Це класична логіка послідовного придушення ППО перед ударами по більш важливих цілях.
Ще один показовий сигнал надходить із самої Москви.
1 серпня біля елітного ресторану Balzi Rossi на Кудринській площі вибухнув саморобний вибуховий пристрій, який переносила жінка. За підтвердженими даними, загинули щонайменше троє людей і понад двадцять отримали поранення. Пізніше російські медіа повідомляли про можливе збільшення кількості загиблих до п’яти, але на той момент офіційного підтвердження цієї цифри не було.
Російські воєнні блогери практично одразу почали шукати “український слід”, але жодних доказів цього представлено не було. Не підтверджена й версія, що реальною ціллю був конкретний високопоставлений російський генерал.
Тому поспішати записувати кожний вибух у Москві на рахунок українських спецслужб я б не став. У росії достатньо власних політичних, кримінальних, економічних та силових конфліктів. В умовах війни вони лише посилюватимуться.
І нарешті — Лейпциг. На мій погляд, це взагалі один із найважливіших безпекових епізодів останніх днів.
В аеропорту Лейпциг/Галле був виявлений безпілотник із професійною вибухівкою та детонатором. Він перебував у закритій вантажній зоні неподалік українського літака Antonov. Розслідування перейшло до федеральної прокуратури та контртерористичних структур. Міністр внутрішніх справ Німеччини Александер Добріндт заявив, що операція мала професійний характер і є проявом нового рівня гібридної загрози.
Далі ситуація стала ще цікавішою. Західні ЗМІ з посиланням на американську розвідку повідомили, що за цією операцією можуть стояти російські спецслужби. Німецька влада станом на сьогодні офіційного остаточного звинувачення росії не висунула, тому слово “ймовірно” тут принципове.
Водночас після інциденту безпілотники знову фіксували вже над німецькими військовими об’єктами, а Берлін заявив про посилення протидронових підрозділів.
Якщо російський слід буде остаточно доведений, ми матимемо принципово новий рівень ескалації. Це вже не просто шпигунський дрон, кібератака чи диверсійна посилка. Це безпілотний апарат із вибухівкою на території стратегічного логістичного вузла держави НАТО.
І саме тут, як на мене, проходить найважливіша лінія.
росія перевіряє не тільки системи ППО чи протидронового захисту Європи. Вона постійно перевіряє її політичний поріг: скільки ще диверсій, підпалів, кібератак, GPS-перешкод, розвідувальних польотів, а тепер, можливо, й озброєних дронів можна використати на території НАТО, щоб усе це продовжувало називатися лише “гібридною загрозою”, а не агресією.
Водночас Україна робить протилежне — методично стирає для росії саме поняття “безпечного тилу”.
Саме тому всі ці події не варто розглядати ізольовано. Ядерні погрози, удари по російських НПЗ, деградація ППО в Криму, незрозумілі вибухи в Москві та ймовірні російські диверсійні операції в Європі є проявами одного процесу.
Війна розширюється просторово, технологічно і психологічно.
І головним питанням наступного етапу буде вже не лише те, хто просунеться на кілька кілометрів на фронті. Значно важливішим стає інше: хто зможе довше зберігати військову, економічну, інфраструктурну і суспільну стійкість, коли поняття “глибокий тил” поступово перестає бути синонімом поняття “безпека”
