Оцінка ситуації та наші завдання-2: Українська Самостійна Соборна Держава

Вступ

Напередодні XV Великого Збору ОУН мною було підготовлено аналітичну розвідку «Оцінка ситуації та наші завдання». Минуло чотири роки, і можемо констатувати, що абсолютна більшість прогнозів здійснилася, а доволі значна кількість висловлених пропозицій отримали закріплення в організаційних документах та втілення в практичній діяльності.

Ця розвідка є логічно-хронологічним продовженням та розгортанням попередньої.

Оцінка ситуації

Іде п’ятий рік повномасштабного вторгнення росії в Україну, понад 12 років новітньої національно-визвольної війни проти московії, війни, яка на екзистенційному рівні триває вже понад тисячоліття.

Ця війна з одвічним ворогом є війною за саме існування української нації як суб’єкта історії. Російська агресія є вислідом багатовікової імперської політики Москви, спрямованої на знищення української ідентичності, асиміляцію населення, ліквідацію державності, підпорядкування ресурсів. Як слушно зауважує Антон Колумбет, «московіт є ворогом простим і зрозумілим. Він хоче або вбити, або загарбати, вкрасти історію, спотворити культуру і загнати всіх в Гулаг».

Існування незалежної України загрожує самим підвалинам російської державності, – ідеологічному міфу про «русскій мір», міфу про тисячолітню російську історію. Без Києва московщина не спадкоємниця Руси, а лише 13 улус Золотої Орди. Відтак ця війна екзистенційна, або ми, або вони, і третього варіанту не існує. «Київ проти Москви!», д-р Донцов, як завжди, правий.

Екзистенційна війна завжди має тотальний характер, вона має не лише військовий формат, війна ведеться в політичній, інформаційній, культурній, демографічний, економічній та багатьох інших сферах. Війна охоплює всі шари буття нації.

Тому її осмислення та стратегічне позиціонування мають займати ключове місце в сучасній доктрині українського націоналізму – ідеології самозбереження, розвитку та сили української нації.

У цих умовах концепція Української Самостійної Соборної Держави постає як комплексна стратегія виживання, розвитку та утвердження України як повноцінного суб’єкта світової політики. Метою ж нашої розвідки є окреслення ідейних, змістовних та інституційних засад такої держави в сучасних геополітичних реаліях.

Предикат І – Українська

Національна держава – це держава, що утворилася внаслідок здійснення титульною нацією права на самовизначення, та призначенням якої є вільний розвиток такої нації.

Предикат «Українська» є визначальним. Українська ідентичність є фундаментом державності. Протягом століть і до сьогодні імперська політика Росії була спрямована на асиміляцію українців, знищення української мови, спотворення та підміну національної історії, формування комплексу меншовартості.

Не дивно, що однією із цілей т.зв. «СВО» була та є т.зв. «денацифікація» – позбавлення українців національної ідентичності через зросійщення.

Відтак, як в умовах війни, так і в умовах зупинення бойових дій незмінним та безумовним має бути розуміння:

• деколонізація та дерусифікація – гарантія безпеки: очищення інформаційного (інтернет, теле- та радіо-), політичного, освітнього, наукового, культурного та церковного простору від російської присутності, впливу та продукту; продовження політики усунення імперських символів та перегляд топоніміки;

• культурна залежність завжди породжує політичну. Культура – це зброя: формування національного ціннісного простору; утвердження української мови в усіх сферах, жорсткі санкції за порушення мовного законодавства, обмеження в політичних правах за неволодіння або ігнорування української мови; підтримка та просування національного культурного продукту в Україні та поза його межами; забезпечення культурних та мовних потреб українців в розсіянні;

• політика національної пам’яті. Історія – поле бою: глорифікація героїв війни за незалежність як минулого, так і сучасності, культ героїв війни у виховній, освітній, молодіжній, соціальній сфері та кінематографії; доведення до кінця справи визнання Дня Героїв як державного свята; створення Національного Пантеону та перепоховання визначних діячів тисячолітньої історії України; політика збереження та захисту українських пам’яток та поховань за кордоном; популяризація правди про трагічні та героїчні сторінки української історії в Україні та за кордоном, особливо в країнах, які перебувають в полоні власних оманливих міфів; завершення справи визнання Голодомору як геноциду української нації; продовження роботи з визнання злочинів проти людства як геноциду української нації в ході українсько-російської війни, що триває; протидія російському історичному ревізіонізму в Україні та поза її межами.

• виховання поколінь – якщо цим не займатиметься держава, цим займатиметься ворог: засоби онлайн комунікації молоді (тік-ток, інстаграм, телеграм тощо) мають бути вичищені від ворожих наративів або обмежені на території України; національні виховання та освіта мають формувати національну свідомість, дисципліну, відповідальність та готовність до захисту; підтримка національних виховних організацій та проектів – Пласту, Джури, МНК, СУМ тощо.

•  

Предикат ІІ – Самостійна

Самостійність розглядаємо через призму теорії державного суверенітету. Державний суверенітет – властивість держави, яка характеризує її верховенство на своїй території та незалежність у міжнародних відносинах. Якщо є державний суверенітет, то є держава, якщо чогось бракує, то й держава квазі.

Вбити самостійність України – це ще одна з цілей московії у війні, а оскільки на війні не виходить, то у псевдопереговорах – звідси й проекти стамбульських договорів з вимогами обмеження збройних сил, зовнішнього управління, вимоги вето на прийняття рішень, вимоги заборони вступу України до НАТО.

З Росією зрозуміло, вона екзистенційний ворог. Російська Федерація є системною загрозою, незалежно від зміни влади. Війна триватиме у тій чи іншій формі (навіть, за умови гіпотетичного зупинення бойових дій), доки Росія існує в нинішньому вигляді.

Тому модернізоване нами Катонове гасло «moskoviа delenda est!» є ключовим мотто війни і принципом діяльності всіх людей доброї волі, які вірять, що права людини не пустий звук. І які сприймають міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, прийняті Генасамблеєю ООН, не як чергову декларацію ні про що, а як принцип і алгоритм дії.

Бо стаття 1 Пактів зобов’язує: «всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток».

Власне, тут міжнародне право перебуває в синергії з ідеологією українського націоналізму, одним із принципів якого є «Свобода народам! Свобода людині!»

Відтак, і Українська держава має взяти його на озброєння. Лише одного визнання Верховною Радою факту окупації Чеченської Республіки Ічкерія у 2022 році тут недостатньо. Україна має стати локомотивом і хабом поневолених росією народів. На національному рівні є нагальним прийняття відповідного закону, розробленого експертами з деколонізації, який в свою чергу має запустити інституційний механізм системної роботи на державному рівні щодо підтримки та захисту національно-визвольної боротьби цих народів.

Західний дискурс, що колоніалізм – це лише про їх минуле, а деколонізація стосується лише їх колоній, має бути поширений на росію. Дуже прикро, що всілякі оони та інші поважні організації дуже вибірково переймаються правами народів, фокусуючись на Близькому Сході та Африці, але впритул не помічають системного геноциду та асиміляції багатьох націй Європи та Азії, що були загарбані російською імперією.

Відтак, для української зовнішньої політики деколонізація росії має стати однією з основних функцій. І в цьому контексті особливо слід відзначити діяльність Антиімперського Блоку Народів, який є спадкоємцем легендарного Антибольшевицького Блоку Народів, та який по суті перебрав на себе цей важливий зовнішньополітичний напрямок. Але це не зовсім правильно. Визначальною тут має бути роль Української держави. А роботи вистачить усім.

Також пропоную поглянути на самостійність з точки зору зовнішньої та внутрішньої безпекової політики.

Зовнішня політика

Західний світ

США та країни Європи підтримують Україну з прагматичних мотивів: стримування та послаблення Росії, причому Європа – з метою збереження власної безпеки, США – з метою ґешефту. Раніше могли б додати й третю мету – захист світового порядку, але він вже неухильно летить у тартарари.

Тож підтримка Заходу є інструментом, а не самоціллю. А відтак, Україна повинна використовувати її максимально ефективно, уникати політичної залежності, зберігати стратегічну автономію. На цьому етапі війни не може бути і візійною метою вступ до НАТО чи Європейського союзу, особливо, якщо там нас ніхто не чекає, а бажаючих встромити ножа в спину ми і зараз бачимо на західних кордонах нашої держави, поки вона тримає щит Європи проти російської експансії.

Майбутня архітектура безпеки має ґрунтуватися на тому, що Україна вже є регіональною потугою і має стати стати центром регіональної безпеки.

В пріоритеті заповіти Юрія Липи з корективами на сучасну геополітичну ситуацію: враховуючи спільні загрози, вибудова союзного Британо-Скандинаво-Балто-Чорноморського простору із взаємною обороною та спільним ВПК.

І як би того сильно не хотіли деякі західні «друзі», доля України бути не «буфером», а регіональним лідером.

Китай

Одна із відомих причин, чому росія досі не розгромлена – Китай. Китай підживлює, не даючи померти, російську економіку, Китай продає росії підсанкційну продукцію подвійного призначення, яка потім летить на голови українців сотнями ракет та тисячами дронів. Китай прагматичний, він підтримує «на плаву» росію, яка вбиває українців, переслідуючи власні цілі: ослаблення Заходу, цементування впливу на росію, випробування нових моделей впливу на різні країни.

Разом з тим, Україна не проводить активних дипломатичних дій на китайському напрямку, перебуваючи в тіні Сполучених Штатів, що аж ніяк не узгоджується з позицією національного інтересу, який волає не перетворюватися на об’єкт чужих стратегій, і не лише Китаю.

Глобальний Південь

Слово «шахед» давно вже втратило в Україні релігійне забарвлення і стало буденним, щонічним жахом українських міст.

Іран – це країна, яка була одним із найбільших експортерів українського збіжжя, що, очевидно, не раз рятувало її від голоду. Що ж, Україна знає, що таке голод. Режим аятол віддячив «шахедами» по українцям. Сподіваюсь, ми вивчили урок.

На глобальний Південь треба дивитись через призму національного прагматизму. Сприяти антиурядовим заворушенням в Ірані і підтримувати спадкового принца Реза Пахлаві, допомагати Ізраїлю знищувати ракетну та дронову галузь Ірану, так, як вже робили в Сирії, так, як роблять в Африці. Так, щоби новина про те, що північ сусідньої з Нігером країни Бенін нібито контролюють українські та французькі військові, вже нікого не дивувала. Звичайно, український МЗС це спростував. Але… Український інтерес не має кордонів. І це вже нова реальність.

Внутрішня безпекова політика

Перемога визначається не лише полем бою, а стійкістю держави як організму. Поглянемо на сучасну фазу війни (2024-2026). Вона характеризується: війною на виснаження, технологізацією бойових дій, масовим використанням дронів, боротьбою економік, інформаційною війною глобального масштабу.

Разом з тим, технологізація і роботизація війни визначає і галузеву пріоритетність розвитку української економіки – ВПК і суміжні з ним галузі. Українські дрони, перспективні розробки в галузі ракетобудування, воєнної логістики будуть затребувані в осяжній часовій перспективі не лише ЗСУ, а й багатьма нашими партнерами.

Звичайно, що росія активно використовує та використовуватиме наявні в неї ресурси дестабілізації та знищення перспективного ВПК України. Відтак, мережецентричність української військової промисловості, створення підземних заводів, кооперація із партнерами щодо розміщення вузлових виробництв на їх території є бажаними варіантами розвитку галузі.

Разом з цим це потребуємо подальшого посилення контррозвідувальної діяльності, і не лише в Україні, а й у локаціях українського ВПК за кордоном.

Мережецентричний підхід доцільно впроваджувати і щодо об’єктів критичної енергетики. Гіганти енергетики є мішенню російських ударів зараз, будуть мішенню російських диверсій і за умов гіпотетичного зупинення бойових дій. Мала енергетика неефективна, коли її мало, коли ж кожен будинок буде обладнаний сонячними панелями ситуація зміниться.

За таких умов кібернетична безпека стає одним із ключових факторів. Песимістичні футуристичні фільми про техногенні катастрофи, ініспіровані російськими хакерами, вже не виглядають футуристичними. В цій же площині і фантазії про електронне голосування – російський хакер може подбати, що сто процентів «проголосували» за умовного путіна, а якщо ні – то делегітимізувати вибори як інструмент демократії та спровокувати громадський хаос.

І нарешті, самостійність через військову силу. Єдиний надійний гарант самостійності та безпеки України – її Збройні Сили. Сполучення національного ВПК та ЗСУ – оптимальна формула розвитку економіки та забезпечення безпеки.

Стаття 65 Конституції України встановлює, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

Ухилянство має бути знищене як явище. Ухилянти та їх популяризатори уражені в політичних правах та викреслені з інформаційного поля та соціального дискурсу. Це робота для органів національної безпеки, але це й справа громадянського суспільства, яке має стояти в обороні України.

Реформа системи територіальної оборони, – ветеранам війни є чому навчити підлітків та молодь, а їм, в свою чергу – необхідно отримати спеціальні знання та фахові навички у ветеранів. Утім, не лише молоді. Всі, хто не в ЗСУ, повинні набути цих знань та навичок. Образ «озброєного їжака» – це не лише про українську державу, це має бути про українську націю.

В свою чергу це має передбачати інтеграцію пластового руху, Джури, як загалом інститутів національно-патріотичного виховання, в систему територіальної оборони.

Також це потребує ухвалення законодавства про зброю. Культ зброї – це природно та притаманно українцям. Легальна зброя в руках мільйонів патріотів – це жах будь якого окупанта. Це і є озброєний їжак.

Предикат ІІІ – Соборна

В умовах війни питання соборності – це насамперед питання окупованих територій та діаспори.

Черговою проголошеною ціллю т.зв. «СВО» є окупація України та легалізація такої окупації на міжнародному рівні. Оскільки окупувати Україну росія не спроможна і вже п’ятий рік б’ється головою об мури укріплень Донбасу, тож «довольствується» включенням українського Криму та чотирьох областей до власної конституції, та намаганням це закріпити ще й в гіпотетичних «домовленостях».

А відтак, Україна не йде, і за жодних обставин не повинна йти на перегляд власних державних кордонів. В умовах постмодерного світового порядку, де «не все так однозначно», будь яка поступка легітимізуватиме наступні зазіхання.

Навпаки, як пропонувалося нами, у вже далекому 2018 році, у зборовому матеріалі XIV Великого Збору ОУН «Стратегія УССД. Порядок денний» має визначатися підвищена дипломатична, економічна та культурна увага до етнографічних земель, які опинилися поза межами державного кордону України. Така функціональна спрямованість держави має бути закріплена на конституційному рівні шляхом розширення статті 12 Конституції України новелою про те, що Україна дбає про задоволення національно-культурних, мовних та інших потреб українців, зокрема тих, які мешкають на територіях, які входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Кубанської Народної Республіки, Далекосхідної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Карпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Ми маємо конституційно застовпити національний інтерес до наших земель, які на сьогодні юридично не входять до складу Української держави, але етнічно, історично та культурно є українськими.

Що стосується питання окупованих, починаючи з 2014 року, українських територій, тут вбачаємо доцільними наступні заходи:

• системна робота з вимушено переміщеними особами з окупованих земель. Це означає, що відповідні структури мають сприяти переміщеним українцям в реінтеграції до нових місць замешкання. Що, в свою чергу, вимагає з одного боку підтримку патріотичних громадських ініціатив (а таких вихідці з Криму, Півдня чи Донбасу проявляють чимало), а з іншого – роботу контррозвідувальних органів щодо виявлення та знешкодження інфільтрованих російських агентів та «п’ятої колони» (таких, на жаль, чимало теж);

• системна інформаційна та пропагандивна робота з мешканцями окупованих територій. Створення альтернативного інформаційного поля через доступні окупованим українцям соціальні мережі та інші канали поширення інформації. Активне залучення до цієї діяльності громадських активістів та військовослужбовців, які є вихідцями з окупованих земель;

• наявність стратегічного та тактичного плану з деокупації та реінтеграції звільнених українських територій. Який, в свою чергу, має передбачати очищення від колаборантів, психологічну реабілітацію місцевого населення, акцент на гуманітарній політиці, відновленні інфраструктури та економічній підтримці.

Ми живемо в час «чорних лебедів», тому маємо бути приготовані. Приготовані діяти вчасно, зрозуміло, швидко. Зрадники мають бути покарані, наші підпільники винагородженні, вимушено переміщені особи повертаються додому, а відновлена українська влада належним чином виконує поставлені завдання.

І, нарешті, питання української діаспори. З позицій ідеології українського націоналізму діаспора – це не «зовнішня спільнота», а продовження української нації в глобальному просторі.

Віддаємо глибоку шану та повагу діаспорі, яка понад 70 років зберігала, плекала українську ідентичність навіть тоді, коли вона була придушена у Совєцькому Союзі, захищала, представляла та стверджувала ідею української державності, навіть тоді, коли Україна була окупована.

Ця війна викинула мільйони біженців поза межі України. Нажаль, не всі вони повернуться в Україну. Вагомий відсоток пустить коріння на нових місцях. Важливим питанням постає їх включення в українське життя, підтримання їх проактивної позиції в країнах замешкання. Українська держава та організована українська діаспора мають перетворити їх на вагомий фактор впливу та лобізму українського інтересу.

Попри значні успіхи, робота з діаспорою лишається фрагментарною та несистемною.

До основних проблем слід віднести відсутність єдиної державної стратегії, брак довгострокового планування, орієнтацію на «кризове реагування», а не розвиток, дублювання функцій між відомствами, слабку координацію між громадами, між громадами і дипломатичними установами, залежність від особистої ініціативи окремих дипломатів.

У багатьох випадках діаспорні ініціативи розвивалися незалежно від держави, а не в партнерстві з нею. Це знижувало ефективність використання ресурсів і створювало інформаційні розриви.

Умови війни посилили запит на національну самоідентифікацію. Діаспорні школи та культурні центри стали ключовими інститутами її підтримки.

Проте державне фінансування цих структур залишається обмеженим. Більшість програм функціонують завдяки ентузіазму громади. З позицій Соборної Держави така ситуація є стратегічно небезпечною.

А відтак на інституційному рівні давно перезріло питання створення окремого центрального органу виконавчої влади у справах закордонних українців, який має спрямовуватися та координуватися Міністерством закордонних справ України.

Діаспора має бути інтегрованою у стратегічне планування безпеки та розвитку Української держави і як інструмент глобального впливу, і як партнер водночас.

Форма буття – Держава

По завершенні аналізу предикатів в концепції УССД звернемося до дому буття нації – категорії «держава» та її осмислення в умовах сучасної екзистенційної війни.

Сучасна українська держава формується в умовах тотальної війни, де питання виживання нації має абсолютний пріоритет. Для України війна стала не тимчасовою кризою, а довгостроковим фактором розвитку.

У межах концепції УССД держава розглядається не як нейтральний адміністративний механізм, а як організований інструмент захисту, мобілізації та розвитку нації. Її легітимність ґрунтується передусім на здатності гарантувати безпеку, суверенітет і майбутнє нації.

Відповідно, українська держава повинна бути сильною, ідейно вмотивованою та стратегічно керованою.

Форма правління: сильна республіка національної солідарності

Згідно Конституції України наша держава є парламентсько-президентською республікою. Позаяк в умовах воєнного стану зміна Конституції неможлива, така форма правління є актуальною в осяжній перспективі. Специфікою поточного скликання Парламенту є наявність монокоаліції, та відповідно монокоаліційного уряду. При всіх вадах такого режиму (відсутність сильної дієвої опозиції, яка має контролювати уряд більшості), в умовах війни він має свій позитив – можливість запровадження позапартійного технократичного уряду, який здатний здійснювати централізоване стратегічне керівництво та має нести персональну відповідальність за свої дії.

Лишилося набратися політичної волі та створити такий уряд.

Безумовно потрібне існування системи стримувань, противаг і контролю гілок влади. Специфікою українського контексту є те, що в умовах поточного паралічу Верховного та Конституційного судів, на себе таку функцію перебрало Національне антикорупційне бюро. Не можу стверджувати, що це нормальна ситуація, але наразі вона єдина, яка показує свою дієвість.

Ще однією особливістю формування владного кадрового складу є залучення успішних та авторитетних військових – фахівців у протидії російській агресії.

Останнім часом активізувалася робота з розробки законодавства про повоєнні вибори. Критично оцінюю їх проведення у час війни, та не будемо прогнозувати дату настання повоєнного часу, доки існує росія.

Разом з тим, вважаю, що майбутнє виборче законодавство має містити наступні новели:

– ураження ухилянтів у виборчих правах;

– ураження у виборчих правах осіб чоловічої статі, що знаходяться за кордоном, та не встали на військовий облік у дипломатичних установах;

– непроведення виборів на деокупованих територіях до завершення санаційних заходів від 5 до 15 років після завершення бойових дій;

– заборона електронного голосування.

Політичний режим: мобілізаційна демократія

Концепція УССД навіть в умовах тотальної війни не відкидає демократію, але розглядає її як інструмент служіння нації, а не самоціль.

В умовах війни нам потрібна мобілізаційна демократія, яка має сполучати права і свободи громадян з дисципліною та пріоритетом оборони.

Мобілізаційна демократія формує модель солідарної відповідальності, де громадянин є не лише споживачем послуг, а є дієвим учасником державного проєкту. Як зазначав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет: «…якби нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б і не став захищати батьківщину у випадку нападу… Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації… Саме тому, а не внаслідок того, що ми розмовляємо однією мовою або маємо спільне минуле. Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо наш завтрашній день».

Разом з цим, маємо розуміти, що в концепції УССД мобілізаційна демократія не є кінцевою моделлю. Як зауважує Микола Сціборський, ідеологія рішає при визначенні конкретного змісту програми нашого руху, але не є нею самою. Бо коли ідеологія є для нас незмінним законом, то програма – тільки пристосованою до цього закону доцільністю; вона змінлива по самій своїй матеріальній природі й тому не може бути догматизована. Бо програма – це конкретизація певних соціально-політичних ідей. Але самі ці ідеї та їх матеріалізовані вияви в житті, в історичному процесі перебувають у постійному русі; вони народжуються – створюючи нові устроєві форми, потім зникають – уступаючи місце другим.

Відтак мобілізаційна демократія необхідна у війні, але вона тимчасова за природою. Її стратегічна мета – підготувати умови для зрілої національної демократії після перемоги.

А перемогою буде усунення причини, яка принесла війну на нашу землю. І причина одна – факт існування росії.

Л.Ш.