Віктор Ягун
26 липня 2026 року путін зробив заяву, яку в Україні не мають права сприймати як черговий набір псевдоісторичних фантазій російського диктатора.
Під час зустрічі з російськими військовими моряками він заявив, що Україна нібито рано чи пізно втратить свої західні області, які мають “повернутися” до Польщі, Угорщини та Румунії. Одночасно путін назвав росію єдиним гарантом української територіальної цілісності та звинуватив Київ у тому, що той нібито сам зробив москву ворогом і офіційно оголосив росіян “нетитульною нацією”.
Це не випадкова обмовка і не чергова лекція з альтернативної історії. Перед нами стислий виклад російської державної доктрини щодо України.
Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб’єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.
Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.
Перша — представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.
Друга — перекласти відповідальність за російську агресію на саму Україну та Захід.
Третя — заперечити державотворчу роль української нації, підмінивши її концепцією “єдиного російського народу”.
Ця схема не виникла вчора. У статті путіна про “історичну єдність” росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність — історичною помилкою, а територія України — результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.
Отже, нинішня заява — це не нова політика, а подальший розвиток уже сформованої імперської доктрини. Кремль свідомо підмінює право історією, а історію — вибірковимнабором зручних для нього дат.
Заява про західні області має і цілком практичну мету. Кремль намагається посіяти недовіру між Україною та її сусідами, нав’язати українському суспільству страх перед Польщею, Румунією й Угорщиною, а також підштовхнути частину європейської аудиторії до територіального реваншизму.
Саме тому не варто допомагати російській інформаційній операції, бездоказово приписуючи цим державам плани захоплення української території. Суперечності з окремими урядами, політичними силами чи регіональними елітами необхідно відокремлювати від офіційних міжнародних зобов’язань відповідних держав.
Особливо цинічною є теза путіна про росію як нібито єдиного гаранта територіальної цілісності України.
Насправді росія була не власником української державності й не її одноосібним гарантом, а лише однією з держав, які письмово зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України.
У Будапештському меморандумі 1994 року відповідні зобов’язання взяли на себе росія, Сполучені Штати Америки та Велика Британія. Вони також зобов’язалися утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.
росія не “гарантувала” існування України як власного підлеглого утворення. Вона офіційно визнала її суверенітет, незалежність і кордони, а потім порушила власні міжнародні зобов’язання.
У 2014 році росія окупувала Крим і розпочала збройну агресію на Донбасі. У 2022 році вона перейшла до повномасштабного вторгнення. Генеральна Асамблея ООН офіційно кваліфікувала ці дії як агресію проти України та вимагала від росії негайно, повністю й безумовно вивести війська з української території.
Твердження про те, що росія лише “відповідала” на дії України та Заходу, є класичною інверсією відповідальності. Агресор намагається перевести себе в категорію жертви, а жертву — зробити винною у нападі на неї.
Цей прийом потрібний кремлю не лише для внутрішньої російської аудиторії. Він створює майбутню аргументаційну базу для виправдання будь-якого нового насильства: якщо росія завжди нібито “обороняється”, то будь-яка її ракета, окупація чи анексія наперед оголошується вимушеною реакцією.
Окремої уваги потребує заява путіна про те, що Україна нібито офіційно оголосила росіян “нетитульною нацією”.
Такої правової категорії у чинному українському законодавстві немає. Ролте, кремлю, однак, потрібна зовсім інша конструкція. Він намагається довести, що присутність етнічних росіян або російськомовних громадян на території іншої держави автоматично створює для москви право політичного контролю над цією державою.
Це класичний імперський принцип: де є російська мова, там нібито виникають російські “історичні права”.
Таку логіку необхідно відкидати повністю. Мова спілкування, етнічне походження або родинні зв’язки з росією не створюють для кремля жодного права на українську територію, українських громадян чи українську державну політику.
Було б юридично неточно стверджувати, що кожен російський воєнний крок спрямований винятково на фізичне знищення кожного українця. Подібне узагальнення потребувало б окремого судового доказування щодо конкретних дій, виконавців і намірів.
Однак наявних фактів цілком достатньо для іншого стратегічного висновку: російська держава послідовно намагається ліквідувати українців як окрему політичну, історичну та культурну спільноту на територіях, які вона контролює.
Це відбувається не лише у виступах путіна.
На окупованих територіях російська влада примушує дітей навчатися за російськими програмами, переслідує родини, які продовжують українську онлайн-освіту, витісняє українську мову зі шкільного навчання, запроваджує ідеологічні та мілітаризовані дисципліни.
За російськими офіційними даними, протягом 2025 року через організовані нею табори пройшли 85 тисяч дітей з окупованих територій України.
Моніторингова місія ООН зафіксувала придушення української мови, заміну українських написів російськими, вилучення або знищення об’єктів української культурної спадщини, блокування українських сайтів та переслідування людей за використання української символіки, виконання патріотичних пісень і вшанування пам’яті жертв Голодомору.
В окремих російських документах прояви української ідентичності безпосередньо віднесені до “екстремістської” діяльності.
Це вже не просто пропаганда. Це адміністративно організована русифікація.
Її завдання — змінити мову, освіту, історичну пам’ять, культурне середовище та самоідентифікацію населення. Особлива ставка робиться на дітей, оскільки контроль над наступним поколінням дає окупантові можливість закріпити результати захоплення навіть після завершення активних бойових дій.
Отже, війна ведеться не лише за територію.
Територія потрібна кремлю разом із населенням, яке має бути позбавлене української політичної та культурної ідентичності.
Саме тому окупація супроводжується заміною законів, паспортів, освіти, засобів масової інформації, історичних дат, топоніміки та державної символіки. росія прагне не просто контролювати українців, а перетворити їх на населення так званого “російського історичного простору”.
Якою має бути відповідь України? Нашій державі потрібен Національний центр стратегічних наративів і комунікацій — не як черговий департамент, пресслужба чи майданчик для обслуговування рейтингу чинної влади.
Це має бути постійний міжвідомчий механізм державного рівня з чіткими повноваженнями, доступом до необхідної інформації, професійними кадрами, стабільним фінансуванням та захистом від кадрових змін після кожної політичної перестановки.
Кремль веде війну проти української державності десятиліттями.
Україна не може протиставляти цьому ситуативну медійну кампанію, імпровізацію окремих радників або черговий телевізійний марафон.
Нам потрібна держава, яка здатна не лише захищати територію, а й аргументовано пояснювати світові, чому ця територія є українською; не лише навчати дітей, а й формувати розуміння, до якої історичної та політичної спільноти вони належать; не лише спростовувати чужі міфи, а й створювати власну переконливу картину України.
Заява путіна — це попередження. росія не погодилася з існуванням незалежної України і не відмовилася від наміру перетворити її на контрольовану територію без власного історичного голосу.
Тому протистояння триватиме не лише на полі бою.
Сили оборони захищають державний кордон. Дипломатія захищає міжнародну суб’єктність. Освіта, культура, історична пам’ять і стратегічні комунікації захищають тяглість самої нації.
Без останнього навіть перемога на фронті може виявитися неповною.
Україна повинна чітко знати, ким вона є. Повинна вміти пояснювати це власним громадянам і світові. І повинна бути готовою захищати не лише землю, а й український сенс цієї землі.
