Лев Е. Добрянський: Традиційний тиждень поневолених народів: червоний кошмар, надія свободи

Слово упорядника

Традиційно третій тиждень липня вільний світ у шістдесят шосте відзначатиме Тиждень поневолених народів. Його схвалення Конґресом США Публічним законом 86-90 не був випадковим заходом. Це результат фундаментальної законодавчої перемоги 17 липня 1959 року, коли Конґрес США ухвалив Спільну резолюцію (Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution). Цей документ, головним ідеологом якого був професор Лев Добрянський, став юридичним визнанням того, що СРСР не є монолітною «Росією», а є «тюрмою народів», яка утримує силою Україну, країни Балтії, Польщу, Угорщину, Чехословаччину та інші поневолені нації. Резолюція закликала Президента США щорічно видавати проголошення (прокламації) щодо цього тижня доти, доки не буде досягнуто свободи для всіх цих народів.

Ця законодавча перемога не далася легко. Американська зовнішня політика у ХХ столітті пройшла шлях від ізоляціонізму до розуміння своєї провідної ролі зі світовим комунізмом. Саме комунізмом, але не імперською Росією. Здавалося, це є самоочевидною річчю, що комунізм – це лише чергова фаза і форма московського імперіалізму, але не це довго не було й, визнаємо чесно, не є константою для північноамериканської дипломатії.

Як зазначає В. Головченко¹ із початком холодної війни підходи США до українського питання, як і раніше, визначались ситуативністю: воно тлумачилось не крізь призму існування в центрі Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду можливих ускладнень у глобальних міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках із Кремлем та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Білий Дім ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Аналітика, якою забезпечували Уряд США виходила з радянологічного підходу, де через цілком логічне ототожнення СРСР та Росії, ставився знак рівняння і між «радянським народом» та «російським народом». Такому невиразному вектору зовнішньої політики сприяла і проросійська «ліберальна» п’ята колона, яка маючи доступ до академічних кафедр та радіоефірів, воліла говорити про «поневолених більшовиками росіян», а не про поневолені москвою народи.

Радяноцентричний підхід американських адміністрацій вдалося надламати (про злам не йдеться й донині) завдяки проактивній позиції Українського Конґресового комітету Америки (УККА). З 1949 р. УККА ввів у обіг практику направлення делегатів на національні конференції республіканців і демократів. А вже у 1959 році віце-президентом Республіканського програмового комітету з питань національної безпеки та миру став багатолітній президент УККА, професор економіки Джорджтаунського університету Лев Добрянський².

Саме його невтомна праця, зокрема й на позиції радника Президента США Д.Ейзенхавера, і призвела до прийняття закону. В червні 1959 року Л. Добрянський передав підготовлений ним законопроект (у вигляді резолюції) про поневолені нації сенаторові-демократу від штату Іллінойс П. Дуґласу і сенаторові-республіканцю від штату Нью-Йорк – Дж. Джавитсу. Резолюція майже одностайно була ухвалена обома палатами Конґресу, а після підписання 17 липня 1959 pоку Президентом США Д. Ейзенхауером вона стала Громадським законом 86-90 про щорічне відзначення «тижня 46 поневолених націй» в третій тиждень липня (Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution)³.

Саме в ухваленні цієї резолюції Конґресу ми бачимо фундаментальний злам у світогляді американського істеблішменту. Це не просто декларативний акт — це переосмислення самої природи протистояння в холодній війні, де неросійські народи перестають бути лише пасивним об’єктом, а постають як самостійні, стратегічно вагомі чинники глобального порядку. Визнавши ці народи заручниками російського комуністичного режиму, офіційний Вашингтон на найвищому виконавчому рівні фактично легітимізував їхню боротьбу за визволення.

Цей закон став безпрецедентним тріумфом української політичної думки в еміграції. Вперше українська діаспора, завдяки послідовній і фаховій роботі своїх представників, зуміла досягнути результативного впливу на доктринальну зміну американської зовнішньої політики. Україна переставала бути “білою плямою” на карті інтересів США, перетворюючись на дієвий інструмент: відтепер глобальні політики формуються не лише в кабінетах великих держав, а й за активного інтелектуального та політичного залучення тих, хто прагне вибороти власну державність. «Тиждень поневолених народів» для Кремля, словами Лева Добрянського був «червоним нічним жахіттям»: Хрущов та його наступники лютували, адже ця резолюція підривала їхній головний міф про «добровільний союз» та «визволення трудящих».

Впродовж десятиліть «Тиждень поневолених народів» був чимось набагато більшим за протокольний захід. Це був рух. У рамках тижня проводилися масові мітинги у Вашингтоні та інших великих містах, молебні у церквах за звільнення поневолених, академічні симпозіуми в університетах, де викривалися механізми радянського колоніалізму, та постійні кампанії лобіювання в Конґресі. Антибільшовицький блок народів (АБН) відігравав тут ключову роль, об’єднуючи діаспори поневолених націй у єдиний фронт. Ці акції демонстрували, що вільний світ пам’ятає про своїх братів за «залізною завісою» і не визнає законності комуністичного панування.

Як ми зазначили, Public Law 86-90 зобов’язує президентів США в Тиждень поневолених народів видавати прокламації про поневолені народи до їх остаточного звільнення. Першим був Дуайт Ейзенхауер. Кожен наступний Президент продовжував щороку видавати ці документи, роблячи їх частиною офіційної американської політики. Рональд Рейган, який правильно розумів мову сили, надав цим проголошенням нового звучання, використовуючи їх для ідеологічного тиску на «Імперію зла». Ця традиція не перервалася і в XXI столітті. Сучасні Президенти США, продовжують підтримувати цю інституційну практику, хоча часто вони перетворюються на формальність, позбавлену того бойового духу, який закладав Лев Добрянський.

Цей дух добре представлений у його статті «Традиційний тиждень поневолених народів: червоний кошмар, надія свободи», яку можна вважати як аналітичний підсумок семирічного досвіду застосування Public Law 86-90. Але разом і з тим, його стаття була спробою розбудити західний світ від «солодких снів» про розрядку та мирне співіснування з агресором, який не знає інших правил, окрім права сили. Добрянський попереджав: «стримування» (containment) — це лінія Мажино, яка не зупиняє експансію, а лише дає агресору час для перегрупування. На жаль, сучасна зовнішня політика США часто страждає від тієї ж недуги — страху перед «ескалацією» та дестабілізацією Росії. Ми знову бачимо спроби «будувати мости» з режимом, який будує табори для поневолених народів. Коли Україна бореться не лише за свою землю, а за право існування як нації, західні столиці часто відповідають обережністю, яка лише заохочує агресора.

Тому ця стаття не про минуле, вона про нас і сучасний стан. У часи, коли світовий порядок знову хитається під тиском імперського реваншизму, інтелектуальна спадщина професора Льва Добрянського — архітектора американської політики стосовно поневолених націй — набуває значення не просто історичного документа, а стратегічного компаса.

Як зазначав Добрянський, свобода не є дарунком, вона — результат виснажливої боротьби. Сьогодні, коли «тюрму народів» знову намагаються «стабілізувати» за рахунок життя українців, ми повинні повернутися до концепції активної політики визволення. Це не просто наш обов’язок перед нащадками — це єдиний спосіб забезпечити безпеку для всього вільного світу.

Віце-президент АБН, керівник Університету вільних народів

Леонтій Шипілов

Замішання, хибне мислення та повторення старих помилок домінують на сучасній арені в Сполучених Штатах і, як наслідок, у більшій частині Вільного світу. Ці панівні тенденції є частково логічними наслідками блискучого маневру, здійсненого Москвою в останнє десятиліття під оманливим прапором «мирного співіснування». Практична суть цього надзвичайно успішного маневру полягала в тому, щоб продовжувати розбудовувати та зміцнювати імперію зсередини, водночас використовуючи всі можливі сили для підриву ворога ззовні. Функціонери московського Агітпропу мають вагомі причини зловтішатися з отриманих результатів і, безсумнівно, розраховують на ще більш феноменальні успіхи в найближчому майбутньому.

Нікому не потрібний безлад у В’єтнамі, розкол у НАТО, самопаралізуючі абсурдні розмови про «зухвалу силу» (arrogant power), «ескалацію» та знову ж таки «стримування», невпинне загальне проникнення «червоних» в Азію, на Близький Схід, в Африку та Латинську Америку, постійне розм’якшення нашого власного політичного організму щодо комунізму, а також підступне погіршення нашої національної волі до цілковитої перемоги — чи то у військовому, чи то в психолого-політичному плані — є лише деякими свідченнями цієї нової моделі замішання та старих помилок. Нинішнє прагнення до легкої торгівлі з Червоною імперією є ще одним підтвердженням цього — наче уроки торгівлі США з країнами Осі напередодні Другої світової війни ніколи й не вивчалися.

Ілюзії, які ми самі ж плекаємо щодо «національної незалежності» так званих сателітів у Центральній Європі, «випаровування Холодної війни», вибухонебезпечного за своєю суттю протистояння між Пекіном і Москвою, а також поширення в імперії орієнтованого на мир «капіталізму» — усе це вже мало свої чіткі прецеденти в ілюзіях 30-х років, коли природа сучасного імперіально-колоніального тоталітаризму вислизала від розуміння того покоління.

Те, що впродовж усіх цих років залишалося головною метою тоталітарного Червоного Синдикату — це поступове зростання байдужості Вільного світу до справжнього визволення та незалежності поневолених народів, до самих пригноблених народів на противагу червоним державам, підконтрольним тоталітарним комуністичним партіям. Величезні переваги досягнення цього мають бути очевидними: легша консолідація імперії, міцніша позиція для успіхів у Холодній війні у Вільному світі, а також моральне та політичне руйнування демократій Вільного світу. Ця «червона» мета, яку поділяють усі учасники синдикату, є вирішальною та невіддільною частиною червоної психолого-політичної війни, яку Брежнєв у своїй доповіді на XXIII з’їзді партії в березні минулого року назвав головною, неперевершеною зброєю, якою володіє «політична армія революціонерів для класової боротьби»⁴. Потужний акцент, зроблений на з’їзді на «великому, складному мистецтві» у «керівництві класовою боротьбою» — під чим мається на увазі імперсько-колоніальне мистецтво психолого-політичної війни — безпомилково вказує на те, чого нам слід очікувати в наступні роки.

Одним із найголовніших пріоритетів у червоній психолого-політичній війні є пониження статусу та остаточна ліквідація Тижня поневолених народів. Це було очевидно ще з 1959 року, і, на жаль, дехто в нашій країні намагався допомогти Москві та синдикату в реалізації цієї мети. Один із головних елементів, на якому вони сподіваються зіграти, — це тривале незнання американцями багатьох поневолених народів у Червоній імперії, зокрема в СРСР. Інший елемент — це значення цього Тижня в поточній боротьбі, що вимірюється насамперед їхньою власною реакцією. Величезна кількість доказів, зібраних із 1959 року, чітко показує, що Тиждень поневолених народів є гострим шипом для червоних тоталітаристів та їхніх зусиль із розширення Червоної імперії переважно за допомогою мистецтва психолого-політичної війни. Як і в багатьох інших випадках, вони покладаються на апатію, відволікання уваги, байдужість, невігластво та навіть на «освічену дурість», щоб ті виконали роботу замість них.

Азбука Тижня Поневолених Народів

Коли автор у червні 1959 року писав Резолюцію про Тиждень поневолених народів, він і гадки не мав, якою мірою елементи непорозуміння та культурного невігластва можуть сприяти цілям Москви. Блискучим прикладом цього була редакційна стаття в одній із вашингтонських газет, яку автор негайно спростував⁵. У 1964 році ще одна редакційна атака проти поневолених народів у тому самому органі викликала захват і похвалу в Москві⁶. Щоб виявити джерела дезінформації та введення в оману серед нас і водночас запобігти червоним маніпуляціям такими хибними думками, для кожного американця вкрай важливо ознайомитися з азбукою Тижня поневолених народів.

Тиждень щороку спонсорується Національним комітетом тижня поневолених народів (NCNC) зі штаб-квартирою за адресою: Коннектикут авеню, 1028, Northwest, Вашингтон, округ Колумбія. Вельмишановний Герберт К. Гувер був почесним головою Комітету з 1960 по 1964 рік; пан Джордж Міні, президент АФТ-КВП (AFL-CIO), обіймає цю посаду з 1965 року. Понад третина членів Палати представників і майже третина Сенату США є членами NCNC. Щороку половина губернаторів видають проголошення про Тиждень поневолених народів, так само як і кожен мер у кожному з наших найбільших міст.

NCNC підтримується за рахунок добровільних внесків приватних осіб та організацій. Його діяльність головним чином фінансується місцевими комітетами поневолених народів, які діють від Бостона до Маямі та від Вашингтона, округ Колумбія, до Сан-Франциско. Майже в кожному великому місті є комітет, який складається з громадян, котрі чудово обізнані з азами (ABC) цього Тижня. За останні кілька років рух поширився за кордон, тож тепер урочисті заходи проводяться у Вільному Китаї (Тайвані), Західній Німеччині, Туреччині та Швеції. Значна частина цього невпинного зростання регулярно відзначається в Конґресі США, який законодавчно закріпив цей Тиждень у 1959 році.

Резолюція про Тиждень Поневолених Народів

Часто викликає подив те, що деякі коментатори, які пишуть про цей Тиждень, усім своїм виглядом демонструють, що ніколи не читали саму резолюцію та закон, на якому вона ґрунтується. Наприклад, один автор пише таке: «Коли я був у Москві під час жовтневого з’їзду партії, Хрущов знову люто засудив невинну Резолюцю про Тиждень поневолених народів, яку Конґрес ухвалює щороку, щоб залучити голоси меншин»⁷. Як я зазначав в іншій статті, цей коментар є «перлиною з фактів, нелогичності та вигадок»⁸. Факт — це люте засудження з боку росіянина; нелогічність — припущена «невинність» резолюції; вигадка — те, що Конґрес ухвалює її щороку задля голосів меншин. Отже, щоб побачити, як автори можуть вводити в оману, прочитайте резолюцію, яка є Публічним законом 86-90, одним із фундаментальних основ (ABC):

Резолюція про поневолені народи

Оскільки велич Сполучених Штатів значною мірою зумовлена тим, що вони змогли через демократичний процес досягти гармонійної національної єдності свого народу, попри те, що вони походять із найрізноманітніших расових, релігійних та етнічних середовищ; і — оскільки це гармонійне об’єднання різноманітних елементів нашого вільного суспільства привело народ Сполучених Штатів до глибокого розуміння та співчуття до прагнень народів у всьому світі, а також до визнання природної взаємозалежності народів і націй світу; і

Оскільки поневолення значної частини населення світу комуністичним імперіалізмом перетворює на насмішку ідею мирного співіснування між націями та завдає шкоди природним зв’язкам взаєморозуміння між народом Сполучених Штатів та іншими народами; і

Оскільки з 1918 року імперіалістична та агресивна політика російського комунізму призвела до створення величезної імперії, яка становить пряму загрозу безпеці Сполучених Штатів і всіх вільних народів світу; і

Оскільки імперіалістична політика Комуністичної Росії через пряму та непряму агресію призвела до підкорення національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України, Чехословаччини, Латвії, Естонії, Білорусі (White Ruthenia), Румунії, Східної Німеччини, Болгарії, Материкового Китаю, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Північної Кореї, Албанії, Ідель-Уралу, Тибету, Козакії, Туркестану, Північного В’єтнаму та інших; і

Оскільки ці занурені в неволю нації дивляться на Сполучені Штати як на цитадель людської свободи, очікуючи лідерства у справі свого визволення та незалежності, а також у відновленні можливості втішатися своїми християнськими, юдейськими, мусульманськими, буддистськими чи іншими релігійними свободами та індивідуальними правами; і

Оскільки для національної безпеки Сполучених Штатів життєво важливо, щоб прагнення до волі та незалежності з боку народів завойованих націй неухильно підтримувалося; і

Оскільки прагнення до волі та незалежності з боку переважної більшості людей цих поневолених націй є потужним стримуючим фактором для війни та однією з найкращих надій на справедливий і тривалий мир; і

Оскільки є цілком доречним, щоб ми чітко продемонстрували таким народам за допомогою відповідних та офіційних засобів історичний факт того, що народ Сполучених Штатів поділяє їхні прагнення щодо відновлення їхньої свободи та незалежності.

Тому тепер Сенат і Палата представників Сполучених Штатів Америки, зібрані в Конґресі, постановляють, що Президент Сполучених Штатів уповноважується і закликається видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року як «Тиждень поневолених народів», і запросити народ Сполучених Штатів відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами.

Президент також уповноважується і закликається видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу.

Поневолені нації: хто наступний?

Читач помітить, що у своєму п’ятому абзаці резолюція містить відкрите положення щодо переліку поневолених націй. У 1959 році, після року суперечок із деякими членами Палати представників, яким першим було надано можливість розглянути цей захід, автор визнав за необхідне вставити слова «та інших», щоб передбачити появу нових поневолених націй, таких як Куба в 1960 році, та щоб поступово ознайомити багато верств нашої громадськості з деякими старими [націями]. Тут також довелося боротися із силою впертих і вузьких упереджень.

Перспектива — це та якість, якої зазвичай бракує в мисленні тих, хто проводить міфічні розрізнення між «ситими» та «голодними» комуністами, «ліберальними» та «доктринерськими» комуністами, а також «незалежними» та «підконтрольними Радам» червоними державами. Подібні розрізнення вигадували й у 30-х роках щодо імперсько-колоніальних тоталітаристів, які розбудували безпрецедентну імперію за менш ніж п’ятдесят років і з разюче меншими ресурсами; це також вказує на убогість зовнішньої політики США, яка в цьому столітті припустилася двох колосальних політичних помилок (сприяючи зміцненню могутності Радянсько-Російської імперії як після Першої світової війни, так і під час Другої світової війни) і зараз перебуває на межі здійснення ще однієї — з планами торгівлі між Сходом і Заходом, Консульською конвенцією та іншими короткозорими заходами.

Немає нічого кращого за успіх, і цей список є переліком червоних успіхів, насамперед у психолого-політичній війні. За умови збереження такого ж курсу зовнішньої політики США та жалюгідної відсутності підготовки до психолого-політичної війни, цей список приречений на розширення. Прочитайте його уважно і поміркуйте:

Поневолені нації — хто наступний?

Країна та народ	Рік встановлення комуністичного панування
Вірменія	1920
Азербайджан	1920
Білорусь (Byelorussia)	1920
Козакія	1920
Грузія	1920
Ідель-Урал	1920
Північний Кавказ	1920
Україна	1920
Далекосхідна Республіка	1922
Туркестан	1922
Монгольська Народна Республіка	1924
Естонія	1940
Латвія	1940
Литва	1940
Албанія	1946
Болгарія	1946
Сербія, Хорватія, Словенія тощо в Югославії	1946
Польща	1947
Румунія	1947
Чехословаччина	1948
Північна Корея	1948
Угорщина	1949
Східна Німеччина	1949
Материковий Китай	1949
Тибет	1951
Північний В’єтнам	1954
Куба	1960

Типові реакції «червоних»

Надзвичайно важливою частиною азбуки Тижня поневолених народів є три «Р» — типові реакції «червоних» (representative Red reactions) на цей Тиждень. Накопичені з липня 1959 року, вони могли б заповнити кілька томів. Незалежно від того, чи це Хрущови, Мао, Гомулки, Тіто, Кастро чи будь-які інші запеклі чи мирні члени Синдикату, червоні тоталітаристи верещать від списку поневолених народів і лайливо засуджують цей Тиждень. Немає жодної таємниці в тому, чому вони так реагують. Він, наче дзеркало, відображає їхнє жалюгідне минуле, їхнє обманливе теперішнє — і, можливо, їхнє приречене майбутнє. Завоювання, терор, тиранія, геноцид, тоталітарне гноблення, операції Холодної війни, СРСР як «імперія в імперії» (imperium in imperio), нелегітимність, імперіалізм-колоніалізм, філософське шахрайство та багато іншого віддзеркалюються в ньому.

Наведені нижче приклади, вибрані навмання, навряд чи потребують коментарів:

«Ця резолюція смердить». (Потім, за словами віцепрезидента Ніксона, «він розтлумачив, що мав на увазі, за допомогою грубих нецензурних слів»)⁹.

Вона являє собою «істеричну кампанію дрібних провокацій, яка доводить, що охоплені панікою монополісти втрачають здатність контролювати власні дії»¹⁰.

«Резолюція є новою американською провокацією та ворожим актом»¹¹.

«Я б не говорив усієї правди, якби не сказав, що прийняття цієї злощасної резолюції було сприйняте радянським народом як акт провокації»¹².

«Візьмемо, наприклад, гідне жалю рішення американського Конґресу провести так званий “Тиждень поневолених народів” і молитися за їхнє визволення. У цьому випадку використовувалися інші слова, ніж “відкидання” (rolling back), але суть залишилася тією ж — той самий заклик до втручання в чужі справи»¹³.

«Коли в липні цього року американські сенатори офіційно проливали крокодилячі сльози над поневоленими народами, вони не забули поплакати й за Україною… Схоже, що український народ є поневоленим»¹⁴.

Червоне видання, серпень 1960 р.

«Деякі члени Конґресу США, які, очевидно, не надто зайняті державними справами, виголошують “зворушливі” промови, використовуючи одну й ту саму розмножену на мімеографі шпаргалку щодо так званого “тижня поневолених народів”…»¹⁵.

Микола В. Підгорний, ООН, жовтень 1960 р.

«Зовсім не випадково, що цього разу фарс, представлений “Тижнем поневолених народів”, збігся з галасом, піднятим американською пропагандою навколо питання Західного Берліна»¹⁶.

(Хрущов знову засудив цей Тиждень на з’їзді Комуністичної партії в жовтні 1961 року). Москва, 1961 р.

«Все прогресивне людство зустріло звістку про так званий “Тиждень поневолених народів” із почуттям гніву та обурення. З піною біля рота імперіалістичні хижаки наполягають на фантастичній ідеї відновлення капіталістичного ладу на землях країн народної демократії та радянських соціалістичних республік»¹⁷.

«Радянська Україна», липень 1961 р.

«Американці, які вигадали “Тиждень поневолених народів”, схожі на тих пресловутих злодіїв, які кричать “Ловіть злодія!”, тоді як самі живуть за рахунок експлуатованих мас у багатьох країнах світу»¹⁸.

Петро Панч, поет, СРСР, серпень 1961 р.

«На основі “тижнів”, проведених у минулому, ми вже знаємо, що являють собою ці відповідні церемонії — нестримний антирадянський та антикомуністичний наклеп… Так, лише завдяки американським багнетам гнобителі свободи та кровожерливі диктатори утримуються при владі в низці країн Латиноамериканського континенту та Південно-Східної Азії»¹⁹.

Москва, 1962 р.

(У 1962 році радянсько-російські імперіалісти-колонізатори здобули перемогу, домігшись від ЮНЕСКО публікації скандальної та шахрайської праці «Рівноправність рас і національностей в СРСР» / Equality of Rights Between Races and Nationalities in the USSR).

«Чи не пора вже припинити “Тиждень поневолених народів” у Сполучених Штатах? Це така ж дохла конячка, як і “угорське питання”»²⁰.

Москва, січень 1963 р.

«Президент Сполучених Штатів, втративши почуття реальності, оголосив “тиждень поневолених народів” і намагається відвернути увагу від боротьби негрів за своє визволення».

«Правда», Москва, 8 липня 1963 р.

«Кеннеді — це третьосортний клоун, який проголошує Тиждень поневолених народів, що є мерзенною тваринною кампанією керівних кіл США».

Радіо Пхеньяна, Північна Корея, 10 липня 1963 р.

«З кожним роком “Тиждень поневолених народів” стає обузою. Безглузде становище, в якому опинилися вашингтонські законодавці та правителі, стає очевидним навіть для тих, хто ревно пропагує імперіалістичну політику США».

«Известия», Москва, 15 липня 1964 р.

«У Сполучених Штатах щороку влаштовують фарс під назвою “тиждень поневолених народів”. Народно-демократичний лад існує вже 20 років, але імперіалісти все ще носяться з безглуздими ідеями “визволення” народів Східної Європи»²¹.

Хрущов, серпень 1964 р.

«Щорічне, жалюгідне підприємство. До цього можна було б поставитися як до жарту… Можна було б поставитися до цього саме так, якби не той факт, що Тиждень поневолених народів — щорічний захід, організований людьми, які вже давно втратили зв’язок зі своїми народами, — підтримується Конґресом США та проголошенням Президента США».

«Trybuna Ludu», Польща, 27 липня 1965 р.

«За морем знову б’ють у барабани, заповнюють шпальти газет і виголошують лицемірні промови. Керівні кола Сполучених Штатів уже вкотре проводять так званий “Тиждень поневолених народів”. А пропагандистська машина оглушує громадян “жахливими” вигадками про долю народів, які страждають під гнітом кремлівського режиму».

«Радянська Україна», Україна, 25 липня 1965 р.

«Особливо огидною є злочинна демагогія імперіалістичних ватажків Сполучених Штатів. Щороку вони організовують так званий тиждень поневолених народів, лицемірно вдаючи із себе захисників націй, які вирвалися з-під їхнього ярма. Ці міжнародні жандарми, душителі свободи та незалежності, хотіли б знову поневолити вільні народи Литви, Латвії та Естонії. Але цього ніколи не станеться».

Михайло Суслов, головний російський ідеолог, Вільнюс, Литва, 17 липня 1965 р.

Ці засудження, що лунають із Червоного Китаю, Куби, Угорщини та інших куточків Червоної імперії, можна цитувати безкінечно. Найважливішим місцем, безумовно, є Радянський Союз, який у всіх відношеннях є центральною силовою базою імперії. У кінцевому підсумку виживання будь-якого іншого червоного режиму, включно з китайським, югославським, румунським та кубинським, залежить від СРСР. Жодні міжпартійні чвари та розколи не здатні приховати цю вищу істину. Тому, коли віцепрезидент Ніксон відверто повідомив «Поневолені нації» Резолюція [про Тиждень поневолених народів] була головним чинником роздратування для Радянського Союзу протягом усієї моєї поїздки», то насправді він мав на увазі, що ідеї цієї резолюції розривали всю тонку психолого-політичну тканину цього центру сили «світового комунізму». Вона відкрила фундаментальну та багатообіцяючу можливість, яку ми ще навіть не почали досліджувати та розвивати.

Президентські прокламації

Іншою невіддільною частиною азбуки Тижня поневолених народів є послідовні президентські проголошення (прокламації). Підготовлений стримуючий та позбавленою уяви рукою Державного департаменту, загальний зміст цих проголошень частково пояснює, чому ми досі стикаємося зі страхом і небажанням скористатися цією можливістю. Для читача буде надзвичайно корисним завданням уважно прочитати ці проголошення, порівняти деякі з них між собою, а потім порівняти їх усі з резолюцією, на якій вони ґрунтуються. Ваші порівняння мають розкрити саму суть того скрутного становища, у якому опинилася наша зовнішня політика останнім часом. Вони також повинні спонукати вас до боротьби за ліквідацію цього скрутного становища. Прочитайте їх уважно:

Тиждень Поневолених Народів, 1959. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки багато народів у всьому світі були поневолені імперіалістичною та агресивною політикою радянського комунізму; і

Оскільки народи підконтрольних Радянському Союзу націй були позбавлені своєї національної незалежності та індивідуальних свобод; і

Оскільки громадяни Сполучених Штатів пов’язані узами родини та принципів із тими, хто любить свободу та справедливість на кожному континенті; і

Оскільки є доречним і правильним продемонструвати народам поневолених націй підтримку з боку Уряду та народу Сполучених Штатів Америки в їхніх справедливих прагненнях до свободи та національної незалежності; і

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року, Конґрес уповноважив і закликав Президента Сполучених Штатів Америки видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року²² як «Тиждень поневолених народів», і видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу:

Тому тепер я, Дуайт Д. Ейзенхауер, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 19 липня 1959 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх вивчати становище націй, підконтрольних Радянському Союзу, та знову зобов’язатися підтримувати справедливі прагнення народів цих поневолених націй.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 17-го дня липня в літо Господнє 1959-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 184-е.

Президентом: Дуайт Д. Ейзенхауер (Печатка)

Крістіан А. Гертер Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1960. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки багато народів у всьому світі були поневолені імперіалістичною та агресивною політикою радянського комунізму; і

Оскільки народи підконтрольних Радянському Союзу націй були позбавлені своєї національної незалежності та індивідуальних свобод; і

Оскільки громадяни Сполучених Штатів пов’язані узами родини та принципів із тими, хто любить свободу та справедливість на кожному континенті; і

Оскільки є доречним і правильним продемонструвати народам поневолених націй підтримку з боку Уряду та народу Сполучених Штатів Америки в їхніх справедливих прагненнях до свободи та національної незалежності; і

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року, Конґрес уповноважив і закликав Президента Сполучених Штатів Америки видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року як «Тиждень поневолених народів», і видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу:

Тому тепер я, Дуайт Д. Ейзенхауер, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 17 липня 1960 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх вивчати становище націй, підконтрольних Радянському Союзу, та знову зобов’язатися підтримувати справедливі прагнення народів цих поневолених націй.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 18-го дня липня в літо Господнє 1960-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 185-е.

Президентом: Дуайт Д. Ейзенхауер (Печатка)

Крістіан А. Гертер Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1961. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року, Конґрес уповноважив і закликав Президента Сполучених Штатів Америки видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року як «Тиждень поневолених народів», і видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу; і

Оскільки багато коріння нашого суспільства та нашого населення перебуває в цих країнах; і

Оскільки це відповідає нашій національній традиції, щоб американський народ виявляв свій інтерес до свободи інших народів:

Тому тепер я, Джон Ф. Кеннеді, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 16 липня 1961 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх знову зобов’язатися підтримувати справедливі прагнення всіх народів до національної незалежності та свободи.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 14-го дня липня в літо Господнє 1961-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 186-е.

Президентом: Джон Ф. Кеннеді (Печатка)

Дін Раск Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1962. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року (73 Stat. 212), Конґрес уповноважив і закликав Президента Сполучених Штатів Америки видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року як «Тиждень поневолених народів», і видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу; і

Оскільки існує багато історичних і культурних зв’язків між народами цих поневолених націй та американським народом; і

Оскільки принципи самоврядування та людської свободи є універсальними ідеалами та спільним надбанням людства:

Тому тепер я, Джон Ф. Кеннеді, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 15 липня 1962 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх із новими силами присвятити себе підтримці справедливих прагнень усіх народів до національної незалежності та людської свободи.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 13-го дня липня в літо Господнє 1962-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 187-е.

Президентом: Джон Ф. Кеннеді (Печатка)

Дін Раск Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1963. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року (73 Stat. 212), Конґрес уповноважив і закликав Президента Сполучених Штатів Америки видати проголошення, яке визначає третій тиждень липня 1959 року як «Тиждень поневолених народів», і видавати подібне проголошення щороку доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу; і

Оскільки справа прав і гідності людини залишається універсальним прагненням; і

Оскільки справедливість вимагає основоположного права вільного вибору; і

Оскільки ця Нація має незмінну відданість принципам національного самовизначення та людської свободи:

Тому тепер я, Джон Ф. Кеннеді, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 14 липня 1963 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх продемонструвати оновлену відданість справедливим прагненням усіх народів до національної незалежності та людської свободи.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 5-го дня липня в літо Господнє 1963-є, та незалежності Сполучених Штатів Америки 188-е.

Президентом: Джон Ф. Кеннеді (Печатка)

Дін Раск Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1964. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року (73 Stat. 212), Конґрес уповноважує і закликає Президента Сполучених Штатів Америки видавати щороку проголошення, яке визначає третій тиждень липня як «Тиждень поневолених народів» доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу; і

Оскільки справа прав людини та особистої гідності залишається універсальним прагненням; і

Оскільки ця Нація твердо віддана справі свободи та справедливості повсюди; і

Оскільки є доречним і правильним продемонструвати народам поневолених націй підтримку з боку Уряду та народу Сполучених Штатів Америки в їхніх справедливих прагненнях:

Тому тепер я, Ліндон Б. Джонсон, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 12 липня 1964 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запрошую народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх продемонструвати оновлену відданість справедливим прагненням усіх людей до національної незалежності та людської свободи.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 18-го дня червня в літо Господнє 1964-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 189-е.

Президентом:

Ліндон Б. Джонсон (Печатка)

Дін Раск Державний секретар

Тиждень Поневолених Народів, 1965. Проголошення Президента Сполучених Штатів Америки

Оскільки спільною резолюцією, схваленою 17 липня 1959 року (73 Stat. 212), Конґрес уповноважує і закликає Президента Сполучених Штатів Америки видавати щороку проголошення, яке визначає третій тиждень липня як «Тиждень поневолених народів» доти, доки свобода та незалежність не будуть досягнуті для всіх поневолених націй світу; і

Оскільки всі народи прагнуть свободи та справедливості; і

Оскільки ці основоположні права, на жаль, є обмеженими або нереалізованими в багатьох регіонах світу; і

Оскільки Сполучені Штати Америки мають незмінну відданість принципам незалежності, особистої свободи та людської гідності; і

Оскільки фундаментальною метою та наміром Уряду й народу Сполучених Штатів Америки залишається визнання та заохочення конструктивних дій, які сприяють росту та розвитку національної незалежності та свободи людини:

Тому тепер я, Ліндон Б. Джонсон, Президент Сполучених Штатів Америки, цим визначаю тиждень, що починається з 18 липня 1965 року, як Тиждень поневолених народів.

Я запроміну народ Сполучених Штатів Америки відзначити цей тиждень відповідними церемоніями та заходами, і наполегливо закликаю їх продемонструвати оновлену відданість справедливим прагненням усіх народів до національної незалежності та свободи людини.

На посвідчення чого я приклав свою руку та наказав скріпити це Печаткою Сполучених Штатів Америки.

Вчинено в місті Вашингтоні цього 2-го дня липня в літо Господнє 1965-е, та незалежності Сполучених Штатів Америки 190-е.

Президентом:

Ліндон Б. Джонсон (Печатка)

Дін Раск Державний секретар

Азбука та деякі основні питання

Азбука Тижня поневолених народів значною мірою дозволяє нам мислити ясно та відповідально щодо питань, які є базовими для безпеки та свободи нашої нації. Деякі з цих питань заслуговують на згадку тут. Одним із них є розумне, сконцентроване зусилля, зосереджене на фундаментальній реальності китайсько-радянського російського імперіалізму-колоніалізму. В ООН чи деінде ми не зробили фактично нічого в цьому фундаментальному аспекті. Що більше червоні тоталітаристи базікають про «американський імперіалізм», то більше мільйонів умів по всьому світу віритимуть у це. Можна було б подумати, що Геббельс чогось навчив нас тридцять років тому.

Другим важливим питанням є формулювання розумної політики визволення як найкращої гарантії як проти гарячої глобальної війни, так і проти нескінченної низки партизанських воєн. Ця політика, з її майже винятковим акцентом на психолого-політичній діяльності та вмілому напіввійськовому (парамілітарному) залученні, не була достатньо зрозуміла в 50-х роках. І сьогодні, на тлі відновлення дискусій про «стримування», не кажучи вже про подальше захоплення влади комуністами завтра, вона постає як реальна та переможна альтернатива політиці латаного-перелатаного стримування. Наскільки нереалістичними є прихильники стримування, можна зрозуміти з очевидного факту, що Червоний Синдикат ще роки тому перестрибнув через схожу на лінію Мажино стіну стримування — прямо на Кубу в нашій півкулі, на Близький Схід, в Африку та Азію. І все це завдяки прорахованій психолого-політичній війні, яка сьогодні навіть відкрито застосовується в нашій власній країні.

По-третє, Спеціальний комітет Палати представників у справах поневолених народів є необхідним з очевидних символічних, законодавчих та освітніх причин. Не менш необхідним є створення Комісії Свободи та Академії для підготовки до ведення психолого-політичної війни. Якби вони існували десять років тому, пропонуючи практичні курси для іноземних громадян, я переконаний, що ми б не жертвували сьогодні американськими життями та багатствами у В’єтнамі. Вдавання до військової зброї в останню хвилину не є відповіддю на інсценований червоними конфлікт нашого часу; так само як не є відповіддю економічна допомога та соціальне забезпечення.

Іншими значущими питаннями є Консульська конвенція з СРСР, яку Сенат повинен відхилити, оскільки вона грає на руку російським імперсько-колонізаторам, а також лібералізація торгівлі між Сходом і Заходом, проти якої слід рішуче виступити як проти сліпого повторення наших помилок 30-х років і потрапляння в пастку загальної червоної економічної стратегії, яку до теперішнього часу слід було б чесно змалювати нашому народу. Член Палати представників Міллс від Арканзасу заслужив похвалу всіх тверезомислячих американців, які відмовляються дозволити загнати себе в пастку Синдикату.

Єдина реальність поневолених народів

Крізь усі туманні та похмурі розмови про «східноєвропейську незалежність», «націоналізм румунських комуністів» та інших подібних привидів, «стримування», «будування мостів взаєморозуміння» (з ким?), «розрядку з росіянами» та подібні вигадки збентежених умів, проглядається одна масивна, єдина реальність, яка не може бути затьмарена цими ілюзіями та спробами самообману — поневолення майже мільярда людей. Це люди, які складають поневолені нації. Вони перебувають у червоних державах, але вони не є частиною цих держав.

Наше головне звернення, наші найперші зусилля мають бути спрямовані на свободу поневолених націй, а не на свободу дій їхніх непредставницьких червоних режимів, які завжди протистоятимуть нам синдикатованими діями, спрямованими на розширення Червоної імперії. Помилки, що здійснюються сьогодні, значною мірою є повторенням тих, які були допущені в минулому. Справжні, прогресивні зміни вимагають перегляду мислення, політики та дій; а постійно зростаюче знання про всі поневолені нації, особливо ті, що в СРСР, стимулює такі зміни — зміни заради більш безпечного миру, розширення свободи та впевненої перемоги в Холодній війні.

Переклад з англійської Л. Шипілова за: Lev E. Dobriansky. The Traditional Captive Nations Week Red Nightmare, Freedom’s Hope // The Ukrainian Quarterry: A journal of East Europe and Asian affairs. Summer, 1966. – Vol. XXII – No 2. – P. 107-122.