Олександр Куриленко
У Києві, в стінах Києво-Могилянської Академії, відбулась презентація експертного дослідження «Перспективи незалежності регіонів РФ: індекси економічної, політичної та гуманітарної спроможності».
На початку презентації голова правління громадської організації «Деколонізація» Валерій Пекар наголосив: «Москва постійно використовує аргументи економічної, гуманітарної, політичної та всілякої іншої неспроможності власних регіонів, щоб виправдати свою колоніальну політику».
На його думку, головна проблема, якщо ми говоримо про деколонізацію РФ – недостаність достовірних даних. «Предмет не досліджений», – додає Валерій Пекар і нагадує, що резолюція ООН № 1514 від 14 грудня 1960 року прямо каже, що недостатня економічна чи політична готовність не може бути приводом відкладати незалежність.
Засновник Kyiv Foresight Foundation, доктор економічних наук Андрій Длігач формулює головну ідею презентації просто: «Наше завдання – довести, що неспроможність російських регіонів – це не природний факт, а сконструйована реальність. Регіон може отримувати із центру більше, ніж заробляє сам. Але не тому, що він бідний, а тому що ренту від продажу його природних ресурсів спершу викачали до Москви», – пояснює економіст.
Російській офіційній статистиці автори не вірять. Тому свій аналіз будували на показниках, які важко заперечити, і чесно позначали місця, де оцінка спірна.
Для першої хвилі дослідження обрали десять регіонів: Інгрію, Кубань, Ойрат-Калмикію, Татарстан, Башкортостан, Урал, Комі, Сибір, Саха-Якутію і Бурятію. Вони навмисне дуже різні: великі й малі, північні й південні, національні й російськомовні, з високим і низьким рівнем протестних настроїв. Логіка зрозуміла: окреслити крайні точки. Тоді всі інші ще не досліджені регіони опиняться десь усередині.
Частина досліджених регіонів – це готові національні республіки. Частина — «синтетичні», зібрані з кількох областей за історичним чи культурним принципом.
Команда дослідників порахувала три індекси спроможності регіонів: економічної, гуманітарної та політичної. Дійшла висновку, який Длігач називає одним із найважливіших.
«Як тільки зникає федеральний центр, виявляється, що всі ці десять регіонів можуть існувати самостійно, як незалежні й економічно стійкі країни», – каже він. Принаймні, вісім із десяти територіальних утворень, за оцінкою авторів, здатні швидко перейти до самостійності. Причина – та сама рента на природні ресурси.
«Рента, яку вилучають із регіонів, значно перевищує дотації, які вони отримують із центру», – пояснює Длігач. І додає: компанії, що експлуатують природні поклади «окраїн», зареєстровані переважно в Москві й Санкт-Петербурзі, а отже, й сплачують там основні податки.
Длігач ділить регіони РФ на три групи.
Квазіавтономії. Приклад – Кубань. «Це міцний регіон, який лише формально є реципієнтом. А насправді з нього викачують надто багато», – каже економіст. Прибрати зв’язок із центром – і він одразу стає державою з профіцитним бюджетом.
«Вони економічно самодостатні», — додає Длігач.
Ресурсні колонії. Приклад — Сибір. Вони самодостатні, але вся економіка налаштована на те, щоб віддавати ресурси. «Сибір при здобутті незалежності матиме фактично замкнений контур», – пояснює Длігач. Проблемою незалежного Сибіру буде відсутність незамерзаючих морів із виходом до Світового океану і залежність від транзиту товарів. Таким регіонам потрібні окрема «програма переходу» й нові ринки збуту. «І кожна з цих ресурсних колоній ризикує отримати нову метрополію над собою», – попереджає економіст.
Адміністративні протекторати. Найбільш дотаційні регіони. Приклад – Калмикія. Тут місцеву економіку нищили свідомо, щоб зробити територію залежною.
Якщо підсумувати, найвищу політичну спроможність дослідники бачать у Татарстану, Башкортостану, Бурятії та Республіки Саха (Якутії). Урал і Сибір мали лише короткі епізоди державності. Сибірський тривав менш як дев’ять місяців в епоху війн за незалежність на території колишньої Російської імперії.
Валерій Пекар зводить свою частину дослідження до простого образу.
«Головні імперські скрєпи – це гроші й страх. Думаю, тут зі мною ніхто дуже не сперечатиметься. Решта скрєп, як-от спільна ідентичність, ідеологія, кар’єра чиновника, вже не працює».
Коли грошей меншає, перша скрєпа руйнується. Пекар згадує 1991-й: «Республіки втікали від Москви, а Москва втікала від республік».
Страх теж слабшає. Наприклад, брак авіапального призводить до того, що Кремль фізично не може швидко перекидати силовиків із регіону в регіон. Пекар нагадує про протести в башкирському Баймаку на початку 2024 року: місцевих силовиків для придушення невдоволених не вистачило, довелося підвозити підкріплення з інших регіонів.
Водночас Пекар не ідеалізує майбутнє постросійського простору. «Одні держави почнуть шлях до демократії. Інші стануть демократичними республіками. Треті, можливо, перетворяться на диктатури», — вважає дослідник. І нагадує: Україну навіть після 35 років незалежності все ще називають гібридною демократією.
Модератор зустрічі юрист-міжнародник, член правління громадської організації «Деколонізація» Тарас Бик розбирає імперські міфи. Російську пропаганду автори поділили на чотири блоки. До кожного своя відповідь.
Перший: міф про добровільне входження до складу Росії її нинішніх «окраїн». «Той самий Башкортостан увійшов під владу великого князівства Московського 1557 року, а далі його права почали скасовувати», – каже модератор.
Підкорення Бурятії та Якутії тривало десятиліттями, з повстаннями та епідеміями. Калмицьке ханство було суверенним до приходу росіян. А у XVIII столітті близько 170 тис. калмиків просто втекло від нової імперії.
Другий: міф про цивілізаційну місію Москви. Нібито в «окраїн» були лише «олені й болота», а з центру «прийшла цивілізація». На це автори кладуть факти: калмики мали кодифіковане право з 1640 року й власну писемність, у Бурятії та Калмикії діяли мережі буддійських монастирів, а Казанське ханство прийняло іслам раніше, ніж відбулося хрещення Русі.
Третій: міф про відсутність ідентичності. Кремль не просто його повторює, а й сам цю ідентичність нищить – досі обмежує право говорити рідною мовою та сповідувати свою релігію.
Четвертий: міф про дотаційність. «Росія збирає з регіонів майже всю ренту. А потім із барського плеча віддає якісь копійки», – пояснює Тарас Бик.
Протидіяти пропонують на трьох напрямах: міжнародно-дипломатичному, інформаційному та політичному. Останній має конкретний вимір – ухвалення Верховною Радою законопроєкту № 11402 про підтримку національних рухів колоніальних народів РФ. Його зареєстрували ще влітку 2024 року, підписали понад 80 депутатів. Але до сесійної зали документ досі не дійшов.
«Дотепер немає політичної волі ухвалити цей законопроєкт», — констатує юрист-міжнародник.
Засновник Форуму вільних народів Постросії Олег Магалецький долучається звернув увагу на символіку місця проведення заходу: «Києво-Могилянська академія – інституція, випускники якої допомогли побудувати Московську імперію», – каже він. У Могилянці, на його думку, доречно закладати й основи демонтажу імперії.
Магалецький наполягає: це не мрійництво про те, що росія сама колись розпадеться. Це проєкт-план. У сучасному світі головною є когнітивна війна. «І лише коли когнітивними методами агресор не може здобути перевагу, він вмикає кінетичні методи впливу», – пояснює громадський діяч.
На кожну кремлівську страшилку – від ядерної зброї до хаосу – потрібна дорожня мапа, що зменшує ризик, вважає Магалецький. «Сукупні ризики демонтажу Москви набагато менші, ніж ризик залишити цю державу-терориста єдиною й неділимою».
Як приклад він бере 1989–1991 роки. Не всі пострадянські країни стали демократіями: поряд з Естонією і Литвою є Туркменістан і Таджикистан. Але жодна з них не загрожує сусідам.
Модератор Тарас Бик повертається до головного.
«Західні партнери довго казали нам: ви говорите емоціями, ви травмовані війною. Дайте нам факти щодо Російської Федерації», – згадує він. І показує на брошури: «Саме це дослідження дає ті факти».
Ще важливіше, додає Тарас Бик, щоб слова про колонізацію лунали не від українців. «Нехай це кажуть самі народи: ми хочемо бути незалежними».
Народна депутатка Марія Мезенцева приєднується онлайн. Вона обіцяє забрати результати дослідження для роботи над резолюцією ПАРЄ – асамблеї, що об’єднує 46 держав. І наводить цифру, яку вважає найцікавішою. «За результатами опитування молоді в росії 57% готові вийти на справжній протест, – каже Мезенцева. – Не просто написати щось у коментарях, а реально вийти на вулицю».
Учасники дискусії погодилися і в тому, що нові держави повинні мати бодай базові силові структури, щоб бути спроможними захистити себе від спроби втягнути їх у нову імперію.
