Життя з місією

Ярослав Сватко

Поразка Визвольних змагань після розпаду російської імперії викликала дискусії в середовищі борців за свободу: чому так сталось, хто винен і що робити далі?

Чи забракло воєнної сили, щоб втримати державу? І так, і ні. Під українськими прапорами на момент розпаду імперії було військових частин чисельністю до двох мільйонів людей. Але коли справа дійшла до організації держави та захисту її від агресора, виявилось, що підіймати прапор – це одне, а йти воювати проти ворога – зовсім інше. Більшість українців не розуміли, навіщо їм ця держава, а багато хто взагалі вважав владу в Києві своїм ворогом. Були війська отаманів, але для них Україна обмежувалася знайомими старими адміністративними територіями. Отак і виявилось, що мільйони під прапорами – це одне, а організоване військо – це зовсім інше.

Виявилось, що мрійники у Центральній Раді ані не розуміли реалій визвольної боротьби, ані не мали ніяких здібностей до державного будівництва. Ба більше, вони не розуміли, хто в них союзник, а хто ворог, і лише агресія большевиків показала їм, хто є ворогом держави, яку історія дала їм очолити.

І коли поразка стала остаточно зрозумілою, прийшов час думати, що робити далі.

Визвольний процес минулого століття ми пов’язуємо з особою Євгена Коновальця, і поки що історичні дослідження інших кандидатів на організатора цього процесу не запропонували. Саме він був ініціятором створення Української Визвольної Організації, він же змінив акценти діяльності цієї структури з суто військових на виховні та пропагандивні. Завдяки його розумінню важливості ідеології саме Дмитро Донцов став редактором Літературно-Наукового Вісника, а сам Вісник отримав фінансування для виходу в світ. Відновлення Пласту та виховання молодого покоління ветеранами, які не зреклися ідеї боротьби за державу, стало ще одним фактором формування визвольного процесу.

Коли молоде покоління почало вчитись в університетах, ідеологія стала для нього важливою, і тут властивість Донцова підкидати ідеї для ідеологічних дискусій виявилась дуже цінною. Молодь справедливо вважала, що боротьба, яка чекає націю попереду – це вже справа нового покоління, а тому ідеологічне обґрунтування цієї боротьби – це їхня справа, так само, як і організаційні способи боротьби. Тому, хоч об’єднання націоналістичних організацій в ОУН відбулося за переважної більшості ветеранів, практика боротьби швидко показала, що реальні дії вчиняють, і будуть чинити, молоді.

Центральною точкою ідеології ОУН молоді борці зробили зміст життя члена Організації. Не просто бажання боротись за державу, в саме зміст життя. Бажаючих боротись за Україну було, є, і буде багато. Поборолись, втомились, і відійшли. Потім знову поборемось. Ідея ОУН як визвольного ордену ставить питання інакше: я живу для визволення України. Я готовий щоденно робити справи для визволення України. Я роблю ці справи, не розраховуючи ні на славу, ні на заплату. А якщо для справи треба буде віддати Україні своє життя, то що ж, гідно віддам. Україна стає змістом життя, місією, яку член Організації зобов’язався виконувати з моменту присяги.

Зрозуміло, що таким вимогам відповідає зовсім небагато людей. Хтось, справді будучи патріотом, хоче слави борця за Україну. І якщо бачить, що Організація цієї слави не обіцяє, та й не дає, розчаровується і відходить вбік. Хтось, теж будучи патріотом, прагне влади, а її ж треба завоювати кров’ю кращих синів і дочок нації. І відступає там, де треба виконувати небезпечні чини. Щоб відповідати вимогам ОУН потрібно мати абсолютну віру в тому, що сенс життя для України – правильний, що присвята свого життя нації – це єдиний правильний зміст життя. Треба бути ідеалістом, бо, врешті, вся ідеологія ОУН – ідеалістична.

Якщо дивитися на історію боротьби ОУН в минулому столітті через фільтр місії життя члена ОУН, багато речей стають логічними і зрозумілими. Акт 30 червня мав мало шансів бути прийнятим гітлерівською Німеччиною. Але ж якщо нація не заявляє свого права на державність, то вона його і не отримає. Якщо немає Героїв боротися за права нації в безнадійній ситуації, то їх може не виявитись, коли ситуація буде виграшною, але програш організують любителі “порєшать”. Коли ми аналізуємо поведінку Бандери і Стецька на допитах в ґестапо у 1941 році, то мусимо починати з місії життя члена ОУН. Нема в цій місії варіанту поміняти державність нації на особисту вигоду. Але рішення проголошувати відновлення Державності приймали не Бандера зі Стецьком – це колективне рішення провідної верстви ОУН. Вони всі знали, що за нього доведеться платити власною кров’ю. Їх місія життя не припускала іншого рішення. Вони за нього загинули. Але створили нематеріяльний фактор, який зберіг прагнення нації до свободи. І який працює досі, в умовах тяжкої війни, незважаючи на засилля у владних структурах рєшал, для яких Україна є цінним активом, про який “можна домовитися”.

ОУН є незрозумілою для людей з матеріялістичним мисленням. Щось потужне, яке вчинило неймовірні речі, якщо думати категоріями “реальної політики”. І в той же час щось таке, чого не можна помацати. Для матеріяліста це “магія”, або, коли хочеться применшити, то “фанатизм”. Насправді – це матеріялізація віри. Це втілення в життя того, у що пасіонарії вірять і готові за це присвячувати своє життя. Це суспільна сила націоналізму, якої бояться ті, хто будує свій добробут на поневоленні народів. ОУН своєю діяльністю предметно показала, як вивільняти цю величезну суспільну силу: організувати до спільної праці людей, готових жити з місією заради своєї нації. Організувати не заради бабла, слави чи влади, а заради ідеї. Це дуже нецікаво для матеріялістів-шкурників. Але це перемагає. Треба лише критичну масу ідеалістів з місією.

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа