13 грудня борцеві за волю Україну Сергієві Бабичу виповнилося б 85 років. Він ніколи себе не беріг, а завжди йшов на конфоронтцію з окупаційним режимом.
Сергій Олексійович Бабич розпочав підпільну боротьбу з московським ворогом, маючи 20 років. Вперше його арештували 13 квітня 1960 р. – за розповсюдження в Житомирі антикомуністичних листівок із закликами до робітників, щоб вони не просили, а вимагали своїх прав. Був у листівці і заклик «Геть комуністичну партію!»
Вийшовши на волю 13 квітня 1963 р., він уже знав, що не зійде зі своєї стежки, що продовжуватиме боротьбу з окупантами. Сергій мріяв створити озброєну групу допомоги політв’язням, які хочуть втікати з концтаборів. До збройної боротьби Сергій не закликав, але вважав, що особисту свободу необхідно захищати. «Якщо моя воля опиниться під загрозою тих, хто зі зброєю, – казав він, – значить, і в мене теж повинна бути зброя, щоб захистити її».
Російські окупанти високо оцінили таку позицію: 27 років тюрем і концтаборів. Побував Сергій Бабич і в психіатричному інституті Сербського. Перед випискою лікар запитав його: «Ви любите Україну?» – «Так, я люблю свій народ, люблю Україну: це моя Батьківщина». – «Ви одружитесь, якщо вас звільнять?» – «Ні».
Це питання було поставлене недаремно – у справі були вже доповідні сексотів про те, що в 1962 році Бабич заявив, що, доки існуватиме совєтська влада, він не одружиться, щоб не народжувати рабів.
Сергій Бабич ще в молодості усвідомив, що є Ідея, за яку полягли мільйони українців. Це ідея Самостійної України. Членство у всесоюзних дисидентських та антикомуністичних організаціях його ніколи не приваблювало, бо не демократизації імперії він прагнув. Через це ніколи не знаходив спільної мови з дисидентами, ніколи не зараховував себе до їхнього кола. Його душа прагла збройної боротьби за Самостійну Україну.
Сергій Бабич постійно готував втечі, адже змиритися з вироком суду він не міг. Його багато разів зраджували, і плани втеч розкривалися. Та все ж двічі він скуштував гірке щастя короткої свободи.
Сергій Бабич пізнав і дружбу в найтяжчих умовах російських тюрем. Він перебував в ув’язненні з такими незламними борцями, як Юрко Шухевич, Данило Шумук, Василь Стус, Святослав Караванський, Мелетій Семенюк, Василь Овсієнко, Михайло Осадчий, Василь Лісовий. Ось уривок спогаду Сергія Бабича: «Я, Стус і Лісовий часто зустрічалися. Бувало заваримо міцного чаю (а ми це робили досить часто), зачепимо якусь тему, а до нашої бесіди й інші підключаються… і пішла дискусія. Стус писав вірші, але не пропонував послухати. І я не звертався, бо байдужий до віршів (крім рубаї Омара Хаяма – і то десь з півтора десятка). Я якось сказав Стусу, що писати варто тільки в тому разі, якщо ти впевнений, що скажеш щось нове, напишеш краще Шевченка чи Шекспіра. Василь не погоджувався і запевняв, що його б улаштувало місце десь посередині цієї драбини».
З ув’язнення Сергій Бабич вийшов 7 червня 1989 року. Тоді ж у нього взяли перше в житті інтерв’ю – для самвидавської газети «Глас». «Я просидів 27 років та 4 місяці, з них понад 24 роки в камерах, – розповів Сергій Бабич. – Фактично в мене відібрали найкращі роки життя, можна сказати – відібрали життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Перший рік-другий я переживав, що відірвали від долі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже… Під час першого ув’язнення я замислився над сенсом життя і прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив трагічно. У Достоєвського душа плаче від вседозволеності... Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я почав відстоювати справедливість, ставши на бік тих, хто лікує людей… Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, мене це обурювало, я не міг залишатися збоку».
Помер 24 серпня 2016 року. Доля судила йому нелегкі випробування, але він з честю вийшов з них.
Роман Коваль
