Який він був – Микола Лупиніс
З сумом повідомляємо, що від числених травм, отриманих 24 серпня в бою під Часовим Яром, 5 вересня помер Славний воїн, син свого Славетного батька Анатолія Лупиноса Микола Лупиніс (19.12.1991 – 04.09.2024).
Вічна Слава Герою!
Ред.
Поява Миколи на світ була вже чудом, його батько Анатолій не хотів мати дітей, вважаючи що довге вимушене перебування в лабетах советської примусової психіатрії може погано позначитись на здоров’ї майбутніх дітей.
То все Ольга. Майже Біблійний сюжет.
Вона прийшла до Анатолія, землячкою котрого була і про якого з дитинства чула, як про непримиренного борця за справедливість.
І сказала: «Я народжу і виховаю тобі здорових і славних синів. Рід Лупиносів має продовжуватися».
І народила Івана, а потім і Миколу.
Микола виростав разом з Незалежністю. Гідний син свого славного батька. Якого він майже не пам’ятав, але найменший спогад про якого поглинав, як християни святі дари під час причастя.
Ми були останніми політв’язнями Союзу, що валився, а ми зі всіх сил сприяли цьому. Й не так отримуючи задоволення від його розвалу, як від того, що на його руїнах постає Вона.
Вільна Україна.
Ми вічно поспішали, немовби відчуваючи, що вікно можливостей відкрилось на коротко. А Анатолій Лупиніс не просто поспішав, він був своєрідним «вічним двигуном» українського руху 90-тих.
Унікальне поєднання Козака Мамая із Григорієм Сковородою. Воїн і Філософ.
Я майже не пригадую, як відбувались христини Миколи. Напевно, як все тоді. Поспіхом.
Але добре пам’ятаю останню розмову з його батьком у київському госпіталі:
«Я відходжу, Михайле, заопікуйся, наскільки зможеш, Миколою».
І я старався, наскільки міг.
Захотів Микола вчитися у військовому училищі імені Богуна.
Вступив.
Не треба було допустити його виключення з Уманського педагогічного інституту за пропуски.
Не допустив.
Потрібно було витягнути його з халепи, в яку він потрапив на Євромайдані.
Витягнув…
Але хіба можна поспіти за молодим Лупиносом. Я за старим не завжди поспівав.
Микола страшено хотів бути схожим на свого батька.
І він став на нього схожим і зовні, і внутрішньо.
Славний син славного батька.
Прекрасний тато для своєї маленької донечки.
Чудовий чоловік для своєї коханої дружини.
Материнська гордість і захист.
Надійний побратим для кожного, з ким був поруч. І в житті, і на полі бою.
Він пробував писати вірші, і з часом у нього почало непогано виходити.
Він вступив в УНСО, яке створив його батько.
Він став на захист своєї Батьківщини, фактично зразу, після початку агресії в 2014.
Він не відсиджувався по тилах, а постійно перебував на лінії зіткнення, свідченням чого були його часті поранення.
Він відчував відповідальність за майбутнє України після нашої Перемоги, в якій він ні на мить не сумнівався.
Він поспішав жити, знаючи, що вік Христа призначений йому, аж надто короткий, щоб все встигнути, але достатній, щоб назавжди записати золотими літерами своє ім’я в ряд борців за Україну.
Поруч з Батьком, якого він майже не пам’ятав, але котрого так шанував і любив.
Слава Миколі Лупиносу!
Сину. Батьку. Козаку. Воїну. Герою.
«Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна…»
Михайло Ратушний
