Ярослав Стецько – будівничий і захисник УССД | Український погляд

До 110-річчя від народження

Андрій Гайдамаха

Десять років тому – 31 березня 2012 року – в приміщенні УВУ, в Мюнхені, ми відзначали круглу річницю – 100-річчя від дня народження Ярослава Стецька. На цьому академічному вечорі в пошану Ювіляра я виступав із доповіддю «Причинок до інтелектуальної біографії Ярослава Стецька». Цим я хотів нагадати слухачам про відсутність серед українських науковців фокусування пріоритетних дослідів на тему обґрунтованих наукових біографій видатних і ключових діячів. Тих осіб, які своїми ідеями та діяльністю впливали на розвиток історії України під усіма аспектами – від формування політичної думки до конкретних дій та чинів для того, щоб відновити українську державність та захистити її перед зазіханнями сусідів та ворогів. Маю на увазі таких монументальних постатей, як Симон Петлюра, полковник Євген Коновалець, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, Степан Ленкавський, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ротмістер Ріко Ярий і, зрештою, Ярослав Стецько, та інших.

З тим, що для дослідження життя і діяльності саме Ярослава Стецька вся документальна й архівна база нині – наявна і всім доступна. Ця прогалина в сучасній нашій історіографії фактично далі не закрита. Хоча в міжчассі з’явилася перша монографія випускника Київського університету та докторанта УВУ Григорія Роя на тему «Нарис історії АБН». Автор висвітлює історію виникнення АБН (цитата з анотації книжки) «у контексті національної боротьби народів Східної Європи та транснаціональної діяльності АБН у період біполярного світового протистосяння». Головним архітектором політичної структури АБН, та не менш важливої «Європейської Ради Свободи», незмінно фігурував і виступав Ярослав Стецько.

Назване дослідження свідчить про двояку цінність цієї наукової праці. Перша – вона підкреслює історичні заслуги ініціатора та організатора АБН Ярослава Стецька як непохитного рупора суверенного голосу поневолених Москвою та комуністами народів. А також невтомного організатора публічних заходів на міжнародній арені – не тільки в Європі, а й на інших континентах світу, передусім для лобіювання основного права кожного народу на своє державне самовизначення.

Тоді, коли другу цінність цієї монографії підкреслює вагомість великих дипломатичних зусиль, що їх проявляв Ярослав Стецько у першому періоді Холодної війни. Варто нагадати про користь міжнародної підтримки саме малих народів у протистоянні проти світових гегемонів. Така дія особливо актуальна у теперішній час, коли виросла загроза нового і силового протистояння між Москвою імперського Путіна та Євроатлантичним блоком держав, які об’єдналися на базі спільних цінностей в ефективних і солідарних міжнародних структурах – а саме оборонній та політичній – у форматі НАТО та ЄС.

Готується англійський переклад монографії Григорія Роя з думкою, щоб ідеї солідарності і прагнення до свободи поширювалися як безперечні політичні здобутки України серед науковців та політиків демократичного світу. Щоб ці ідеї просвітлили уми державних політиків і нагадували їм, як можна і треба зберегти свою гідність, ідентичність та європейські цінності загалом. Зокрема в той час, коли Москва намагається всіма силами та методами витіснити ці високі людські й політичні ідеали з територій держав, які постали після розвалу СССР і цілого соцтабору.

У виступі 10 років тому я казав таке: «Парафразовуючи міркування одного політичного оглядача і переносячи його думки на українську науково-дослідницьку реальність, фактично можна твердити, що війна українців за територію – вже за нами. Тепер іде війна за серця й уми українців. Цю війну ми не виграємо автоматично, перемога не упаде нам із неба. Але наш успіх у цій боротьбі зросте, якщо ми припинимо вести війни, які давно минули». Нині знаємо, що – у світлі останніх подій навколо України – це твердження треба вважати поспішним.

Я мав тоді на увазі т.зв. інтелектуальні «війни» між істориками, які дотримувалися різних, іноді зовсім протилежних поглядів у представленні та оцінках діяльності відомих діячів із Визвольних змагань України у ХХ столітті. Тим часом наукова й доказова «сила архівних документів» внесла численні корективи в історіографію цього періоду. Хоча намагання очорнювати й знецінювати заслуги провідних діячів з національної історії – з чіткою політичною метою – час від часу ще спалахуватимуть. Але їхні зусилля з часом стануть марними й холостими. На адресу таких авторів можна записати влучне й мудре твердження німецької дослідниці Голокосту Дебораг Ліпштадт: «Можна мати власну думку, але не можна мати (видумати – а.га) свої власні факти» (цитата з газети «Зюддойче цайтунг» 20.1.22).

Але повернімося до особи Ярослава Стецька як будівничого й захисника сучасної, модерної Української держави європейського зразка. Охопити дану тему в часовому контексті – не таке вже й просте завдання. Життєвий шлях Я.Стецька проходив у неспокійні часи, коли «сильні світу цього» вирішували свої власні геополітичні інтереси понад головами підневільних українців. Українські самостійні політичні сили перебували під різними політичними режимами:

– польської санаційної влади у приєднаній до Варшави Західній Україні рішенням Мирової конференції амбасадорів у Парижі,

– відтак, під німецькою та (двічі) під російсько-совєтською воєнно-адміністративною окупацією,

– щоб укінці опинитися в американській зоні розгромленого нацистського Райху і

– щоб стати активним захисником суверенних прав державно поневоленої України на міжнародній арені.

Усі ці періоди у довгому житті Я.Стецька не могли не позначитися на його розвитку та становленні його особистості – як ідеолога й автора, як державотворця і як дипломата. Ярослав Стецько постійно стежив за розвитком подій у світі, він осмислював усе спостережене через оптику головної його життєвої та професійної мети – здобути державну самостійність для України і переконати світ у необхідності тієї вимоги, як головної передумови світового миру. Тому всі його думки, теоретичні статті, розмови й листи, уся задокументована ідейна спадщина Ярослава Стецька – важлива не тільки для кращого розуміння нашої історії у ХХ столітті, вона залишається й актуальною, повчальною та корисною для України сьогодні.

Х Х Х Х Х

Ярослав Стецько належить до покоління українських революційних діячів, одержимих національною ідеєю, яка втілювалася в державницькій ідеології – у свободі, Богом даній людині, й у прагненні до суверенного самовизначення кожної нації, себто побудови Рідного Дому власними силами, – як це доступно сформулював Митрополит Андрей Шептицький.

Це було покоління, народжене від батьків, які в період Національної революції на початку ХХ ст. і розвалу двох імперій (Австро-Угорської і Московсько-Царської) проголосили державну незалежність і Акт соборності України, на захист якої вони створили національні армії. Вони були змушені відступати перед перевагою ворожих сил і через відмову Заходу матеріально і політично підтримати наше право зберегти самостійність збройною рукою. Попри те, українські воїни ще допомогли переможно зупинити наступ червоних військ Будьонного на Польщу. Відтак, змусили їх скласти зброю. Але вони виростили нове покоління борців, які стали активними творцями уже 2-их Визвольних змагань у ХХ столітті.

До нового покоління державників, в якому Ярославу Стецькові судилося мати найдовше активне життя, належала ціла галерея одержимих постатей, як Степан Ленкавський, Євген Коновалець, Степан Бандера, Микола Климишин, Дмитро Мирон-Орлик, Ріко Ярий, Іван Габрусевич, Володимир Стахів, Роман Шухевич, Микола Климів-Легенда, Ярослав Старух, Володимир Янів, Володимир Горбовий (автор спогадів з Гулагу «Погода совісті»), Василь Кук, Григорій Васькович, Степан Семенюк, Дмитро Клячківський, Дмитро Грицай-Перебийніс, Олекса Гасин та десятки-десятки інших, відомих і невідомих борців.

Їх об’єднувала висока ідейність, тверда віра й жертовна посвята за велику справу. Їх характеризувала активна любов, спільна і непохитна надія на відновлення УССД, історичне коріння якої в їхній свідомості сягала глибини пам’ятних віків – автономної Гетьманщини Івана Мазепи й Пилипа Орлика, незалежної Козаччини гетьманів Сагайдачного й Хмельницького та полковника Івана Богуна, королівської Галицько-Волинської держави та Великокняжої Руси-України з цілісним ядром трьох княжих престольних міст Київ-Чернігів-Переяслав, що з прилеглими землями становлять історичний фундамент сучасної України, яка сягає від Сяну по Кубань і Дон.

Закликаємо далі вивчати спадщину покоління одержимих націоналістів, черпати з їхніх державницьких надбань ті елементи, які необхідні для зміцнення, збереження і відвоювання історичної спадщини для наступних поколінь в УССД.