Євген Коновалець заснував Організацію українських націоналістів. Підсунути йому коробку цукерок із вибухівкою радянському агентові запропонував Йосип Сталін.
– Якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить, – казав засновник Організації українських націоналістів полковник Євген Коновалець.
«Важко було нам збагнути цей фаталізм Полковника, бо ж українці не фаталісти, а мрійники”, – зізнається у спогадах про голову Проводу українських націоналістів член ПУН Олекса Бойків. А звістки про підготовку замаху – «атестату», як тоді казали, – на його життя ставали щораз частіші. От восени 1931-го надійшло повідомлення, що замах готують у Варшаві – міністерство внутрішніх справ Польщі. Бо підпільна мережа ОУН почала активно розростатися на приєднаних до цієї країни західноукраїнських землях.
Коновалець, який із родиною жив тоді в Женеві, сприйняв це спокійно. Заходів безпеки не посилював. Бойків пише: «Важко було впросити Полковника, щоб він не виходив із свого помешкання. Нарешті він погодився, щоб я приходив до нього з машинкою і щоб ми готували листи в його помешканні».
Та чи не з моменту створення ОУН на початку 1929-го Коновальця хвилювало питання його наступника. «Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює», – зізнався полковник в одному з листів, написаному у квітні 1930-го.
«Перші дні нашої праці були доволі важкі й прикрі, – згадував становлення ОУН Олекса Бойків. – Хоча кожний із членів ПУН мав свою приділену функцію, проте більшість листування провадив Полковник. Часто пишучи листи, полковник раптом питав мене:
– Бойків, яка ваша думка?
Я не міг мати ніякої думки, бо не знав тієї особи чи організації, якій ми писали листа, ані не знав їхнього наставлення до нас. Спочатку я відповідав, мовляв, я не маю ніякої думки, і це його хвилювало. Але по тижнях спільної праці він зауважував у мене зміни на краще і схвалив їх:
– Бойків, ви добре думаєте. Тільки дуже повільно!
Бували дні, що ми виготовляли 20-30 листів, і не один раз Полковникова (дружина Євгена Коновальця Ольга) ставала в моїй обороні, роблячи йому зауваження:
– Ти хочеш пана Бойкова замучити.
Тоді на обличчі Полковника з’являлась приємна усмішка, і він додавав, немов оборонявся:
– Нині нам праця йшла добре.
Він умів приєднувати до ОУН у самих початках її ставання багато симпатиків, а навіть активних співпрацівників. Правда, були також одиниці, які не виявляли належної політичної культури. Полковник закликав тих людей:
– Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки”.
Умів і визнавати свої помилки. ОУН із самого свого заснування намагалася підпорядкувати собі всі українські політичні сили. Й от уже 24 квітня 1930 року Коновалець пише одному із членів Проводу: «Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон».
А в листі від 2 травня того ж року іншому членові Проводу зізнається: «Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можливо добачити, що зроблено правильно, а що ні. Прошу тільки, критикуючи діяльність ОУН, більш прецизно (точно) формулюйте те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися».
Про Перший конгрес ОУН: «…Ми дали тільки загальну відбудову і від нас самих залежати буде, чи і що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітра завалиться».
«Він ніколи не любив блищати чи перед будь-ким позувати, – стверджує Олекса Бойків. – Його вдачу позначала виняткова дійовість. Не можна було зауважити якоїсь патетики, сліпого молодечого пориву, фантазійності, словесного гурра-патріотизму. Коли в одній з розмов із Полковником інженер Микола Сціборський натякнув про це, він негайно зреагував:
– Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше завдання працювати й боротися за визволення України! Титули не цікавлять мене!».
Сціборський – заступник Коновальця в ОУН – у полеміці нерідко вживав слова типу «шулери», «зрадники», «нахаби». Полковник категорично виступав проти такого способу ведення дискусії з опонентами, називав це «вуличною лайкою».
«Не штука господарювати, коли мається всього по достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого, – писав в одному з листів 14 липня 1930 року. – Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб перебороти усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою. Бо нам треба бути приготованими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більше несприятливих обставинах і ще з меншими засобами».
«Прийшли Євген і Оля Коновальці, щоб відвідати мою хвору дружину і подякувати за її допомогу для них, – занотував у щоденнику 16 жовтня 1931-го Євген Бачина-Бачинський, який також жив у Женеві.– Принесли квіти й гроші, які були для них витрачені. Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно».
На початку 1935-го швейцарська влада змусила їх виїхати із країни. Коновальці перебираються до Італії.
Євген Коновалець із сином
«Увечері прийшов полковник Коновалець, – записав у щоденнику 29 квітня 1935-го Євген Бачина-Бачинський. – Розмовляв з ним поза північ. Оповідав про себе і родину. Полковник кинув курити:
– Ось уже тиждень, як не було в роті цигарки. Чи надовго?
Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв в задумі перед двома образами, що їх намальовала моя дружина: копію відомої картини «Гуси на снігу» і, особливо, розлив річки Прип’яті з човном… Він жалкував, що й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:
– Бодай яму викопав минулого літа. Може це для мене.
Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:
– Бо гонять мене вороги так, що не знаю де й жити. Дослужився…».
Улітку 1935-го серед української громади у Фінляндії з’явився перебіжчик із СРСР. Видавав себе колишнім комсомольцем, за освітою – народний учитель. Начебто розчарувався в комунізмі та прагне пов’язати свою долю з національним рухом. Насправді ж був радянським агентом Павлом Судоплатовим. Згодом він стане одним з керівників управлінь НКВС-НКДБ-МДБ. Затесався в українські емігрантські кола. Був відомий там як Павлусь, Норберт, Вельмуд, Михась, Валюх. Невдовзі із Судоплатовим познайомилися деякі члени Проводу ОУН. Потім – і сам Євген Коновалець. Пройнявся симпатією. Хоч дехто з оточення полковника й застерігав його від надмірного захоплення.
– Ви на цьому Павлі не пізналися і не оцінили його, як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтелігентний і – характер! – казав Коновалець колишньому сотникові Української галицької армії Омелянові Сенику-Грибівському.
«Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом з ним могилу Петлюри, – згадує Судоплатов у своїй книзі «Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы», що вийшла 1997-го. – Коновалець обожнював цю людину, називав його «нашим знаменом і самим любимим вождем». Ми пройшли через весь цвинтар і зупинилися перед скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився – я вчинив за його прикладом. Якийсь час ми стояли мовчки, потім я витягнув із кишені носовичок і завернув в нього жменьку землі з могили.
– Що ти робиш?! – вигукнув Коновалець.
– Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну, – відповів я, – ми в його пам’ять посадимо дерево і будемо за ним доглядати.
Коновалець був у захваті. Він обійняв мене, поцілував і тепло похвалив за чудову ідею. У результаті наша дружба і його довіра до мене ще більше зміцніла».
У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати полковника. «Єжов в 11-й вечора знову привів мене в кабінет до Сталіна, – згадував агент. – Всього за 5 хвилин я розповів план оперативних дій проти ОУН.
– Наша ціль – обезглавити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу, – сказав Сталін.
Тут же він звернувся до мене з питанням:
– А які смаки, слабкості і прив’язаності Коновальця? Постарайтеся їх використати.
– Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, – відповів я, додавши, що куди би ми з ним не їздили, він завжди першим ділом купував розкішну коробку цукерок.
– Обдумайте це, – запропонував Сталін».
В оперативно-технічному відділі НКВС виготовили вибуховий пристрій. Зовні – коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за пів години після зміни положення коробки із вертикального в горизонтальний.
«Ми домовилися, що зустрінемось із Коновальцем у Роттердамі, в ресторані “Антланта», – продовжує Судоплатов. – Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після незначної розмови вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок. Йдучи поклав її на столик поряд із ним. Пам’ятаю, як, вийшовши з ресторану, звернув направо на бокову вулицю, по обидві сторони якої розташувалися численні магазини. У першому ж із них, де торгували чоловічим одягом, купив капелюх і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув звук, який нагадував хлопок шини, що лопнула. Люди навколо мене побігли до ресторану. Я поспішив на вокзал, сів на перший же потяг до Парижа, де мене мав зустріти чоловік. Я передав йому свій пістолет і маленьку записку, зміст якої потрібно було відправити в Москву шифром. У записці йшлося: «Подарунок вручений. Посилка зараз в Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, доки я ходив по магазинах».
Був день 23 травня 1938 року. У лютому 1940-го в ОУН стався розкол на радикальну ОУН (Бандери) та помірковану ОУН (Мельника).
1891, 14 червня – Євген Коновалець народився в місті Зашків на Львівщині в родині учителів. Навчався в академічній гімназії у Львові. Був одним із найкращих учнів. Казав своїм товаришам-гімназистам: «Українці мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя». У 1909-1914 роках навчається на правничому факультеті Львівського університету. Вступає до Національно-демократичної партії.
1914, 2 серпня – після вибуху Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Після короткої військової підготовки у званні кадета відбуває на фронт. У червні 1915-го під час боїв поблизу гори Маківка (нині Бережанський район на Тернопільщині) потрапив до російського полону. Перебував у таборі військовополонених неподалік Царицина (нині Волгоград). Після Лютневої революції 1917-го в Росії разом з іншими галичанами приїздить до Києва. Там став одним з організаторів «Галицько-Буковинського куреня», а потім формації Січових Стрільців. Вони зіграли важливу роль у придушенні більшовицького повстання в січні 1918-го в Києві.
1918, березень – очолює полк Січових Стрільців. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського він зіграв вирішальну роль в захопленні Києва і зміцненні влади Директорії відновленої Української Народної Республіки. Коновалець став військовим комендантом Києва, забезпечив у місті порядок. Більшовицький діяч Станіслав Косіор стверджував, що наприкінці 1918-го – на початку 1919-го «Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця».
1919, листопад – Євгена Коновальця інтернували поляки. Перебував у таборі в Луцьку. Після звільнення за дорученням Симона Петлюри виїхав за кордон для створення нової військової формації з українських вояків, інтернованих в Чехословаччині та Польщі.
1920, літо – у Празі разом із старшинами СС, УСС і УГА започаткував Українську військову організацію (УВО).
1922 – одружився з Ольгою Федак – донькою адвоката зі Львова. «Молода, дуже гарна пані, брюнетка, чисто іспанський тип», – описував її один із його соратників. 1 січня 1924-го – подружжя тоді жило в Берліні – у Коновальців народився син. Назвали Юрком. Полковник любив, коли малий читав батькові українські патріотичні вірші, яких вчила його мати.
1929, 28 січня – 3 лютого – у Відні під час I великого збору Організації українських націоналістів обраний головою її Проводу.
1938, 23 травня – вбитий радянським агентом у нідерландському місті Роттердамі. Похований на місцевому кладовищі Кросвейк.
Автор Володимир Гінда. Джерело: Ярослав Файзулін, Володимир Гінда. Україна у вогні минулого століття: постаті, факти, версії. – 2015. (за матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті https://bit.ly/2RNpUMA )
