Розпорядженням Полтавської облдержадміністрації 20 травня 2016 року у межах декомунізаційних процесів вулицю Червоноармійську перейменовано на честь одного із найактивніших полтавських діячів Революції Гідності, полеглого добровольця полку «Азов» Нацгвардії України, воїна із позивним «Брат» Дмитра Коряка. Вісім років тому, 11 лютого 2015 р. він загинув від осколкових поранень під час штурму ворожого блокпоста. В пам’ять про Героя ця стаття від Полтавського офісу Інституту нацпам’яті.
Відомим його ім’я стало під час Революції Гідності
Дмитро народився 25 квітня 1989 року у Миргороді. Закінчив Миргородську школу № 5 і вступив до Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка, де у 2011 році опанував фах «Технологія машинобудування».
У школі його називали «Філософом». Мріяв побудувати будинок, одружитися і народити багато дітей. Не судилося…
Відомим його ім’я стало під час Революції Гідності. Як згадувала знайома по Київському Майдану Леся Володькіна з Чутового, Дмитро розповідав, що до побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада він був аполітичним і взагалі не дивився телевізор. Почувши розмови про це в одному з магазинів, подумав: «Ну, дали по «загривку», чого стільки галасу?» Але про це всі говорили, тож вирішив-таки подивитися телевізор, і був вражений побаченим. Одразу зібрався зі своїм другом і вирушив до Києва на Майдан. Там, у грудні 2013 очолив одну зі змін охорони тодішнього Жовтневого палацу. Коли був перший штурм Майдану 11 грудня, Дмитро стояв на Інститутській на першій барикаді.
Зі спогадів учасниці полтавської майданівки Карини Казирід: «Вперше побачила Діму «Брата» на сцені біля ОДА. Вони стояли разом із Юліаном Матвійчуком «Бобром». Один в шкіряній курточці, а інший в пальто. Коли сказали писатися в списки, хто їхатиме в Київ на Майдан автобусами, то відмовляли, мовляв, що їдуть лише чоловіки, але, мабуть, з третьої спроби записатись, все ж взяли. Поселили у величезній кімнаті Жовтневого палацу, де вже було чимало людей. Там знов побачили Дмитра. Він був з чоловіком, грузином. Мені тоді це здалося дуже дивним і водночас смішним, коли вони починали сперечатись, але вони були як батько з сином. Там і почала спілкуватися з Дімою і Джумбером. Завше були різні ідеї. Одного разу він відправив мене із посестрою Світланою в розвідку до Маріїнського парку і околицями, щоб довідатися, де стоїть «беркут». Весь час здавалось, що ми забули зняти якийсь із значків Євромайдану, але нічого. Впоралися із його планом дій. А от більше спілкуватися ми почали вже в Полтаві, з 25 січня, коли практично були цілодобово в облраді. «Брат» став мені Братом справжнім, тому що були моменти, коли він підтримував своїми розмовами, коли говорив «Свєта доросла дівчинка, а ти ще мала, от все закінчиться, ми підемо з Джумбером на роботу, а тебе відправимо на лікаря вчитися», я тоді так злилась, бо я ж не мала). Дімка згуртував тоді хлопчаків, які готові були йти за ним скрізь. Зараз він є прикладом і про нього пам’ятають, одним з тих хлопчаків Антоном ми дружимо, він зараз в ЗСУ».
У Полтаву Коряк повернувся з величезним бажанням працювати та завзяттям, всі переконалися у його щирості й організованості. Під кінець січня Дмитро очолює майданівський загін швидкого реагування. Разом із побратимами виконував багато небезпечної роботи: перешкоджав поїздкам «тітушок» у столицю. Дмитро зміг настільки сильно згуртувати тих хлопців, що там зібрались, що вони були готові йти за ним хоч на край світу, згадували побратими. Оскільки протистояння затягувалося, періодично курсував між Києвом і Полтавою. У найгарячіший період 18-20 лютого він став сотником полтавської сотні. До Києва тоді потрапити було важко – міліція встановлювала пости на трасах і не пускала авто і людей до міста. Але Дмитро проявив винахідливість, і приїхав рейсовим автобусом разом з «тітушками»: артистичні здібності допомогли, щоб його сприйняли за свого. Побратими розповідали, що напередодні прийшла звістка про тотальну зачистку, яку планувала злочинна влада. Той, хто був не впевнений у своїх силах, пішов геть. Дмитро не належав до таких, і вони таки потрапили під обстріл. Дмитро упав за бетонну плиту, це і врятувало йому життя в той момент…
Занурився в атмосферу побудови нової України
Після завершення активної фази Майдану пікетував міську владу з метою відставки мера Мамая, організовував інші акції протесту… А ще Дмитро Коряк активно підтримав народну декомунізацію, чистив символьний простір Полтавщини від споруд-маркерів комуністичного режиму. Причетний до «ленінопадів» в Чутовому, в Решетилівці, Котельві, Нових Санжарах, на Кобеляччині…
Після вторгнення російських військ в Україну постало питання про зміцнення «Самооборони Полтавського Майдану». Дмитро став одним із її очільників, а незабаром і керівником. Займалися громадським контролем міліції, боролися з нелегальним гральним бізнесом, наркотрафіком та незаконними «розливайками»…
«Дмитро Коряк повністю занурився в атмосферу побудови нової України. Хотів юридично все оформити, їздив до Києва по цих питаннях. Був безмежно чесною, порядною людиною, готовою розбудовувати майбутнє України, працював абсолютно безкоштовно, віддавав усі сили патріотичній діяльності, закинувши свої будівельні справи, з яких він раніше жив», – зазначив у своїх спогадах фермер із Чутового і побратим по Майдану Олександр Квітчатий.
«Я просто воюю за свою країну»
Після президентських виборів у травні 2014 року, коли вже кілька місяців тривала російсько-українська війна, Дмитро Коряк разом із побратимами вирішив йти захищати Україну. До червня залишились в Полтаві, адже ніяких добровольців тоді ще не набирали. Тоді ж почали шукати вже воюючий підрозділ. Вибрав полк «Азов», оскільки там було багато людей націоналістичних патріотичних поглядів. До «Азову» Дмитро приєднався в кінці серпня 2014 року. «Це був відповідальний, сміливий воїн, який постійно намагався підвищити свою професійність. «Брат» виходив чергувати в найнебезпечніший час і в найнебезпечніше місце, причому, по своїй волі. Пізніше, коли нас підсилив один із армійських підрозділів, Дмитро весь вільний час віддавав вивченню нового для нас озброєння та техніки. Під обстрілами «градів» і ворожої артилерії він почував себе врівноважено та спокійно», – згадував побратим по Майдану та АТО Андрій Олефіренко.
Після ротації восени 2014 був у відпустці, продовжував свою діяльність у «Самообороні Майдану». Взимку 2015-го «Брат» повернувся в «Азов», і саме у лютому відбувався відомий Широкинський маневр.
Дмитро поліг 11 лютого під час штурму ворожого російського блокпоста поблизу села Саханка Новоазовського району на Донеччині. Розрив міни був практично поряд з Дмитром, десь всього за метр від нього. Він був у стійці для стрільби з коліна і загинув зі зброєю в руках. Коли його забирали, то палець знаходився зведеним на курку в бойовій готовності…
В останньому інтерв’ю Дмитро розповідав, чому пішов воювати: «Я просто воюю за свою країну. Якщо я зараз не буду боронити її в Маріуполі, то скоро все буде в Полтаві і Києві. Те, що ми зараз маємо, – це результат занепаду культури та освіти. Якби мешканці Донбасу навчалися у проукраїнських традиціях, вони б не вірили тим пустим міфам, якими зараз забиті їхні голови».
Увічнення пам’яті
Поховали на Алеї Героїв Полтавського центрального цвинтаря. Дмитра Коряка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За вірність народу України 1 ступеня», медалями «За жертовність і любов до України» та «Захиснику Маріуполя». Пластуни з юнацького куреня у Полтаві взяли ім’я Дмитра Коряка за свого покровителя. В пам’ять про Дмитра Коряка було видано книгу-реквієм «Дорога в безсмертя» Упорядник видання – полтавська поетеса Надія Гринь, яка знала Дмитра особисто і прагнула увічнити пам’ять про нього. Таке до болю коротке життя героя увиразнюють спогади мами, друзів, майданівців, бойових побратимів. У книзі багато поезій, присвячених Дмитрові Коряку. Та особливо вражають фотографії, надані мамою героя, на яких різні моменти цього блискавичного життя: Дмитро-школяр, потім студент ПНТУ, потім – Майдан у Полтаві і Києві. І ось – уже в камуфляжі.
На пошану захисника України названо Миргородську спеціалізовану школу I–III ступенів № 5, вулиці у селі Козаче Скороходівської громади, Полтаві та Карлівці. У Миргороді та на фасаді центрального корпусу Полтавського національного технічного університету відкрили меморіальну дошку.
У Центрі ветеранського розвитку цього вишу започатковано щорічні меморіальні заходи пам’яті загиблого випускника.
Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами книги «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк»)
